WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Правовий статус заставодавця в кримінальному процесі України - Реферат

Правовий статус заставодавця в кримінальному процесі України - Реферат

На думку А.Д.Бурякова внесення застави державними організаціями з метою забезпечення явки обвинуваченого за викликами слідчих чи судових органів, було б незаконною дією, спричинило збитки державі, що суперечило б завданням кримінального судочинства [6, с.279].

Розв'язуючи це питання, як видається, слід застосовувати аналогію з цивільним правом, а відтак встановити, що право внесення застави в кримінальному процесі можуть мати лише ті юридичні особи, які є власниками майна і мають право відчужувати заставлене майно, а також особи, яким власник передав це майно з правом його застави.

Пленум Верховного Суду в Постанові №6 від 26 березня 1999р. "Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу" (п.3) роз'яснює, що не може прийматись від державних підприємств, установ і організацій, тобто ці юридичні особи не можуть бути заставодавцями.

Вирішуючи питання щодо визнання заставодавцями інших юридичних осіб, треба з'ясовувати дані про правомірність виділення грошей чи майна для внесення їх у вигляді застави.

Законом конкретно не визначено, з якого часу особа набуває процесуального статусу заставодавця.

На нашу думку, статус заставодавця особа може набути лише за наявності декількох факторів.

По-перше, фізична чи юридична особа за наявності умов, за яких вона загалом здатна бути заставодавцем, повинна дати на це згоду.

По-друге, вона має пред'явити докази на підтвердження факту володіння нею майном, яке може бути визнане предметом застави.

По-третє, підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі дати згоду на визнання конкретної особи заставодавцем.

По-четверте, слідчі органи чи суд повинні винести відповідний процесуальний документ – постанову чи ухвалу про обрання застави та визнання конкретної особи заставодавцем.

Лише за таких умов особа набуває статусу заставодавця, а відтак – відповідних прав та обов'язків.

Однак, як свідчить судова практика, органи попереднього слідства, застосовуючи заставу, не завжди вважають за необхідне навіть встановити особу заставодавця. Зокрема, органами слідства м. Києва було прийнято рішення про застосування застави до гр. Т., обвинуваченого у скоєнні злочинів, передбачених ч.1 ст.140 і ч.1 ст.80 КК України. Застава була внесена не обвинуваченим, а іншою особою, проте відомостей про цю особу в справі взагалі не було.

У справі про обвинувачення гр. Г. за ч.2 ст.81 КК України органи попереднього розслідування Садгірського району Чернівецької області, застосовуючи заставу, не вирішили питання про визнання конкретної особи заставодавцем. Прізвище цієї особи можна встановити лише за квитанцією про внесення грошей на депозитний рахунок органу розслідування [2, с.4-5], Інших даних про цю особу в справі не виявлено, що може спричинити складнощі у випадку вирішення питання про повернення застави чи її звернення в доход держави в разі невиконання взятих на себе зобов'язань обвинуваченим.

Хоча у науковій літературі висловлювалась думка про те, що заставодавець має тільки одне право – на повернення застави у разі відмови від взятих на себе зобов'язань чи після зміни запобіжного заходу на інший до виникнення підстав для звернення застави в доход держави, а також після набрання вироком чинності [3, с.18], на нашу думку, заставодавець має значно більше прав.

Зокрема, згідно з ч.3 ст.1541 КПК України, встановлено обов'язок органів слідства та суду під час внесення застави роз'яснювати заставодавцю, у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків застава буде звернута в доход держави. З цього випливає висновок про право заставодавця знати суть справи та наслідки невиконання обвинуваченим своїх обов'язків, тобто ці права повинні бути роз'яснені заставодавцю під час внесення застави.

Вирішуючи питання про обрання застави та визначення її розміру, особа, що погодилась бути заставодавцем, має право висловлювати свою думку щодо суми чи майна, які вона може внести, предмета застави, заявляти клопотання про призначення експертизи щодо визначення дійсної вартості майна.

Законом не встановлено конкретної відповідальності за невнесення застави. На підставі відповідної постанови чи ухвали суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності заставодавець вправі внести заставу, але й може відмовитись від цього, що тягне скасування обраного заходу і його заміну на інший. Отже, внести заставу є правом заставодавця.

Згідно із ч.5 ст.1541 КПК України, заставодавець має право відмовитись від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави, а також отримати внесену заставу після обрання нового запобіжного заходу. В цьому випадку Законом покладено на заставодавця обов'язок забезпечити явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для вирішення питання щодо заміни застави на інший запобіжний захід.

В зв'язку з викладеним постає запитання: які зобов'язання заставодавець бере на себе?

П.П.Пилипчуком висловлена думка про те, що термін "зобов'язання", вжитий у ч.5 ст.1541 КПК України, означає лише обов'язок заставодавця не заперечувати проти звернення застави в доход держави за наявності відповідних підстав [3, с.18].

Проте, згідно із ч.6 ст.1541 КПК України, питання про звернення застави в доход держави у разі порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним зобов'язань, прийнятих на себе, вирішується не автоматично, а судом, в судовому засіданні, на яке викликають заставодавця для пояснень.

Якби законом був встановлений обов'язок заставодавця не заперечувати проти звернення застави, то для цього не було б потреби проводити судове засідання, заслуховувати пояснення заставодавця, зокрема його докази щодо поважності причин невиконання обвинуваченим обов'язків та відсутності підстав для звернення предмета застави у дохід держави. Тому, на нашу думку, вищезазначене не є обов'язком заставодавця.

Головним його обов'язком, що випливає з суп застави як запобіжного заходу, є те, що заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку внесено заставу. В п.4 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду №6 від 26 березня 1999р. вказано, що покладення на заставодавця інших обов'язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підсудного) законом не передбачено, крім обов'язку забезпечити явку цієї особи до органу розслідування чи суду у випадку, передбаченому ч.5 ст.1541 КПК України.

Загалом погоджуючись з цим роз'ясненням, зауважимо, що хоча й заставодавець безпосередньо не забезпечує належну поведінку обвинуваченого, підсудного, однак діє опосередковано, оскільки внесена ним застава породжує у обвинуваченого, підсудного мотиви економічного та морального характеру щодо необхідності належного виконання ним прийнятих на себе зобов'язань.

Крім того, в разі внесення застави у вигляді нерухомого майна заставодавець зобов'язаний належним чином зберігати його та не вчиняти дій щодо його відчуження.

До обов'язків заставодавця входить і доказування ним цінності предмета застави.

Важливо звернути увагу на право заставодавця брати участь у судовому засіданні у процесі розгляду справи по суті, так і в іншому судовому засіданні, під час вирішення питань, пов'язаних з обранням застави та щодо її повернення, а також у випадку звернення майна в доход держави.

У судовому засіданні заставодавець, крім вищезазначених прав, має й інші процесуальні права: він вправі давати пояснення, заявляти клопотання, вимагати повернення майна у випадку виконання зобов'язань і скасування застави чи відмови від своїх зобов'язань; висловлювати думку щодо поважності причин невиконання обвинуваченим чи підсудним взятих на себе обов'язків у випадках вирішення питання про звернення застави в доход держави; дати згоду щодо звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень; одержати предмет застави після обрання нового запобіжного заходу, а якщо це буде взяття під варту – лише після арешту підсудного на виконання відповідної постанови (ухвали суду).

Крім того, згідно із ст.355 КПК України, заставодавець вправі подати окрему скаргу на ухвалу суду чи постанову судді про звернення застави в доход держави у разі порушення підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним взятих на себе зобов'язань належно поводитись, не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, з'являтись за викликом до органу розслідування і суду.

Цією нормою забезпечується захист прав і законних інтересів заставодавця. Аналіз прав і обов'язків заставодавця дає підстави дійти до висновку, що його правовий статус дещо ширший, ніж осіб, які відіграють допоміжну роль у кримінальному процесі.

В окремих випадках, особливо вирішуючи питання про звернення застави в дохід держави, заставодавець буде належати до іншої категорії суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, тобто до осіб, які захищають свої або представлені інтереси в кримінальному процесі.

Правильне визначення правового статусу заставодавця як суб'єкта кримінального судочинства необхідне не лише з наукового погляду. Це питання має важливе практичне значення, оскільки досконале знання та належне роз'яснення прав і обов'язків заставодавця в процесі провадження конкретних кримінальних справ сприятиме більш широкому застосуванню застави, що відповідає нормам міжнародного права та Конституції України у справі посилення правових гарантій захисту прав і свобод людини.

Література
  1. Михеєнко М.М., Hop В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К., 1999.

  2. Довідка за результатами узагальнення слідчої і судової практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави. – К., 1998.

  3. Пилипчук П.П. Питання застосування в слідчій та судовій практиці запобіжного заходу у вигляді застави // Вісник Верховного Суду України. 1998. – №3.

  4. Еникеев З.Д. Применение меры пресечения по уголовным делам. – Уфа, 1988.

  5. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. – Воронеж, 1975.

  6. Залог как мера пресечения в советском уголовном процессе / Вопросы борьбы с преступностью по советскому законодательству. – Иркутск, 1969.

Loading...

 
 

Цікаве