WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Процесуальні гарантії прав і свобод особи, видачу якої вимагає іноземна держава - Реферат

Процесуальні гарантії прав і свобод особи, видачу якої вимагає іноземна держава - Реферат

З вищеназваним принципом тісно пов'язаний ще один інститут правової допомоги – перейняття кримінального переслідування. Так п.2 ст.6 ратифікованої Україною Європейської конвенції про видачу правопорушників встановлює: "Якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів, для того щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд" [12]. Таке ж положення міститься і в ряді двохсторонніх договорів, укладених Україною [15, ст.48; 16, с.54]. Договір укладений між Україною і Республікою Польща розширює межі дії цього положення, вводячи під його сферу дії також іноземців, які мають постійне місце проживання на території цих держав.

Необхідно звернути увагу і на ще одне положення, яке міститься в цьому Договорі: " Договірні Сторони можуть подавати клопотання про перейняття кримінального переслідування також у зв'язку з такими порушеннями права, які згідно з законодавством запитуючої Договірної Сторони є злочином, а згідно з законодавством запитуваної Договірної Сторони – тільки проступком"[16, с.54]. Таким чином передбачається можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення діяння, яке згідно законодавства України розглядається лише як проступок. Проте це не тільки порушує надані особі права і свободи, але й не відповідає чинному кримінально-процесуальному законодавству України, зокрема ч.2 ст.94 КПК України, яка передбачає, що кримінальна справа щодо особи може бути порушена "тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину". Отже, компетентні органи України не можуть прийняти до свого провадження порушену кримінальну справу, а також порушити її за клопотанням польської сторони, у зв'язку з відсутністю за українським законодавством у діях особи складу злочину. Наявність таких казусів переконливо свідчить про необхідність врегулювання проблеми надання правової допомоги на законодавчому рівні шляхом прийняття нового КПК України, проект якого містить положення, згідно яких відносини з приводу надання правової допомоги можливі лише стосовно таких правопорушень, які відповідно до законодавства запитуючої і запитуваної держав визнаються злочином.

Але повернемось до проблеми гарантування прав і свобод осіб при вирішенні питання про видачу особи. Оскільки надання правової допомоги передбачає проведення широкого кола процесуальних дій – допит обвинувачених і підсудніх, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачу речових доказів і т.д., то важливе значення для особи має гарантування їй її невід'ємних прав.

Одним з найважливіших прав людини є право на свободу і особисту недоторканність. Отже, спробуємо з'ясувати як воно реалізується і охороняється при проведенні процесуальних дій в порядку надання правової допомоги. В п.1 ст.5 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини чітко визначаються випадки, за яких обмеження свободи особи не визнаються порушенням їх права. Зокрема звернемо увагу на пункт "f", яким встановлено, що можливий "законний арешт або затримання людини, ... стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції"[13]. Але оскільки це суттєво обмежує особисту свободу людини, то у випадку надходження клопотання про видачу, яке передбачає взяття особи під варту, вона може використовувати для захисту свого права гарантії, які передбачені як у національному кримінально-процесуальному законодавстві, так і в ратифікованих Україною міжнародно-правових актах. До таких найважливіших гарантій цього права, згідно законодавства України і ратифікованих міжнародних договорів, відносяться наступні:

  • орган дізнання, слідчий, прокурор, суд вправі вжити заходів для взяття під варту особу, яка підозрюється, обвинувачується у скоєнні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше одного року або інше більш тяжке покарання;

  • взяття під варту особи, видача якої вимагається для виконання вироку щодо неї, можливе лише у випадку засудження її за цим вироком до позбавлення волі на строк більше шести місяців чи іншого тяжкого покарання (виняток можливий щодо запитів держав-учасниць Європейської конвенції про видачу правопорушників, яка зменшує вказаний строк до чотирьох місяців – чим погіршує правове становище вказаних осіб [12, cт 2.]);

  • процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого, підсуднього під час попереднього слідства, судового розгляду, у випадках позбавлення волі та обов'язки органів дізнання, слідчого, прокуратури, суду, що кореспондують цим правам:

а) право особи бути повідомленою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї;

б) право на правову допомогу;

в) право оскарження до суду санкції прокурора на її арешт;

г) право на компенсацію в разі незаконності її арешту чи затримання та інші права;

якщо запитуюча сторона, на протязі 15-ти днів після встановленої дати видачі, не прийме особу, яка знаходиться під вартою, то в цьому випадку така особа повинна бути звільнена з-під варти;

  • у випадку тимчасового затримання особи до надходження клопотання про видачу, вона повинна бути звільнена, якщо протягом 30 днів з дня взяття під варту від запитуючої сторони не надійде прохання про видачу. Згідно міжнародних договорів України цей строк може бути продовжений до 15 днів, проте проект КПК України вже не містить такого положення, що є суттєвим кроком уперед у справі захисту права особи на свободу і особисту недоторканність.

Європейською конвенцією про видачу правопорушників встановлено правило, що видача не може бути здійснена, якщо в державі, до якої направлено звернення про видачу, щодо тієї ж особи і з приводу того ж діяння уповноваженими органами було прийнято остаточне рішення відносно цієї особи. Значення цієї норми для особи важко переоцінити, вона охороняє її від небезпеки зазнати кримінального переслідування двічі за одне і те ж діяння. Проте в міжнародних нормативно-правових актах України не має однозначного підходу у вирішенні питання, які ж рішення уповноважених органів держави, що прийняті по кримінальній справі щодо певної особи, є підставою для відмови у її видачі. Так, Договір між Україною і Литовською республікою в ст.51 під такими рішеннями розуміє: вирок у кримінальній справі або постанову про закриття провадження по справі, що набрали законної сили [15]. Вказана вище Конвенція відносить сюди також і рішення про відмову в порушенні кримінальної справи [12, ст.9], а Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ, підписана державами-членами СНД 22 лютого 1993 року, передбачає можливість розширення кола таких процесуальних актів, встановлюючи "іншу законну підставу" відмови у проведенні видачі [14, ст.57]. Така відмінність в підході до юридичної значимості тих чи інших процесуальних актів створює переваги для одних осіб і обмежує права інших, а тому вимагає єдиної уніфікованої норми, якою для України могла б стати ст.552 проекту КПК України, згідно якої у видачі може бути відмовлено якщо провадження в кримінальній справі "закінчено закриттям справи або постановленням вироку" [10]. Однак вона потребує доповнення положенням, яке у якості підстави для відмови у видачі передбачило б – постанову про відмову в порушенні кримінальої справи, що розширило б зміст даної процесуальної гарантії.

Розглянуті гарантії становлять лише невилику частину всього комплексу процесуальних гарантій, що надаються особам, про видачу яких отримано звернення від органів іноземної держави, охопити який загалом неможливо в цій статті, а тому ця проблема потребує подальшої її розробки в науці кримінально-процесуального права. В закінчення хочу привести слова одного з колишніх міністрів юстиції США Рамсея Кларка: "у людей, що не знають своїх прав мало переваг перед тими, які не мають ніяких прав. Якщо ми хочемо, щоб права володіли цінністю, необхідно, щоб про них знали, і щоб вони були захищені" [8, c.52]. А тому вирішення проблеми опублікування міжнародних нормативно-правових актів підсило б гарантованість прав та свобод людини в цій особливій сфері кримінально-процесуальної діяльності.

Література
  1. Кравчук С. Міжнародна правова допомога в кримінальних справах // Право України. – 1999. – №12.

  2. Курс советского уголовного процесса (Общая часть). – М., 1989.

  3. Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. Учебно-практическое пособие. – М., 1998.

  4. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.,1999.

  5. Ростовщиков И.В. Права личности в России: их обеспечение и защита органами внутренних дел. – Волгоград,1997.

  6. Словник української мови: В 12 т. – К., 1971. Т.2..

  7. Строгович М.С. Избранные труды: В 3 т., – М.,1992. – Т.2. Гарантии прав личности в уголовном судопроизводстве.

  8. Юрченко В.Е. Гарантии прав потерпевшего в судебном разбирательстве. – Томск, 1977.

  9. Конституція України.

  10. Проект Кримінально-процесуального кодексу України.

  11. Кримінально-процесуальний кодекс України.

  12. Європейська конвенція про видачу правопорушників (1957).

  13. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950).

  14. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ (1994).

  15. Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.1993 року.

  16. Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993 року.

Loading...

 
 

Цікаве