WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Причини виникнення та існування конкуренції кримінально-правових норм - Реферат

Причини виникнення та існування конкуренції кримінально-правових норм - Реферат

Наукою кримінального права вироблена досить розгалужена система принципів криміналізації суспільно небезпечних діянь [2, с.208-252]. Їх поділяють на соціальні та соціально-психологічні принципи криміналізації та системно-правові принципи криміналізації. Особливу групу системно-правових принципів становлять правила, що визначені внутрішніми закономірностями самої сиcтеми діючого кримінального законодавства, тобто ті обмеження, які ця система накладає на введення в неї (або вилучення з неї) певних елементів. Одним з таких правил є принцип безпробільності закону та ненадмірності заборони.

Першим питанням системно-правового характеру, що вирішується в межах системи кримінально-правових норм при криміналізації чи декриміналізації конкретного діяння, є двоєдине питання про вплив новели на змістовну повноту системи: чи не створює передбачувана новела нормативного пробілу, або, навпаки, надлишку в системі діючого кримінального законодавства. У даному випадку йдеться не про соціальну зумовленість чи практичну недоцільність новели, а лише про її вплив на змістовну повноту кримінального-законодавства в цілому, що прямо пов'язано з вивченням питань причин виникнення конкуренції.

Застосування розглядуваного принципу на практиці є не таким простим, як може видатись на перший погляд. Справа в тому, що аналіз системної доцільності криміналізації діяння передбачає досить складне і різнопланове теоретичне обґрунтування. У результаті одного законодавчого рішення, що відноситься до Особливої частини кримінального закону, в ній можуть відбутись такі зміни: 1) виникне або зникне основний склад злочину; 2) утворяться чи зникнуть кваліфіковані або привілейовані склади; 3) будуть створені спеціальні норми. Своєю чергою, ці результати можуть бути досягнуті шляхом зміни змісту та обсягу будь-якого з основних елементів складу злочину: об'єкта, суб'єкта, об'єктивної чи суб'єктивної сторони.

Однак, незважаючи на всю складність оцінки системного значення будь-якої зміни Особливої частини кримінального законодавства, можна вказати на єдиний (та досить елементарний) критерій. Цей критерій полягає у позитивній відповіді на такі питання: чи змінилась у результаті новели міра відповідальності злочинця за яке-небудь з можливих діянь? Чи є зміна, а якщо вона є, то чи саме така, яку передбачав законодавець? [2, с.236]

На жаль, досить часто трапляються випадки, коли нові норми видаються без урахування системи вже діючих у даний момент Загальної та Особливої частин. Конкуренція норм, яка не має під собою серйозних підстав, викликає невиправдані ускладнення в процесі застосування закону і тому може розглядатись як недолік законодавства.

Такої ж думки дотримується й С.А.Тарарухін, який зазначає, що однією з характерних рис розвитку кримінального законодавства є виділння спеціальних норм, які диференціюють відповідальність за вчинення конкретного різновиду злочинів, що відповідає загальним принципам кримінальної політики держави. В той же час, створюючи такі норми, слід уникати їх надлишкового накопичення. Саме по собі введення тієї чи іншої спеціальної відповідальності ще не забезпечує захисту правоохоронюваних інтересів [4, с.61].

Така ситуація наочно ілюструється прикладом з конкуренцією ст.190-1 та п."в" ст 93 КК України. Норма, що передбачає відповідальність за вбивство, вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п."в" ст.93), конкурує зі статтею 190-1, яка виступає як спеціальна (посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку).

За загальним правилом вирішення конкуренції загальної та спеціальної норм повинна застосовуватись ст.190-1 КК України. Проте певний час, згідно з керівним роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, діяло таке правило: "Під посяганням на життя, передбаченим ст.190-1 КК, судам належить розглядати вбивство або замах на вбивство працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця в зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку. Такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.190-1 та за п."в"ст.93 чи за ст.17 та п."в"ст.93 цього Кодексу і, залежно від обставин, за іншими пунктами ст.93 КК."

Щоправда, згодом, після внесення в кримінальне законодавство відповідних змін, п.14 згаданої Постанови був викладений в іншій редакціїї: "Під посяганням на життя, передбаченим ст.190-1 КК, належить розуміти умисне вбивство або замах на умисне вбивство хоча б однієї з зазначених у цій статті осіб. Якщо такі дії вчинені у зв'язку з виконанням суддею або працівником правоохорончого органу службових обов'язків чи у зв'язку з діяльністю члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця, пов'язаною з охороною громадського порядку, вони кваліфікуються лише за ст.190-1 КК."

Чим можна пояснити таку непослідовність Пленуму Верховного Суду України? Введення в дію ст.190-1 за наміром законодавця мала на меті посилити відповідальність за вбивство чи замах на вбивство певної категорії осіб у зв'язку з виконанням ним обов'язків у справі охорони громадського порядку. Очевидним є те, що закон у цьому випадку не мав на меті змінити екстенсивність криміналізації, оскільки до прийняття новели такі діяння повністю охоплювались п."в"ст.93 КК України. Тобто введення в КК ст.190-1 могло мати певне профілактичне значення. Однак ця мета не знайшла відповідного юридичного втілення.

Із змісту новели випливає, що ні за об'єктом, ні за суб'єктом, ні за ознаками об'єктивної чи суб'єктивної сторони складу злочину обсяг криміналізації у зв'язку з цією новелою ніяк не змінився. Відповідно весь її зміст полягав у зміні інтенсивності криміналізації, в посиленні санкції. Ця спеціальна норма, як випливає із змісту Указу Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1962р., створена з метою посилення боротьби з такими посяганнями. Насправді ж, як показує порівняльний аналіз санкцій цих статей, відповідальність була не посилена, а пом'ягшена, причому відразу двома способами. По-перше, ст.190-1 при тому ж максимумі позбавлення волі (15 років) встановлює нижчу межу цього покарання – на три роки менше, ніж ст.93. По-друге, якщо ст.93 допускає застосуваня смертної кари без будь-яких додаткових умов, то ст.190-1 встановлює, що смертна кара за посягання на вказаних осіб може бути призначена винному лише "при обтяжуючих обставинах."

Отже, недотримання вищевикладеного принципу безпробільності закону та ненадмірності заборони при криміналізації певних (особливо вже криміналізованих) діянь, при виділенні нових спеціальних норм, призвела до того, що воля законодавця, спрямована на посилення відповідальності, видалась нездійсненою, в результаті чого виникла така конкуренція між вказаними статтями, правильно вирішити яку можлна тільки шляхом зміни законодавства.

Вирішити таку, так би мовити, нестандартну ситуацію й прагнув Пленум Верховного Суду України, пропонуючи, відповідно до волі законодавця стосовно посилення відповідальності, кваліфікувати одне злочинне діяння за сукупністю двох конкуруючих між собою кримінально-правових норм – ст.190-1 та п. "в" ст.93 КК України. Така ж конкуренція (правильно вирішити яку можна лише шляхом зміни законодавства) виникає і у випадку із ст.143 КК України (шахрайство) та ст.155 (обман покупців) або ст.155-1 (обман замовників) КК України, які виступають спеціальними по відношенню до першої.

Отже, конкуренція кримінально-правових норм зумовлена прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність, посилюючи її в одних нормах і пом'якшуючи в інших, відзначити превентивне навантаження норми, а також недосконалістю системи кримінального законодавства. Властива конкуренції співвідностність норм за обсягом та змістом надає закону гнучкості, дає змогу кваліфікувати вчинене в його межах, уникаючи тим самим застосування закону за аналогією та нагромадження норм при правовій оцінці вчиненого злочину. Крім того, конкуренція кримінально-правових норм безумовно сприяє розвиткові кримінального законодавства. Як висновок вищевикладене можна зобразити на схемі:

Схема

Література
  1. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юридическая литература, 1972.

  2. Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация. / Под ред. В.Н.Кудрявцева, А.М.Яковлева. – М.: Наука, 1982.

  3. Свидлов Н.М. Виды норм и квалификация преступлений следователем. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1985.

  4. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком, 1995.

  5. Черданцев А.Ф. Правовое регулирование и конкретизация права. // Применение советского права. Сборник ученых трудов. – Свердловск. – 1974. – Вып.30.

  6. Шмелева Г.Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании. – Львов: Світ, 1988.

Loading...

 
 

Цікаве