WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Виникнення судимості - Реферат

Виникнення судимості - Реферат

У ст.55 КК не зазначено, з якого саме часу виникає судимість. У літературі ж цілком підставно вказується, що особа визнається судимою з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо неї [4, с.6; 5, с.5; 6, с.431; 7, с.226; 8, с.13-15; 9, с.331; 10, с.149; 11, с.248]. З того, що судимість виникає одночасно з вступом у законну силу обвинувального вироку суду, виходить і проект нового КК, прийнятий Верховною Радою України у першому читанні. У ч.1 ст.82 цього документа зазначено, що "особа визнається такою, що має судимість, з дня набуття чинності обвинувальним вироком".

На користь саме такого вирішення питання стосовно початку виникнення судимості говорить наступне. Не потребує спеціального доведення той факт, що бути судимою, тобто засудженою судом до покарання, може лише особа, яка у встановленому законом порядку визнана такою, що вчинила злочин. Відповідно до ст.62 Конституції і роз'яснення, що міститься у п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" [12, с.23], особа вважається такою, що вчинила злочин, з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї. А оскільки це так, то лише з цього часу вона і може визнаватися судимою за його скоєння. І, навпаки, у зв'язку з тим, що до набрання обвинувальним вироком суду чинності особа юридично вважається такою, що злочину не вчиняла, вона до цього моменту і судимою за його скоєння визнаватися не може.

На думку І.А.Ребане, з правила, згідно з яким стан судимості виникає в момент вступу обвинувального вироку в законну силу, є один виняток. Він вважає, що, оскільки умовно засуджені мають судимість упродовж іспитового строку, а його початок обчислюється з моменту проголошення обвинувального вироку, то саме з цього часу вказані особи і визнаються судимими [8, с.15-16].

З цим погодитися важко. Правило, згідно з яким судимість виникає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, має абсолютний характер й жодні винятки з нього недопустимі і, що цілком природно, законодавством не передбачені. Це означає, що воно однаковою мірою стосується як засуджених до покарання, яке належить відбувати реально, так і осіб, до яких застосовано умовне засудження. Визнання ж умовно засуджених такими, що мають судимість уже з моменту проголошення вироку, означало б визнання судимими осіб, які, згідно з законом, ще вважаються такими, що злочину не вчиняли. Проте ясно, що така ситуація юридично неможлива.

Не підтверджує того, що особи, до яких застосована ст.45 КК, визнаються судимими уже з моменту проголошення вироку і посилання І.А.Ребане на значення та початок обчислення іспитового строку у випадку умовного засудження. Вказівкою закону на те, що умовно засуджені вважаються судимими впродовж іспитового строку, визначається лише момент закінчення судимості у цих осіб, але аж ніяк не вирішується питання про час її виникнення у них. І це цілком зрозуміло, бо різним для різних категорій засуджених може бути тільки момент припинення судимості, тоді як початок її виникнення для усіх них є і повинен бути однаковим – час вступу в законну силу обвинувального вироку суду, оскільки лише з цього моменту усі вони без будь-якого винятку визнаються такими, що вчинили злочин, а отже, і судимими за його скоєння.

Що ж до обчислення початку іспитового строку у випадку умовного засудженні, то тут треба мати на увазі наступне. У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 7 липня 1971 р. №5 "Про порядок обчислення іспитового строку при застосуванні умовного засудження касаційною (наглядною) інстанцією", на яку покликається І.А.Ребане, дійсно вказувалося, що у випадку застосування умовного засудження початок іспитового строку повинен обчислюватися з моменту проголошення вироку [13, с.794]. До речі, такої ж позиції з цього приводу дотримується і Пленум Верховного Суду України. У п.5 його постанови від 22 грудня 1995 р. №22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" зазначено, що іспитовий строк у разі умовного засудження обчислюється з дня проголошення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст.45 КК [14, 1999 р., №4, с.10]. Але якщо навіть і визнати правильною таку практику обчислення початку іспитового строку (а щодо цього є серйозні сумніви), то вона все одно не може служити доказом того, що в умовно засуджених судимість виникає з моменту проголошення вироку. По-перше, судимість та іспитовий строк – це різні за юридичною природою і значенням явища, а тому між часовими рамками їхнього існування сутнісної залежності немає, хоча формально (фактично) вони можуть і збігатися. По-друге, і на це вже зверталася увага, у випадку визнання умовно засуджених судимими з моменту проголошення вироку склалася б ситуація, коли особа, яка юридично вважається такою, що даного злочину не вчиняла, уже визнавалася б судимою за його скоєння, чого, звісно, бути не може. Нарешті, і це також немаловажно, визнання умовно засуджених судимими з моменту проголошення вироку ставило б їх у значно гірше порівняно з іншими засудженими становище, бо означало б, що уже з цього часу можливе настання для них усіх тих невигідних наслідків, які закон пов'язує з фактом наявності в особи судимості. Тому і з цього погляду позиція І.А.Ребане також досить-таки уразлива. До того ж законодавство і фактично не знає жодного винятку з правила, згідно з яким усі негативні наслідки, що пов'язуються з наявністю в особи судимості, можуть настати лише з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо неї.

З обстоюваного тут визначення початку виникнення судимості випливає два важливих висновки. По-перше, оскільки судимість виникає лише з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили, то тільки з цього ж моменту можливе й настання негативних для особи наслідків (як загальноправових, так і кримінально-правових), зумовлених наявністю у неї судимості. Це підтверджують і нормативні акти, що передбачають такі наслідки, зокрема і Конституція. Так у п.2 ч.2 ст.81 Конституції зазначено, що повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі "набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього". У п.6 ч.5 ст.126 Конституції записано, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у випадку "набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього". Згідно з п.2 ч.1 ст.18 Закону України від 15 січня 1998 р. "Про Вищу раду юстиції" повноваження члена Вищої ради юстиції припиняються у разі "набрання законної сили обвинувальним щодо нього вироком суду" [3, 1998 р., №25, ст.146].

По-друге, оскільки сам лише факт винесення обвинувального вироку не змінює кримінально-правового становища особи, щодо якої він постановлений, порівняно з тим, яким воно було раніше, то його наявність до моменту набрання ним законної сили не може породжувати для неї жодного з тих негативних наслідків, можливість настання яких пов'язується з виникненням судимості. Це, зокрема, означає, що скоєння засудженим хоча й після винесення (проголошення) стосовно нього обвинувального вироку, але до набрання ним чинності нового злочину не може бути підставою для кваліфікації його як вчиненого особою, судимою за відповідний делікт чи особливо небезпечним рецидивістом (якщо цим вироком постановлено визнати його особливо небезпечним рецидивістом). Новий злочин, вчинений у період між винесенням (проголошенням) обвинувального вироку і набранням ним законної сили, не може розглядатись як скоєний судимою особою і в разі призначення покарання, визнанні особливо небезпечним рецидивістом, звільненні від кримінальної відповідальності і покарання чи від його відбування, а також у випадку вирішення всіх інших правових питань.

Один з кримінально-правових наслідків наявності в особи судимості полягає, як відомо, в більш суворому порядку призначення їй покарання у випадку вчинення нею нового злочину. Він встановлений ст.43 КК і зумовлений тим, що особа, яка, вже будучи судимою, все ж ігнорує цю обставину і знову вчиняє злочин, потребує жорсткішого і тривалішого впливу на неї. Однак Пленум Верховного Суду України у п.16 своєї постанови від 22 грудня 1995 р. №22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" вказав, що призначення покарання за кількома вироками (ст.43 КК) застосовується й "тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили" [12, с.56], з чим, звісно ж, погодитися не можна. Адже з позиції кримінального закону особа, яка вчинила новий злочин після проголошення вироку, але до набрання ним чинності, нічим не відрізняється від особи, яка вчинила новий злочин до проголошення вироку за попередній, оскільки в обох цих випадках вона стосовно жодного з них юридично ще не визнана такою, що його вчинила, а тому й за жоден з них не є судимою. Тому, цілком зрозуміло, що в обох цих випадках повинні застосовуватись одні й ті ж, але аж ніяк не різні правила призначення покарання. І ці правила встановлені ст.42 КК, відповідно до якої особі, визнаній винною у вчиненні двох або більше злочинів, за жоден з яких вона судимою не була, покарання призначається за сукупністю злочинів. Тому слід повністю погодитися з висловленою в літературі думкою, що у разі вчинення засудженим нового злочину хоча й після винесення вироку, але до набрання ним чинності покарання повинно призначатися на основі ст.42 КК, тобто як при вчиненні кількох злочинів. За кількома ж вироками, тобто на підставі ст.43 КК, покарання може призначатися лише тоді, коли особа вчинила новий злочин після набрання обвинувальним вироком щодо неї законної сили [15, с.218; 16, с.88].

Loading...

 
 

Цікаве