WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Виникнення судимості - Реферат

Виникнення судимості - Реферат

Реферат на тему:

Виникнення судимості

Негативні для особи наслідки, пов'язані з наявністю у неї судимості, можуть настати лише з часу її виникнення. Тому правильне встановлення моменту появи судимості є водночас і точним визначенням початку дії цих наслідків.

З'ясування питання про виникнення судимості передбачає: а) визначення кола осіб, які визнаються судимими; б) встановлення моменту появи у них судимості.

Чинне законодавство не вказує з обов'язковою у таких випадках визначеністю, які саме особи і з якого саме часу визнаються такими, що мають судимість. Не завжди з належною ясністю і повнотою висвітлюються ці питання і в літературі. Іноді вони взагалі не розглядаються [1]. Однак зміст ст.55 КК, відповідних статей Конституції, КПК та інших нормативних актів дозволяє зробити висновок, що судимість виникає в осіб, засуджених до покарання без остаточного і повного звільнення від його відбування (крім випадків такого звільнення у зв'язку з відбуттям призначеного покарання), з моменту набрання обвинувальним вироком суду щодо них законної сили.

Із змісту ст.55 КК випливає, що судимість виникає лише в осіб, засуджених до покарання, від відбування якого вони остаточно і повністю не звільняються. До них відносяться засуджені до покарання, яке належить відбувати реально, або з умовним його незастосуванням (ст.45 КК) чи з відстрочкою його відбування (ст.46 і 461 КК). Обвинувальний вирок без призначення покарання чи з остаточним і повним звільненням засудженого від відбування призначеного йому покарання (крім випадків такого звільнення у зв'язку з відбуттям призначеного покарання) судимості не породжує.

З огляду на наведене судимість не виникає в осіб:

а) звільнених на підставі норм Загальної чи Особливої частини КК або в силу закону про амністію від кримінальної відповідальності;

б) звільнених на підставі ч.2 ст.50 КК від покарання. Згідно із ст.327 КПК, у цьому випадку суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання;

в) остаточно і повністю звільнених постановленим вироком чи рішенням касаційної або наглядної інстанції від відбування призначеного покарання (крім випадків такого звільнення у зв'язку з його відбуттям). Відповідно до ч.3 ст.6 КПК, обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування призначеного йому покарання постановляється у разі скінчення передбачених ст.48 КК строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або наявності акту амністії, який повністю усуває застосування покарання за вчинене ним діяння.

Згідно з ч.3 ст.6 КПК, обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування призначеного покарання постановляється також у зв'язку з його помилуванням. У літературі вказується, що закон має на увазі "випадки помилування окремих осіб ще до того, як була порушена кримінальна справа щодо них, або ж під час провадження в справі" [10, с.15-16]. Необхідно, однак, відзначити, що названі випадки помилування юридично неможливі, а тому і такий вирок постановлений бути не може. Річ у тім, що, відповідно до ст.3 Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затвердженого Указом Президента України від 31 грудня 1991 р., особа може бути помилувана тільки після набрання вироком щодо неї законної сили [3, 1992 р., №21, ст.293]. І оскільки помилувана особа – це завжди раніше судима особа, то в силу п.9 ч.1. ст.6 КПК постановлення щодо неї нового вироку за тим же обвинуваченням не допускається. У випадку ж повторного порушення стосовно помилуваної особи за тим ж фактом кримінальної справи вона, незалежно від того, в якій стадії процесу ця обставина виявляється, підлягає закриттю на підставі п.9 ч.1 ст.6 КПК у зв'язку з наявністю щодо даної особи вироку по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили. Зрозуміло, що на цій же підставі повинно бути і відмовлено в порушенні кримінальної справи, якщо йдеться про ті ж факти, з приводу яких стосовно помилуваної особи вже був постановлений обвинувальний вирок. Наведене дає змогу стверджувати, що помилування взагалі не може розглядатись як обставина, що виключає провадження в кримінальній справі, тому посилання на нього із ст.6 КПК слід вилучити.

У ч.2 ст.47 КК вказано, що в разі призначення особі, яка перебувала у попередньому ув'язненні, більш м'якого, ніж позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і виправні роботи покарання, суд, враховуючи цю обставину, може повністю звільнити від нього засудженого. Однак у випадку постановлення такого рішення засуджений не може вважатися таким, що звільнений від відбування покарання, бо його перебування у попередньому ув'язненні зараховано як відбуття призначеного йому вироком покарання. І оскільки при застосуванні ч.2 ст.47 КК особа звільняється від відбування призначеного їй покарання у зв'язку з тим, що вважається такою, що вже його відбула, вона визнається судимою. Особливість даної ситуації полягає лише у тому, що, по-перше, з моменту набрання вироком законної сили засуджений не тільки визнається таким, що має судимість, але й вважається таким, що повністю відбув призначене йому покарання, і, по-друге, вид і розмір призначеного й відбутого покарання співпадають, що необхідно враховувати при обчисленні строків погашення судимості. Так само вирішується питання про виникнення судимості й тоді, коли обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування призначеного покарання внаслідок його відбуття постановляється у зв'язку із зарахуванням на підставі ч.1 ст.47 КК попереднього ув'язнення до строку покарання у вигляді позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон або виправних робіт. Отже, хоч у розглянутих випадках і постановляється обвинувальний вирок із звільненням від відбування покарання, особи, щодо яких він винесений, визнаються судимими, оскільки таке звільнення зумовлене відбуттям ними призначеного їм покарання, а не тому, що з передбачених законом підстав вони не повинні його відбувати взагалі.

Принагідно слід відзначити, що положення ч.2 ст.47 КК, згідно з яким при засудженні особи, яка перебувала у попередньому ув'язненні, до більш м'яких, ніж позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і виправні роботи мір покарання, суд, враховуючи це ув'язнення, лише може пом'якшити призначене покарання або повністю звільнити від нього засудженого, справедливим визнано бути не може. Особливо рельєфно виявляється ця несправедливість на фоні частини першої цієї ж статті, відповідно до якої у випадку засудження особи до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон її попереднє ув'язнення підлягає обов'язковому зарахуванню до строку призначеного покарання день за день, а в разі засудження до виправних робіт – день за три дні. Тому, наприклад, якщо особа, яка вісім місяців перебувала під вартою, була засуджена до восьми місяців позбавлення волі чи до двох років виправних робіт, то в результаті обов'язкового зарахування на підставі ч.1 ст.47 КК до строку покарання попереднього ув'язнення з розрахунку відповідно день за день і день за три дні, вона підлягає звільненню від відбування призначеного їй покарання у зв'язку з його відбуттям, а в разі засудження її до двох років позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю чи до ще більш м'якшого покарання – штрафу або громадської догани, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, згідно з ч.2 ст.47 КК, лише вправі пом'якшити призначене покарання або повністю звільнити від нього засудженого. Видається, що встановлений ст.47 КК порядок, згідно з яким попереднє ув'язнення при засудженні до одних мір покарання обов'язково зараховується до призначеного покарання, а при засудженні до інших видів покарань лише може бути враховане, жодних підстав під собою не має. Перебування у попередньому ув'язненні повинно зараховуватися до призначеного покарання в усіх без винятку випадках. Щоправда, певна складність його зарахування у випадку засудження до інших, крім позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і виправних робіт, покарань зумовлена тим, що КК не встановлює будь-якого співвідношення між цими видами покарань і попереднім ув'язненням. Враховуючи ж, що з погляду істотності обмеження прав і свобод особи попереднє ув'язнення за своєю суворістю прирівнюється до позбавлення волі, а тривалість тримання під вартою як основного виду попереднього ув'язнення за загальним правилом не повинна перевищувати двох місяців, ч.2 ст.47 КК можна було б викласти у такій редакції: "У випадку засудження до інших мір покарання, засудженому, який перебував у попередньому ув'язненні не більше двох місяців, призначене покарання пом'якшується, а в разі перебування засудженого у попередньому ув'язненні понад два місяці, він підлягає звільненню від відбування призначеного покарання за його відбуттям".

Loading...

 
 

Цікаве