WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Експертиза показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі - Реферат

Експертиза показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі - Реферат

Сприйняття – це безпосереднє почуттєве пiзнання, яке репрезентує лише фактичний матерiал для iнтелектуальної діяльності суб'єкта. Логiчна обробка сигналiв, що надходять в мозок, створює у свiдомостi суб'єктивний образ, адекватний якостi почуттєвого сприйняття. Саме через це умови формування слiдiв пам'ятi заведено дiлити на суб'єктивнi та об'єктивнi.

До суб'єктивних умов вiдносять: стан здоров'я, тип вищої нервової дiяльностi, пам'ять, увагу, темперамент, характер розумової дiяльностi, мету, сприйняття, дефекти органiв чуттiв та iн. Звiдси людей як джерел iдеальних вiдображень поділяють за типом вищої нервової дiяльностi (сангвiнiки, холерики, флегматики, меланхолiки), за видами пам'яті (моторна, емоцiйна, образна, словесно-логiчна).

Об'єктивні умови (фактори) не залежать вiд суб'єкта. Як правило, до них відносять стан природних умов спостереження: погана видимість, короткочасність події, що сприймається, віддаленість об'єкта спостереження, використання злочинцем засобів маскування (маски, перуки, грим). Названі та iншi обставини погiршують формування слiду пам'яті i потребують урахування при розкриттi його змiсту пiд час слiдчої дiї [2, с.224].

Ці та багато інших чинників треба враховувати в процесі оцінки особистісних джерел кримінально значущої інформації. Наприклад, зорове відчуття піддається притаманним йому впливам. Їх слід знати. Необхідно, щоб особа знаходилась при такому освітленні, яке б цілком забезпечувало сприйняття того чи іншого предмета. Декілька людей, які дивляться на одну і ту ж бійку під час розгубленості можуть бачити предмети по-різному. Особа може мати такі особливості, які слід враховувати при оцінці її показань. Є люди, які не розрізняють певних кольорів або їх відтінків або ж по різному сприймають те, що відбувається. Саме такі завдання щодо встановлення таких особливостей та фізичних чи психічних дефектів особи повинні висуватись перед даним видом судової експертизи.

Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, слід погодитися з з твердженням В.В. Нагаєва, який зазначає, що судово-психологічна експертиза може встановити індивідуальні особливості психіки, рівень абсолютної і відносної чуттєвості, особливості сприйняття кольору, об'єм сприйняття, особливості сприйняття часу, руху, просторових властивостей предметів і явищ (пропорцій частин предметів, їхню просторову орієнтацію, розміри, форму, віддаленість, особливості рельєфу та ін.), особливості сприйняття звуків різної частоти тощо [4, с.100]. Тому недопустимим є вирішення експертизою питання про те, чи правдивими є показання обвинуваченого, чи відповідають вони дійсним обставинам справи, чи не схильний допитуваний до дачі неправдивих показань та ін. Як правило, такі питання ставлять перед експертизою, коли у розпорядженні слідчого немає достатніх доказів винності обвинуваченого, і від експертів очікують, що вони усунуть цю прогалину. На жаль, є "експерти", які не мають необхідних для провадження психологічної експертизи спеціальних знань, не готові "відповісти" на будь-яке запитання. Така практика є недопустимою, оскільки призводить до грубих порушень у процесі доказування та негативно впливає на процесуальний статус підозрюваних, обвинувачених та підсудних.

У компетенцію судово-психологічної експертизи, на думку В.В. Нагаєва, не входить встановлення впливу конкретних умов на можливості сприйняття.

Перед експертом, який проводить судово-психологічну експертизу, повинні ставитись питання, пов'язані з виявленням в осіб конкретних психологічних аномалій, суттєвих для кримінальної справи. Такими питаннями можуть бути, наприклад: чи є у тієї чи іншої особи різко виражені відхилення у сприйнятті і розумінні окремих явищ; чи є в особи підвищена здатність до навіювання; чи може слабкий розумовий розвиток особи бути причиною перекручення інформації, яку вона передає та ін.

Перед експертом не можна ставити питання, пов'язані з діагностикою неправдивості показань (наприклад, чи впізнала особа насправді об'єкт, який їй пред'являється, чи не впізнала, чи відповідають її показання реальним подіям).

На думку В.В. Нагаєва, судово-психологічна експертиза не є експертизою достовірності показань. Встановлення істинності чи неправдивості показань – професійне завдання слідчого (однак при цьому він повинен володіти відповідними психологічними знаннями) [4, с.100].

У чинному Кримінально-процесуальному кодексі України питання стосовно експертизи показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, на нашу думку, належно не врегульовано, оскільки зі ст.76 КПК випливає, що обов'язковим є призначення лише судової експертизи для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності. Однак, виходячи з вищезазначених положень, вважаємо, що слід погодитися із пропозицією Н.Н. Полянського стосовно доцільності запровадження у законодавстві такої норми: "Якщо в органів досудового слідства чи суду виникнуть сумніви стосовно здатності особи, яка бере участь у кримінальному процесі, в силу її віку або фізичних чи психічних недоліків, правильно сприймати, відтворювати в пам'яті і передавати явища дійсності, повинна бути призначена експертиза" [5, с.114]. Це зобов'язувало б органи дізнання, слідства та суду призначати не тільки судово-психіатричну експертизу для подальшого встановлення осудності чи неосудності підозрюваного чи обвинуваченого, а й судово-психологічну та комплексну психолого-психіатричну експертизу для отримання відповідей на низку інших важливих для справи питань, про які зазначалось вище. Це забезпечувало б виконання принципу всебічного і повного дослідження всіх обставин справи.

Така норма, на наш погляд, повністю відповідала б положенням п.3 ст.69 КПК, яка передбачає недопустимість допиту в якості свідків осіб, які, згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи, через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них [1]. Крім того, на наш погляд, можуть не допитуватися не тільки особи як свідки, а й особи, які визнанні потерпілими або мають інший процесуальний статус у справі. У законодавстві доцільно було б передбачити також те, що експертизі можуть піддаватись показання, які раніше були дані особою з певними психічними або фізичними вадами.

Невиправданим, на нашу думку, є і положення законодавства щодо абсолютного значення судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи для слідства і суду, що випливає зі змісту п.3 ст.69 КПК. Відповідно до ч.4 ст.75 КПК, висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковими [1]. Тому у законодавстві треба закріпити норму, яка передбачала б, що після отримання від експерта висновку про здатність особи давати правильні показання, орган досудового слідства чи суд вирішує питання про допустимість цих показань як джерело доказів по справі.

Брак такої норми призводить до проблем, які виникають у практиці розслідування злочинів, коли, відповідно до даної норми, на вирішення експертизи виносяться питання, які повинен вирішувати слідчий чи суд, керуючись висновком експерта на основі сукупності наявних у справі доказів. Виникає така ситуація: експертиза встановила нездатність сприймати важливі для справи факти і давати про них показання, і особа автоматично не підлягає допиту, отже, показання недостовірні. Суд чи орган, який розслідує злочин, взагалі випадає з цієї схеми, оскільки не приймає (відповідно до ст.69 КПК) жодного рішення про можливість чи неможливість допиту, отже, і не вирішує питання про достовірність показань. Це дає їм підстави (абсолютно законно) на вирішення експертизи винести питання про достовірність показань, оскільки якщо не експерт вирішить це питання, то хто ж?

Запропоновані нами положення стосовно такого способу перевірки показань осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві мають на меті розширити коло способів перевірки достовірності інформації, отриманої від особистісних джерел і цим самим забезпечити виконання вимог щодо встановлення істини у кримінальній справі шляхом повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх її обставин.

Література

  1. Кримінально-процесуальний Кодекс України. Затверджений Законом від 28.12.60 // (1000-05) ВВР. – 1961. – №2. – С.15.

  2. Біленчук П.Д., Дубовий О.П., Салтевський М.В., Тимошенко П.Ю. Криміналістика. К.: Атіка, 1998.

  3. Кони А.Ф., Свидетели на суде // Проблемы психологии, 1909.

  4. Нагаев В.В. Основы судебно-психологической экспертизы. Закон и право. – М.: Юнити, 2000.

  5. Полянський Н.Н., Доказательства в иностранном уголовном процессе. М., 1946.

  6. Фойницкий И.Я., Курс уголовного судопроизводства. Спб, 1902. – Т. І.

  7. Штерн В., Изучение свидетельских показаний // Проблемы психологии, 1909.

Loading...

 
 

Цікаве