WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Експертиза показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі - Реферат

Експертиза показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі - Реферат

Реферат на тему:

Експертиза показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі

Питання про перевірку достовірності показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі шляхом судово-психологічної експертизи не є новим. Уже Ганс Гросс у 1898 р. і його колеги по журналу "Архів кримінальної антропології" вказували на необхідність спеціальних досліджень свідків з метою встановлення достовірності їхніх показань, а в практиці німецьких судів експертиза показань свідків застосовувалась ще раніше. У 1886 році в мюнхенському процесі про вбивство за клопотанням адвоката, були запрошені двоє експертів, котрі могли б підтвердити міру впливу на правдивість показань свідків у цій справі публікацій у щоденній пресі, яка приділяла цій події надто багато уваги.

Підвищенню зацікавленості до питання про судово-психологічну експертизу показань свідка особливо сприяли лабораторні дослідження Вільяма Штерна, щодо розмежування свідомо (умисно) неправдивих показань і добросовісного помилкового спотворення істини у показання х свідків.

Як у показаннях осіб часто, поряд зі свідомою неправдою має місце несвідоме, ненавмисне спотворення фактів об'єктивної дійсності, так і в процесі аналізу окремих наукових положень іноді свідомо (а іноді й несвідомо) досить часто роблять псевдонаукові висновки. Такі висновки були зроблені і за спостереженнями B. Штерна. Bін стверджував, що "певний відсоток помилок є там, де моральна добросовісність особи, яка дає показання, стоїть вище від будь-якої підозри" [7, с.42]. З цього, по суті, цілком справедливого твердження, багатьма психологами і юристами було зроблено висновок про абсолютну ненадійність показань свідків як доказів, і, навпаки, – про неабияку роль так званих "німих свідків" – речових доказів, які і повинні відсунути на задній план показання свідків.

На підставі факту існування показань, в основі яких лежить добросовісна помилка особи, а також того, що встановлення такої помилки може бути предметом експериментального дослідження і статичного обліку, зроблено висновок про доцільність судово-психологічної експертизи показань осіб. Сам В. Штерн вважав, що до неї будуть вдаватись "лише у винятково складних випадках" [7, с.53-54], проте його послідовники схильні були ввести судово-психологічну експертизу показань осіб чи не в усіх випадках.

Спроби перетворити судово-психологічну експертизу у засіб перевірки правдивості хоча б найважливіших для вирішення справи показань осіб знайшли належну оцінку вже в дореволюційній російській літературі з боку видатного адвоката і науковця А.Ф. Коні. "Що таке особливо важливий свідок? Той, який може дати показання про особливо важливі за своїм викривальним чи виправдувальним значенням обставини". Але в судовій практиці порівняно рідко трапляються обставини, які мають таке значення. Відтак на думку А.Ф. Коні беззаперечно, що питання про застосування судово-психологічної експертизи може бути вирішене судом лише тоді, коли стане очевидним, по-перше, важливість тих чи інших показань, по-друге, їхня сумнівність. Але у такому випадку у роботі суду слід оголосити перерву до закінчення експертизи. Проведення судово-психологічної експертизи, на думку В. Штерна триватиме близько місяця.

Н.Н. Полянський вважає, що вимоги судово-психологічної експертизи спрямовані за своїм об'єктивним значенням проти суду присяжних: "Там, де починається компетенція експериментальної психології закінчуються повноваження суду присяжних" [3, с.111-116]. Звичайно, зазначає Н.Н. Полянський, суд присяжних не слід ідеалізувати, однак думка про те, що вимога експериментальної перевірки будь-яким способом достовірності показань осіб підриває принцип оцінки суддями, а разом з ними і судом присяжних доказів за внутрішнім переконанням є абсолютно правильною [5, с.111].

Питанню психології показань осіб присвячена книга Плаута (1931). Її автор усвідомлює надзвичайну складність у визначенні позиції експерта-психолога, який робить висновок щодо показань осіб. Він висловлює побоювання з приводу того, щоб його функція не перетворювалась в узурпацію функції судді. Де лежить та "межа, яка визначає те, що експерт, і саме в якості експерта, може визначити предметом свого висновку, від тих питань, які він повинен уникати, зважаючи на те, що вони становлять предмет судової оцінки доказів?". Ця межа була б досить чіткою, якщо можна було б сказати: справа експерта-психолога – зробити тільки абстрактний висновок, не торкаючись особи свідка, тільки повідомити в загальних рисах ті спеціальні відомості у галузі психології, які можуть бути використані судом при вирішенні питання щодо достовірності показань особи, не вступаючи в обговорення конкретних показань цієї особи. Але це означало б ставити експерта психолога у становище одіозне порівняно зі становищем будь-якого іншого експерта, зокрема експерта-психіатра, який бере участь у судовому засіданні не тільки для того, щоб повідомити "загальні наукові положення", а для того, щоб дати "конкретний образ хвороби", як і бухгалтер, якого викликають у суд не для того, щоб поділитись із суддями своїми знаннями щодо принципів ведення бухгалтерських книг, а для того, щоб розповісти суду про результати своєї перевірки даних бухгалтерських книг.

Звичайно, в окремих випадках буває достатньо отримати від експерта тільки загальні, абстрактні (тобто не пов'язані з конкретними обставинам певної справи) відомості, проте прийняти це за правило означало б спотворювати сутність експертизи і применшити процесуальну фігуру експерта, який "або повідомляє спеціальні відомості, або застосовує їх, або робить те й інше".

Саме фахівець у галузі психології не може обмежуватися тільки передачею суду абстрактних відомостей, як засобів, за допомогою яких суд вже сам повинен виконати роботу щодо оцінки показань осіб; саме від такого експерта вимагається, щоб він проаналізував можливі джерела помилок тих чи інших показань, але при вирішенні цього завдання і виникає небезпека, що чим вичерпнішим буде висновок експерта, тим більше він буде замінювати оцінку обставин справи, яку потрібно давати у судовому рішенні. Тому "експерт-психолог повинен зробити спеціальні наукові відомості корисними для розслідування злочинів розгляду судом справи по суті, не нав'язуючи при цьому погляди, які стосуються не його спеціальної галузі знань, а тої психології, яка опирається на життєвий досвід".

Однак де та межа, яка відділяє наукову психологію від психології, що ґрунтується на життєвому досвіді? Невже наукова психологія повинна цуратись життєвого досвіду?

Безсумнівна перевага планомірного наукового дослідження перед життєвим досвідом зовсім не зобов'язує наукове дослідження відмежовуватись від життєвого досвіду. Життя – це дійсність, а невже дійсність не є критерієм істини [5, с.113]?

Слід звернути увагу і на складнощі, які зумовлені тим, що ступінь правдивості показань свідків (як і інших осіб, чиї показання мають значення для вирішення справи) залежить не тільки від індивідуальної психології свідка, від його психологічних особливостей і схильностей, але й від багатьох інших чинників, зокрема чинників соціально-психологічних, – приміром, від приналежності особи до тієї чи іншої групи суспільства.

Відтак, зазначимо: 1) експертиза показань свідка повинна вільно оцінюватися судом, що випливає з природи експертизи; 2) на експерта покладається обов'язок організувати себе, спиратись у процесі відповіді на поставлені перед ним запитання тільки на такі джерела, які можуть бути використані в порядку провадження експертизи і, якщо виникне потреба, вказати ці джерела.

Проблемам перевірки показань осіб присвячена глава ІХ "Курса уголовного судопроизводства" І.Я. Фойніцкого, який, розглядаючи, зокрема, таку здатність людини, як відчуття, говорив, що орган дізнання, суд зобов'язані проаналізувати причини помилок, пов'язаних з ним (відчуттям). Наприклад, чи були умови сприйняття особою фактів достатніми для повного усвідомлення того, що відбувалось? Чи не було обставин, які могли спантеличити особу? Чи слова, які вона передає, були висловлені мовою, яка є зрозумілою для неї або ж навпаки? Чи не почула особа лише певні уривчасті, невизначені зауваження, чи звернула вона на них особливу увагу? Саме ці запитання поряд з іншими могли б бути предметом судово-психологічної експертизи показань осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві [6, с.25].

П.Д. Біленчук, досліджуючи це питання зазначав, що механiзм формування слiдiв пам'ятi надзвичайно складний i багато в чому залишається ще не розгаданим. Справді, формування слiдiв пам'ятi вiдбувається на рiвнi мислення i свiдомостi, якi являють пiк вищої нервової дiяльностi кори головного мозку людини. Схематично в цiй дiяльностi можна видiлити: сприйняття, тобто почуттєве пiзнання; мислення – логiчну обробку почуттєвих сигналiв та формування мисленних образiв; i, нарештi, закрiплення i зберiгання мисленного образу в пам'ятi. Цей процес як взаємодiюча система на думку П.Д. Біленчука, складається з трьох елементiв: сприйняття – мислення – пам'ять. Звiдси констатуємо, що слiд пам'ятi буде опосередкований властивостями джерела – здатнiстю сприймати, особливостями мислення i видами пам'ятi.

Loading...

 
 

Цікаве