WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Загальнотеоретичні питання зміни державної території - Реферат

Загальнотеоретичні питання зміни державної території - Реферат

Реферат на тему:

Загальнотеоретичні питання зміни державної території

У статті розглядаються та аналізуються питання зміни державної території у загальнотеоретичному та історичному аспектах.

Ключові слова: окупація, анексія, цессія, ад'юдикація, плебісцит.

Класична теорія держави, поряд з населенням і владою, розглядає територію як одну з найважливіших ознак держави. Водночас, теорія сучасної держави державну територію також представляє в системі матеріальних чинників державності [1]. При цьому, як видається, що територіальне буття держави недостатньо аналізується в зв'язку з проблемою зміни території. По суті, ця проблема залишається в межах наукових пошуків у сфері міжнародного права, хоча має беззаперечне значення для розвитку теорії держави.

Питаннями, пов'язаними з загальнотеоретичними змінами державної території, займалися такі вчені, як М.О. Баймуратов, В.Є. Чиркин, Ю. Шемшученко.

Розглядаючи можливі шляхи зміни державної території, важливо розмежовувати два варіанти – силовий і правовий.

До виникнення сучасного міжнародного права підстави зміни державної території трактувалися головно із силової позиції. Розрізнялися: окупація, анексія, цесія й ад'юдикація.

Окупація (лат. оccupatio – заняття, заволодіння) – у міжнародному праві тимчасове зайняття збройними силами території супротивника. Може бути як у мирний, так і у воєнний періоди. Режим окупації регулюється 4-ю Гаазькою конвенцією 1907 р., Женевською конвенцією про захист цивільного населення під війни 1949 р., Гаазькою конвенцією про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту 1954 р. [2].

За 4-ю Гаазькою конвенцією, зокрема, окупація розпочинається з встановлення фактичного контролю над окупованою територією й утворення окупаційної адміністрації, а припиняється з моменту втрати її фактичного контролю над територією. Окупаційна влада має право вимагати від населення беззаперечного підкорення, неучасті у ворожих діях. Водночас окупант не має права вимагати від населення активно сприяти своїм військовим операціям супроти його вітчизни. Важливим елементом режиму окупації є забезпечення безпеки окупаційних військ, їхнього майна й комунікацій.

Окупаційні війська зобов'язані поважати основні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами з гуманітарних питань. На окупованій території зберігаються цивільні закони і приватні, особисті та майнові права, які вони регулюють. Міжнародні акти передбачають, зокрема, право населення окупованої території зберігати вірність своїй державі, забороняють колективні покарання та вигнання населення. Також залишається в силі місцеве кримінальне покарання, окупант має право посилити кримінальне покарання, а за потребою ввести свої кримінальні закони, спеціально призначені для охорони його безпеки. Порушення окупантом норм міжнародного права, які стосуються окупації, тягнуть за собою політичну, матеріальну або моральну відповідальність.

Особливим видом окупації є післявоєнна окупація як засіб забезпечення виконання зобов'язань державою, що несе відповідальність за агресію (окупація Німеччини та її сателітів військами антигітлерівської коаліції на основі відповідних домовленостей).

Анексія (лат. аnnexio – приєднання) – протиправне насильницьке приєднання (захоплення) однією державою території іншої держави. У минулому мала значне поширення в міжнародній практиці як вияв експансіоністської політики з боку агресивних держав (Японія – Корея 1910 р., Ірак – Кувейт 90-ті рр.). Анексія є грубим порушенням сучасного міжнародного права і з правового погляду будь-яке набуття території таким шляхом недійсне. Анексія – один з видів агресії, а тому тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. Таку відповідальність було застосовано, зокрема, до нацистських злочинців за вироком Нюрнберзького воєнного трибуналу від 1.X.1946 р.

Цесія (лат. сessio – офіційна поступка, передача своїх прав іншій особі) означає перехід території однієї держави до іншої за договором.

Нерідко цесія відбувається по закінченні війни в результаті укладення мирного договору. Як правило, при цьому змінюється державна належність населення переданої території. Але, щоб не знищувати національну самосвідомість цього населення, мешканцям переданої території часто дають можливість оптації – право вибору громадянства.

Ад'юдикація (лат. Adjudicatio – присудження) – це перехід спірної території за рішенням компетентного міжнародного суду. Тут, як і у випадку "окупації без державної території", територія, що приєднується до держави, розглядається як деякий "об'єкт", на який деякий владний "суб'єкт" набуває права власності за давністю володіння, у результаті присудження та ін. Така позиція в питанні про юридичні підстави приєднання до держави інших територій є результатом силового трактування права.

Якби мова йшла про незаселені території, тоді можна було б говорити про ці території як "об'єкти". Але якщо мова йде про території заселені, то в контексті сучасного міжнародного правопорядку питання про правомірність зміни державної належності цих територій не може вирішуватись без і крім волевиявлення населення цих територій. Зокрема, ад'юдикація можлива лише як підтвердження правових наслідків такого волевиявлення [3].

Прямою протилежністю силовому критерію виступає правовий критерій зміни державної території. Серед правових критеріїв зміни державної території назвемо:

  1. проведення всенародного голосування – плебісциту;

  2. відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції.

Одним з видів правових критеріїв є плебісцит – усенародне голосування з питання про територіальні зміни. Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акту, так і відповідно до міжнародного договору. Залежно від цього його проведення може доручатися державному органу або міжнародній організації. Перше проведення плебісциту датується 1789-1794 р. – у період Великої французької революції.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу іншої, відділення від якої-небудь держави зі створенням власної державності (у 1990 р. відбулося об'єднання ФРН і ГДР у єдину німецьку державу ФРН, а в 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу Федерації Малайзії й утворив самостійну державу).

Відторгнення частини території держави-агресора як санкції – міра, застосовувана до держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави чи держав, але і як превентивна міра, спрямована на запобігання агресії в майбутньому з територій, що відторгаються (рішення Берлінської конференції 1945 р., коли в Німеччини була відторгнута північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі).

Демократизація міжнародних відносин неминуче приводить до обмеження застосування сили чи погрози силою. Уперше ця об'єктивна закономірність була закріплена як принцип міжнародного права в Статуті ООН, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 р., що був вироблений у період визвольної війни проти фашизму і відобразив демократичні устремління та надії народів на справедливий післявоєнний устрій міжнародних відносин [4]. Згідно із ст.2 Статуту (п.4) "Все члены Организации Объединенных наций воздерживаются в их международных отношениях от угрозы силой или её применения как против территориальной неприкосновенности любого государства, так и каким-либо другим образом, несовместимых с целями Объединенных Наций".

Сьогодні основним принципом зміни державної території визнається вибір самого народу, що проживає на певній території, у його правовому вираженні. Це положення одержало своє конституційне оформлення в багатьох конституціях сучасних держав. Зокрема, за Конституцією України (ст.85) Верховна Рада призначає референдум, що стосується зміни території України [5].

Література

  1. Див.: Чиркин В.Е. Современное государство. – М.: Международные отношения, 2001. – С.85-93.

  2. Юридична енциклопедія: В 6т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.1: А-Г. – С.112.

  3. Нерсесянц В.С. Проблемы общей теории права и государства. – М.: Норма М-Инфра, 1999. – 832с.

  4. Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Харьков: Одиссей", 2003. – С.476, 477.

  5. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України / Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.

Loading...

 
 

Цікаве