WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Законодавче забезпечення права на охорону здоров’я в Україні: історико-правовий огляд - Реферат

Законодавче забезпечення права на охорону здоров’я в Україні: історико-правовий огляд - Реферат

Реферат на тему:

Законодавче забезпечення права на охорону здоров'я в Україні: історико-правовий огляд

У статті виділено та проаналізовано п'ять періодів щодо правового регулювання медичної діяльності на усіх етапах розвитку держави. Зосереджено увагу на нормативно-правових актах, що мали ключове значення для досліджуваних періодів та становитимуть основу сучасної законодавчої бази.

Ключові слова: законодавство про охорону здоров'я, правове регулювання медичної діяльності.

У сучасних умовах розвитку суспільства і держави охорона здоров'я має винятково велике соціальне значення. Державна політика у цій сфері спрямована на підвищення рівня здоров'я, на збереження генофонду населення, запобігання демографічній кризі, поліпшення якості життя і стану навколишнього природного середовища. Здоров'я людей та його охорона як невід'ємна складова суспільного і державного життя є реальним і об'єктивним показником рівня соціально-економічного та екологічного благополуччя суспільства, його духовно-культурного і політичного розвитку, а також демографічного, наукового, біологічного та етичного потенціалу. Проблеми здоров'я населення та робота, що спрямована на його збереження і зміцнення, потребують постійної уваги з боку держави.

Охорона здоров'я є важливою самостійною функцією органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Відносини у сфері охорони здоров'я регулюються спеціальним законодавством. Для цієї галузі передбачено систему органів управління, що забезпечують реалізацію конституційного права на охорону здоров'я, джерела фінансування, мету, завдання, методи їхнього здійснення.

В основу статті покладені праці як правників, що вивчали проблеми правового регулювання охорони здоров'я, так і медиків, що досліджували питання історії медицини, зокрема, праці С.А. Верхратського П.Ю. Заблудовського, які проводили дослідження світової медицини від первісного ладу до медицини новтнього часу (XX ст.), а також детально розглянули історію вітчизняної медицини. Серед учених-правників особливу увагу історико-правовим дослідженням приділяли Ю.Д. Сєргеєв, С.Г. Стеценко та В.П. Сальников, які аналізували розвиток правового забезпечення медичної діяльності починаючи з Київської Русі і до сьогодення.

Мета статті – подати історичний огляд правового регулювання медичної діяльності в Україні, який допоможе виявити певні закономірності та особливості нормативного забезпечення цієї сфери у минулому і виробити певні принципи для належного проведення реформи охорони здоров'я в Україні на сьогодні.

Автор зосереджує увагу на нормативно-правових актах, що мали вагу і значення на той час, а також тих, що можуть бути прикладом для створення належної правової бази на сучасному етапі розвитку України, з урахуванням економічних, культурних та політичних особливостей сьогодення.

Правове регулювання взаємовідносин людини і суспільства у державі у всі часи не оминало сфери охорони здоров'я і надання медичної допомоги. Регламентація медичної діяльності в Україні має глибоке історичне коріння і бере початок ще з часів Київської Русі. Дослідники історичного огляду регулювання питань медицини, як правило, розглядають чотири періоди, зокрема Х – XVII ст., правління Петра Великого, розквіт Російської імперії середина XVIIІ – початок ХХ ст. і радянський період [1, с.7]. Доречно було б тепер виділяти вже і п'ятий період – період становлення і розвитку правового забезпечення охорони здоров'я у незалежних державах, у тому числі і в Україні – починаючи з 1990 року і до сьогодення.

Точкою відліку для історичного екскурсу обирають зазвичай Х ст., що зумовлено низкою причин, основною з яких є поява Руської Правди – першого писаного зводу руського права. Серед нормативно-правових актів, що регулюють питання медичної діяльності у Київській Русі, виділяються основні: "Церковний Устав" Володимира Святославовича та Руську Правду. "Церковний Устав" (кін. Х ст.), який складається з чотирьох розділів, у четвертому містить положення про "церковних людей", до яких належали і лікарі. Лікарі монастирських лікарень розглядались як прошарок населення держави – "церковні люди", а лікарні відносили до церковних закладів. "Церковний Устав", – як зазначає С. Стеценко, – один з найдавніших джерел права, у якому містяться положення, що регламентують загальні питання лікарювання у системі монастирської медицини [1, с.14]. У "Руській Правді" (ХІ ст.) згадується про необхідність оплати праці лікаря, який надав медичну допомогу. Відомий вчений С. Верхратський відзначав, що допомогою вчених лікарів могли користуватись лише феодальна верхівка та заможні верстви населення. Головна маса населення в містах лікувалась у народних лікарів-ремісників, по селах – у знахарів [2, с.195]. Роль і значення Руської Правди важко переоцінити, оскільки це перший державний нормативний акт, що закріплює норми щодо регулювання медичної діяльності. У Київській Русі медичну допомогу надавали у таких трьох видах – народна, монастирська та світська (міська) медицина. Норми Руської Правди регламентували світську медицину, "Церковний Устав" – монастирську медицину, а народна визначалась морально-етичними нормами.

Після утворення Московської держави значну роль у регулюванні медичної діяльності починає відігравати так званий Аптечний приказ, створений у 1581 році з метою централізації державного управління охороною здоров'я. Аптечний приказ – це орган державного управління медициною, що здійснював численні організаційні та правові функції. Аналізуючи діяльність Аптечного приказу можна виділити такі його функції:

  • організація медичного забезпечення;

  • забезпечення лікарськими засобами;

  • видавання дозволів на право займатись медичною діяльністю;

  • організація воєнно-медичної служби;

  • медичне освідування;

  • підготовка вітчизняних медичних кадрів [3, с.14].

  • Кінець XVII ст. позначається приходом до влади Петра І, за час правління якого відбулось багато змін у всіх сферах життєдіяльності, зокрема і у питаннях правового регулювання. Пріоритетними у сфері медицини у період правління Петра І були такі напрями державної діяльності:

  1. підготовка вітчизняних медичних кадрів;

  2. поява нормативно-правових актів, що регулюють сферу медицини;

  3. побудова шпиталів, організація медичних шкіл і відкриття аптек;

  4. реорганізація органів державного управління медичними справами [4, с.220].

Ключовими нормативно-правовими актами цього періоду, що присвячені правовому регулюванню медицини, були Устав Військовий 1716 р. і Устав Морський 1720 р., які комплексно врегулювали питання організації медичної діяльності. Військовий Устав, який визначав загальну систему організації армії, важливе місце відвів питанням організації медичної справи, а саме дві глави висвітлювали функціонування шпиталів і професійну діяльність лікарів та аптекарів. На особливу увагу заслуговує питання оплати за лікування. На відміну від Руської Правди, що передбачала певну плату за надання медичної допомоги, Устав законодавчо закріпив безоплатну систему надання медичної допомоги в армії, за винятком випадків, коли отримання плати за лікування буде правомірним, тобто йдеться про венеричні захворювання і побутові травми, набуті в позаслужбовий час [3, с.25]. Морський Устав регулював питання організації і функціонування Військово-Морського флоту Росії і значну увагу приділяв організації медичної діяльності.

Третій період (середина XVIIІ ст. – 1917 р.) у розвитку правового забезпечення медичної діяльності характеризується продовженням тогочасними російськими правителями реформаторських ідей Петра І, значними досягненнями вчених і лікарів (М. Ломоносов, І. Сєченов, М. Мудров, М. Пирогов та інші), а також прагненням зміцнити державний характер охорони здоров'я. У цей період було здійснено реорганізацію медичної діяльності у різних напрямах:

1. Реформування системи державного управління медициною:

  • посилення ролі і значення держави у питаннях регулювання організації і надання медичної допомоги;

  • підходів до надання права на заняття медичною (фармацевтичною) діяльністю;

  • поліпшення законодавчо обумовленої вертикальної підпорядкованості управлінських структур охорони здоров'я.

У ХІХ ст. в Росії починає функціонувати три організаційно-правові рівні охорони здоров'я: на місцях діяли повітові та міські лікарі – перша інстанція, потім лікарські управи і, нарешті, – вища інстанція – Медична рада, що інспектувала лікарські управи;

  • керівництво медициною представниками, які мали медичну освіту.

2. Запровадження приказної медицини чи медицини приказів громадської опіки. Законодавчою основою існування цього інституту було положення "Про заклади для управління губерніями" (1775). Головною метою Приказів громадського опікування було створення нової системи допомоги бідним та нужденним, яка об'єднала в собі заклади суспільної і медичної допомоги, зокрема народні школи, сиротинці, лікарні, аптеки, будинки для невиліковно хворих і для психічно хворих. Медичну допомогу у лікарнях "приказної медицини" для соціально незахищених прошарків надавали безоплатно, а забезпечені люди лікувались за певну плату.

Ще одним нормативно-правовим актом був Лікарський статут, що увійшов до Зводу Законів Російської Імперії 1875 року, який визначав обов'язки і професійну кваліфікацію лікарських інспекторів. За час правління Миколи І було видано законодавчі акти, що закріплювали вимоги, які ставились до лікарів: лікар прирівнювався за своїм званням до чиновника, мав обов'язок надавати медичну допомогу незалежно від соціального статусу і матеріального стану людини, а також великого значення набула необхідність обов'язкового колегіального вирішення складних клінічних ситуацій.

3. Перетворення у системі вищої медичної освіти:

  • надання права Московському університету присуждувати вчений ступінь доктора медицини на підставі указу Катерини ІІ від 17 вересня 1791 року. Це створювало можливості для заснування вітчизняних наукових шкіл, певної наступності у викладенні медичних наук тощо;

  • розгляд медицини не як окремої галузі знань, а як одного з напрямів природознавства. Це посприяло зміні поглядів на медицину та розширення викладання у медичних навчальних закладах природничих наук (ботаніки, фізики, хімії тощо). Законодавчим забезпеченням цього процесу була Попередня постанова про посади тих, хто навчає і навчається, до відновлення повного дня медичних училищ у статуті (1795);

  • перепідпорядкування усіх вищих медичних навчальних закладів одному відомству. Це завдання було вирішено шляхом передачі усіх вищих медичних навчальних закладів в управління Міністерству народної освіти, згідно з Указами імператора Миколи ІІ від 27 і 28 квітня 1840 року;

  • впровадження в життя єдиного державного стандарту у сфері лікарської освіти. В основі цього реформування лежала ідея етапності клінічної освіти, зокрема на першому етапі – теоретичне оволодіння клінічними дисциплінами, що поєднувалось з методикою обстеження хворого; на другому – вивчення класичних форм захворювань, що проводили у факультетських клініках; завершальним етапом медичної освіти було вивчення різноманітних варіантів однакових захворювань, що проводилось у шпитальних клініках. Правовою основою цієї реорганізації була "Додаткова постанова про медичний факультет імператорського Московського факультету" (1845).

Loading...

 
 

Цікаве