WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Дії (бездіяльність) винного, який самовільно залишив військову частину або місце служби чи не з'явився вчасно без поважних причин на службу в умовах воєнного стану і був затриманий в мирний час, на нашу думку, слід кваліфіковувати за ч.4 ст.407 КК України з вищенаведених причин. Крім того, зазначений злочин в умовах воєнного стану є більш суспільно небезпечним, ніж ці ж діяння, вчинені в мирний час. Якщо б винний був затриманий до скасування воєнного стану, то кваліфікація його дій (бездіяльності) не викликала б жодних сумнівів. Та ж обставина, що його не змогли затримати раніше, не може розглядатися як підстава для пом'якшення відповідальності.

Не можуть бути поставленні в вину у випадку умисного самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез'явлення вчасно без поважних причин на службу такі ознаки об'єктивної сторони, які винний не усвідомлював, але повинен і міг усвідомлювати. З цього приводу Г.А. Крігер зауважив, що, оскільки умисне діяння передбачає усвідомлення особою його суспільно небезпечного характеру, то, очевидно, всі обставини, що впливають на характер суспільної небезпеки, повинні бути відомі особі 14. І, справді, жоден злочин не може бути визнаний умисним, якщо виниий не усвідомлює всіх ознак об'єктивної сторони злочину.

Самовільне залишення військової частини або місця служби (нез'явлення вчасно без поважних причин на службу) – злочин, що може бути вчинений лише спеціальним суб'єктом – військовослужбовцем.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст.407 КК України, можуть бути:

  • військовослужбовці строкової служби (ч.1 ст.407 КК України);

  • військовослужбовці інших видів, крім строкової, військової служби (ч.2 ст.407 КК України);

  • військовослужбовці всіх категорій військової служби (ч.3-4 ст.407 КК України).

А.І. Рарог вважає, що в злочинах із спеціальним суб'єктом умислом винного повинні охоплюватися не самі по собі додаткові ознаки суб'єкта, а характер порушення виниим спеціальних обов'язків, що визначають специфічні властивості самого діяння 3, с.29. У випадку вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, – це усвідомлення порушення обов'язку військовослужбовця перебувати у військовій частині або на місці служби. Однак, на нашу думку, усвідомлення ознак спеціального суб'єкта входить у зміст умислу тому, що вони визначають правове становище суб'єкта та нерозривно пов'язані із спеціальними обов'язками суб'єкта. Усвідомлення цих ознак, як вважає П.С. Дагель, не можливе без усвідомлення ознак, що визначають правове становище особи 1, с.77. Тому, усвідомлення ознак спеціального суб'єкта є необхідною передумовою усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння. І справді, винний не може усвідомлювати свого обов'язку перебувати у військові частині або на місці служби, не розуміючи того, що він є військовослужбовцем. Здебільшого, усі військовослужбовці усвідомлюють своє правове становище, оскільки призов чи зарахування на військову службу не можливі без того, щоб вони не відобразилися у свідомості особи. Неусвідомлення особою того, що вона є військовослужбовцем, можливе або з причин особливостей психічного стану особи, або через ситуації, в якій вона опинилася.

Вольовий елемент прямого умислу в разі вчинення злочинів з формальним складом полягає в бажанні винного вчинити суспільно небезпечне діяння. У випадку злочину, передбаченого ст.407 КК України, – в бажанні винного самовільно залишити військову частину або місце служби чи не з'явитися вчасно без поважних причин на службу.

Не можна розмежовувати форму вини залежно від бажання чи небажання винного ухилятися від військової служби протягом певного проміжку часу. Бажання як елемент умислу у випадку вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, відноситься лише до суспільно небезпечного діяння. Як вважає В.М. Чхіквадзе, встановлюючи форму вини досліджуваного злочину, немає значення направленість умислу на тривале чи короткочасне ухилення від військової служби. Умисел охоплює розуміння особою факту вчинення діяння, передбаченого кримінальним законом, і ставлення суб'єкта до своїх дій є таке, що він усвідомлює суспільну небезпеку і бажає їх вчинити 11, с.306.

Деякі вчені намагають застосувати концепцію злочинів з двома формами вини для того, щоб з'ясувати ставлення військовослужбовця до тривалості ухилення від військової служби 12, с.45. Однак, така позиція не відповідає теоретичному поняттю умислу та його суті. Зокрема, О.Я. Светлов зазначає, що психічне ставлення до окремих об'єктивних ознак складу злочину не слід називати умислом чи необережністю, оскільки закон використовує ці поняття лише для узагальненої характеристики діяння в цілому 13, с.68.

Нез'явлення вчасно без поважних причин на службу може бути вчинене як з прямим умислом, так і з необережності.

Деякі вчені, зокрема В.А. Сєрєбрякова, висловлюють думку, що необережність не можлива в злочинах з формальним складом 15, с.187; 16. Однак, кримінальний закон передбачає відповідальність за діяння, що можуть бути вчиненими як умисно, так і необережно або навіть лише необережно, при тому матеріальні наслідки для наявності в діях особи складу злочину не вимагаються. Такими злочинами є розголошення відомостей про проведення медичного огляду на наявність зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.132 КК України); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст.227 КК України); знищення або пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо населених пунктів, вздовж залізниць або інших таких насаджень вогнем чи іншим загально небезпечним способом (ч.1 ст.245 КК України), проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст.250 КК України) та ін.

У формальних злочинах необережність, як і умисел, характеризується психічним ставленням винного до діяння. Злочинна самовпевненість, як вважає А.І. Рарог, за своєю психологічною суттю нерозривно пов'язана з суспільно небезпечними наслідками. Без наслідків неможливо сконструювати ні інтелектуальний, ні вольовий елементи цього виду необережності. У злочинах, склад яких не охоплює наслідки як ознаку об'єктивної сторони, легковажність існувати не може, оскільки неможливо говорити про передбачення чи розрахунок на відвернення власних діянь, що вчинять свідомо і з власної волі 3, с.53-54. Такої ж думки дотримуються П.С. Дагель 1, с.101, В.І. Борисов 2, с.141-142 та інші вчені.

На практиці часто виникають проблеми з визначенням форм вини в окремих випадках вчинення цього злочину. Суди нерідко ухиляються від вирішення цього завдання і залишають незясованим питання про те, чи умисно, чи з необережності вчинене нез'явлення вчасно без поважних причин на службу.

Так із 185 вивчених нами кримінальних справ, що розглядалися військовими місцевими судами Західного регіону України за ст.407 КК України, лише в 4 з них у вироках вказана форма вини, з якою засуджені вчинили кримінально-карані діяння 19.

Таке становище не сприяє відповідності призначеного покарання вчиненому діянню, оскільки не враховується форма вини. Тому суди, виносячи обвинувальні вироки, повинні встановлювати і вказувати форму вини злочину, за вчинення якого особа піддається покаранню та кримінальній відповідальності.

Відповідно до ч.3 ст.25 КК України, необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Loading...

 
 

Цікаве