WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби - Реферат

Приміром, з прямим умислом вчинив злочин, передбачений ч.1 ст.407 КК України рядовий Б., який 31 серпня 2002 р., усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій – те, що ними порушується встановлений порядок знаходження військовослужбовців у військовій частині, а також фактичні обставини злочину та бажаючи його вчинити, з метою уникнути відповідальності, оскільки був звинувачений командуванням частини в крадіжці коня, самовільно залишив військову частину і виїхав до батьків, де проводив час на власний розсуд до 21 вересня 2002 р., коли з'явився у районний військовий комісаріат 19.

У випадку вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, як і при вчиненні будь-якого іншого злочину з формальним складом, з інтелектуального елемента прямого умислу випадає момент передбачення суспільно небезпечних наслідків. Це пов'язано з тим, що, як уже зазначалося, кримінально-значущими є наслідки, які входять до складу злочину. Якщо ж наслідки не входять до складу злочину, лежать поза його межами, як у злочинах з формальним складом, будь-яка спроба визначити форму вини за ставленням до такого наслідку буде приреченою на невдачу. Тому у випадку вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез'явлення вчасно без поважних причин на службу юридичне значення має лише ставлення до діяння, а не до наслідків, що лежать поза межами складу злочину.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння визначає процеси, що відбуваються у сфері свідомості, тому вони становлять інтелектуальний елемент прямого умислу. Намір вчинити діяння визначає вольову сторону психічної діяльності, тому він утворює вольовий елемент прямого умислу. Коли інтелектуальні ознаки умислу відповідають на запитання, які фактично обставини, що входять до складу конкретного злочину, були усвідомлені винним, то вольові ознаки відповідають на запитання про те, як ставилась особа до того, що нею усвідомлювалося.

Предметом свідомості як елементу прямого умислу у злочинах з формальним складом, є суспільна небезпека діяння та ті фактичні обставини, з яких воно складається. Які ж це обставини у випадку самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез'явлення вчасно без поважних причин на службу?

Передусім, вчиняючи злочин, передбачений ст.407 КК України, з прямим умислом, винний повинен усвідомлювати факт самовільного залишення військової частини або місця служби чи факт нез'явлення вчасно без поважних причин на службу. Тим самим винний усвідомлює, що він порушує встановлений порядок знаходження військовослужбовців у військовій частині або на місці служби, тобто об'єкт злочину, передбачений ст.407 КК України. П.С. Дагель зауважує, що за ставленням суб'єкта до діяння завжди криється ставлення до об'єкта злочину 1, с.29. Винний усвідомлює, що його дії (бездіяльність) посягають на об'єкт кримінально-правової охорони, він усвідомлює їхню суспільну небезпеку, тому – це усвідомлення того, що діяння заподіює чи ставить під загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру злочину передбачає також і розуміння винним усіх фактичних властивостей вчинюваного діяння, тобто місця, часу, способу, обстановки та знарядь злочину, що включається законодавцем в об'єктивну сторону, додатково характеризують дію чи бездіяльність, стають їхніми фактичними індивідуальними ознаками. Вина є, власне, відбиттям у свідомості суб'єкта ознак злочину.

У разі самовільного залишення військової частини або місця служби винний в усіх випадках повинен усвідомлювати те, що він залишає військову частину або місце служби з власної волі, самовільно, без дозволу начальника, всупереч статутним вимогам, що перебування поза межами частини можливе лише за відповідного дозволу. Якщо військовослужбовець залишає військову частину або місце служби з дозволу начальника, який не володіє правом надавати звільнення, такі дії є неправомірними, проте їх не можна вважати самовільними і, відповідно, вони не містять складу злочину, передбаченого ст.407 КК України.

Під час вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України з прямим умислом важливо, щоб винний усвідомлював, що він самовільно залишає військову частину або місце служби чи не з'являється вчасно без поважних причин на службу, причому зовсім не важливо, що винний усвідомлював різницю між поняттями "військова частина" і "місце служби". Головне, що він повинен розуміти: саме в цьому місці він в цей час має знаходитись.

Злочини, зазначені в ч.1-3 ст.407 КК України, передбачають кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез'явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю:

  • понад три доби, але не більше місяця – для військовослужбовців строкової служби (ч.1 ст.407 КК України);

  • понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року – для військовослужбовців інших видів, крім строкової військової служби (ч.2 ст.407 КК України);

  • понад один місяць – для всіх категорій військовослужбовців (ч.3 ст.407 КК України).

Для кваліфікації дій (бездіяльності) винного за відповідною частиною ст.407 КК України необхідно, щоб він усвідомлював вказану в законі тривалість відсутності. При цьому слід відрізняти фактичну тривалість відсутності від тривалості відсутності, передбаченої як обов'язкова ознака складу злочину. Наприклад, для кваліфікації дій військовослужбовця строкової служби за ч.1 ст.407 КК України достатньо, щоб винний усвідомлював, що він ухиляється від військової служби понад три доби, але не більше місяця при наявності інших ознак складу злочину. Яка ж фактично була тривалість відсутності у межах цього строку, для наявності в діях винного складу злочину значення не має. Ця тривалість може вплинути на ступінь вини і на призначення покарання. Неусвідомлення винним передбаченої як обов'язкової ознаки складу злочину тривалості відсутності унеможливлює умисел.

У випадку умисного нез'явлення вчасно без поважних причин на службу винний повинен усвідомлювати встановлений командуванням строк, до якого він зобов'язаний прибути у військову частину, і те, що він не з'являється вчасно на службу.

З аналізу диспозиції ч.1 ст.407 КК України можна зробити висновок, що у випадку вчинення зазначеного злочину необхідно, щоб винний усвідомлював, що він не з'являється на службу із звільнення, відрядження, відпустки, лікувального закладу або при призначенні чи переведенні, а також при іншій відсутності на службі, оскільки перелік можливих випадків нез'явлення військовослужбовців строкової служби вчасно без поважних причин на службу, передбачений ч.1 ст.407 КК України, не можна вважати вичерпним.

У випадку вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.407 КК України, необхідною ознакою суб'єктивної сторони також є усвідомлення того, що самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез'явлення вчасно без поважних причин на службу вчиняється в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці. Оскільки злочин, передбачений ст.407 КК України, є триваючий, то на практиці можливі випадки, коли умисне ухилення військовослужбовця від військової служби розпочинається в мирний час, а закінчується в умовах воєнного стану, або, навпаки, – розпочинається під час дії воєнного стану, а закінчується в мирний час. Виникає питання: як же в таких випадках кваліфікувати діяння винного?

На нашу думку, кваліфікуюче значення в такому випадку має намір винного самовільно залишити військову частину або місце служби (не з'явитися вчасно без поважних причин на службу) саме в умовах воєнного стану. Якщо ж ухилення військовослужбовця розпочинається в мирний час, такий намір відсутній. Навіть якщо після введення воєнного стану винний не повертається у військову частину або на місце служби і усвідомлює, що ухиляється від військової служби в умовах воєнного стану та бажає цього, такий намір був відсутній під час вчинення суспільно небезпечного діяння, а тому не може ставитися в вину суб'єкта. Крім того, як було визначено вище, в умисних злочинах з формальним складом, у тому числі й в злочині, передбаченому ст.407 КК України, бажання як елемент прямого умислу стосується лише діяння. Тому не може впливати на кваліфікацію самовільного залишення військової частини або місця служби (нез'явлення вчасно без поважних причин на службу) бажання винного ухилятися від військової служби в умовах воєнного стану, якщо воно було відсутнє під час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Loading...

 
 

Цікаве