WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст.130 КК України "зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної і - Реферат

Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст.130 КК України "зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної і - Реферат

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, відповідальність за яке, передбачена у ч.2 ст.130 КК України, означає, що в результаті вчинення винним дій, які ставлять в реальну небезпеку зараження цими хворобами іншої особи, потерпілий став носієм віруса. При цьому, як вказується в усіх вищенаведених джерелах, не має значення чи потерпілий реально захворів (мав клінічні ознаки захворювання) на момент кваліфікації діяння.

Зміст суб'єктивної сторони не однаковий у простих складах злочинів, передбачених ст.130 КК України. Тому суб'єктивна сторона виступає однією з їх розмежувальних ознак.

Суб'єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч.1 ст.130 КК України, характеризується злочинною самовпевненістю або непрямим умислом [3, с.307; 4, с.272]. Деякі російські автори стверджують, що аналогічний злочин, передбачений ч.1 ст.122 КК Російської Федерації 1996р., може вчинятися лише з прямим умислом. Про це, на їхню думку, свідчить термін "завідомість". Ці автори вказують, що особа знає про наявність у неї захворювання і завідомо, тобто свідомо ставить іншу особу в небезпеку зараження [17, с.95]. Думаю, що вказівка у ч.1 ст.130 КК України на те, що поставлення у небезпеку зараження є свідомим вказує на наявність першої інтелектуальної ознаки умислу, тобто, що винний знав про те, що він є носієм вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; і був попереджений у закладі охорони здоров'я про свої обов'язки і про заходи недопущення поширення на інших людей цієї хвороби.

Якщо ж особа бажала заразити потерпілого наявною у неї хворобою, але незважаючи на дії чи бездіяльність винного, що полягали у поставленні в небезпеку зараження іншої особи, з причин, що не залежали від волі винного, зараження не відбулося, то в даному випадку має місце замах на вчинення злочину більш небезпечного, ніж реально вчинене діяння. Тому вчинене потрібно кваліфікувати, як пишуть О.О. Дудоров та П.П. Андрушко, як замах на вчинення злочину передбаченого ч.4 ст.130 КК України.

Злочин, передбачений ч.2 ст.130 КК України із суб'єктивної сторони характеризується лише злочинною самовпевненістю, бо в ч.4 цієї статті передбачений склад злочину з умисною формою вини. До такого висновку дозволяє дійти порівняння диспозицій названих кримінально-правових норм. У диспозиції ч.2 ст.130 КК України не названо форми вини, з якою може вчинятись передбачений нею злочин, тобто "зараження іншої особи вірусом...". У диспозиції ж ч.4 цієї статті вказано, що таке зараження має бути умисним. І це єдина ознака, за якою відрізняються склади злочинів, про які йдеться. Все сказане означає, що умисна форма вини не може бути характерна для складу злочину, передбаченого ч.2 ст.130 КК України.

Аналіз ознак спеціального суб'єкта злочину, передбаченого будь-якою з частин ст.130 КК України, а саме – вказівки в тексті закону на те, що особа знала, що вона є носієм вірусу, дозволяє стверджувати, що злочинна недбалість не є видом вини, характерним для складів злочинів, передбачених цією статтею.

Злочин, передбачений ч.4 ст.130, може бути вчинений як з прямим, так і з непрямим умислом. Як уже говорилося вище, вказівка на форму вини у цьому складі злочину міститься у самому законі.

Таким чином проведено розмежування між складами злочинів, передбачених ст 130 КК України. Але цим не вичерпується проблема розмежування складів злочинів, передбачених цією статтею із суміжними складами злочинів. У КК України є ще кілька складів злочинів, певні ознаки яких збігаються із ознаками складів злочинів, передбачених ст.130 КК України. Тому актуальною є проблема розмежування складів злочинів, передбачених ст.130 КК України із складами злочинів, передбачених іншими статтями КК України.

Суміжним із складами злочинів, передбаченими ст.130 КК України, є склад злочину, передбачений ч.1 ст.131 КК України "Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби".

Спільною ознакою у порівнюваних складах злочинів є знаряддя вчинення злочину, тобто те, що суспільно небезпечне діяння пов'язане із вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Звісно, що зміст цього поняття у всіх статтях КК, де воно вживається, однаковий. Співпадає у складах злочинів, передбачених ч.2 ст.130 та ч.1 ст.131 КК України, також така ознака, як суспільно небезпечні наслідки. Вони полягають у зараженні особи. Зміст цього поняття було роз'яснено вище. Співпадає такий вид вини, як злочинна самовпевненість. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини, характеризується, як уже було сказано, злочинною самовпевненістю. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини, є необережним злочином і може вчинятися як із злочинною самовпевненістю, так і з злочинною недбалістю. Оскільки найбільше спільних ознак у складу злочину, передбаченому ч.1 ст.131 КК України, саме із складом злочину, передбаченим у ч.2 ст.130 КК України, то розмежування доцільно проводити саме між ними. Розмежувальними ж ознаками у складах злочинів, що порівнюються, є характер дій, чи бедіяльності, в яких полягає суспільно небезпечне діяння, спеціальний суб'єкт злочину.

Суспільно небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ч.2 ст.130 КК України, полягає у зараженні іншої особи, тобто у вчиненні дій або бездіяльності, завдяки яким вірус проникає в організм іншої людини від винної особи. Неналежне ж виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження іншої особи, може вчинятись як шляхом дії, так і бездіяльності, і полягає у невиконанні заходів профілактики розповсюдження збудників інфекційних хвороб, недотриманні вимог сангігієни як нормативно затверджених, так і нормативно незатверджених, але, розроблених у медицині і загальновідомих для працівників, що мають відповідну освіту і займаються відповідним видом професійної діяльності. Винна особа, по-суті, створює умови проникнення віруса в організм іншої людини або сама вносить його туди з навколишнього середовища. Можливі випадки, коли винна особа, не знаючи про те, що вона є носієм вірусу, через неналежне виконання своїх професійних обов'язків вносить вірус потерпілому із свого організму.

Конкретні дії, що формують зміст поняття "неналежне виконання своїх професійних обов'язків", у цьому складі злочину, не тотожні, а відмінні від тих дій, які формують поняття неналежне виконання своїх професійних обов'язків у складі злочину, передбаченому ст.140 КК України, всупереч позиції О.О. Дудорова [3, с.309],. Норми, передбачені ст.131 КК України та ст.140 КК України перебувають у конкуренції загальної і спеціальної норм. Загальною виступає норма, передбачена відповідною частиною ст.140 КК України. Специфіка суспільно небезпечного діяння, яка була охарактеризована вище, та наслідків злочину якраз і робить норму, передбачену відповідною частиною ст.131 КК України, спеціальною.

Обстановка вчинення злочину, тобто те, що суспільно небезпечне діяння вчинялося під час виконання професійних обов'язків, хоч і не названа у диспозиції ч.1 ст.131 КК України, проте виступає обов'язковою ознакою неналежного виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, у випадках, коли зараження потерпілого відбувається в результаті медичних маніпуляцій. Також ця ознака виступає розмежувальною між складами злочинів, що порівнюються. У публіцистичній літературі описаний випадок, коли лікар-стоматолог, який був ВІЛ-інфікований і не знав про це, заразив пацієнтку, бо працював без рукавиць. Думаю, що в цьому випадку має місце саме злочин, передбачений ч.1 ст.131 КК України.

Ознаки спеціального суб'єкта також виступають розмежувальними між основними складами злочинів, передбаченими ст.130 та ст.131 КК України. На відміну від складів злочинів, передбачених ст.130 КК України, суб'єктом злочинів, передбачених ст.131 КК України є медичний, фармацевтичний або інший працівник, який виконує професійні обов'язки. Потрібно сказати, що інший працівник – це особа, в обов'язки якої, як і в обов'язки медичного та фармацевтичного працівника, входить недопущення розповсюдження хвороб, що аналізуються. Інший працівник – це, наприклад, працівник санітарно-ветеринарної служби ринку, який зобов'язаний перевіряти безпечність і якість продуктів, що пропонуються на продаж. Суб'єктом цього злочину не може бути визнана особа, навіть наділена повноваженнями службової, яка не зобов'язана мати відповідні медичні знання і розрізняти інфекційні хвороби, небезпечні для життя людини. Адже в цьому, як і у всіх інших випадках, діє принцип відповідальності за наявності вини.

Loading...

 
 

Цікаве