WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст.130 КК України "зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної і - Реферат

Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст.130 КК України "зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної і - Реферат

Суб'єкт усіх простих і кваліфікованих складів злочинів, передбачених ст.130 КК – спеціальний. Незважаючи на те, що ознаки, на основі яких виводиться поняття спеціального суб'єкта, названі у диспозиціях кримінально-правових норм, що передбачають прості склади злочинів, текстуально не збігаються, спеціальний суб'єкт виступає спільною ознакою для усіх складів злочинів, передбачених ст.130 КК України. До такого висновку приводить аналіз змісту ознак, за допомогою яких у тексті закону дається вказівка на спеціального суб'єкта злочину. Ним виступає особа, яка, крім ознак загального суб'єкта має ще й такі додаткові ознаки: по-перше, є носієм вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; по-друге, знала про наявність у неї цієї хвороби; по-третє, була попереджена у закладі охорони здоров'я про свої обов'язки і про заходи недопущення поширення на інших людей цієї хвороби. Перші дві ознаки прямо названі у диспозиції ч.2 ст.130 КК України. Стосовно складу злочину, передбаченого ч.1 цієї статті, обов'язковість названих двох ознак випливає із змісту диспозиції, зокрема із вказівки на те, що поставлення в небезпеку зараження іншої особи є свідомим. Нечітка вказівка на спеціальний суб'єкт злочину створює необхідність будувати здогади про його особливі ознаки та про зміст інших ознак складу злочину, такої наприклад, як суб'єктивна сторона, ґрунтуючись на недосконалих формулюваннях закону, зокрема вказівки у ч.1 ст.130 КК України на те, що поставлення в небезпеку зараження іншої особи відповідним вірусом є свідомим. Свідомість є обов'язковою ознакою суспільно небезпечного діяння у будь-якому складі злочину. Те, що злочинне діяння є поведінкою свідомою – це аксіома у кримінальному праві [15, с.111; 16, с.111]. Використання фундаментальних, наскрізних понять кримінального права для описання особливостей конкретного складу злочину є вкрай невдалим. На недоречність вказівки на свідомий характер поведінки винного у диспозиції статті Особливої частини, і зокрема у ст.130 КК України також вказував В.О. Навроцький [2, с.31-32].

У ч.4 ст.130 КК України суб'єкт злочину не названий, не описані його спеціальні ознаки. Вказівка у диспозиції цієї кримінально-правової норми на те, що зараження є умисним, і та обставина, що цей простий склад злочину, передбачений тією ж статтею, що й склад злочину, суб'єкт якого чітко окреслений у законі, як "особа, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу" (ч.2 ст.130 КК України); наявність у КК статті, яка передбачає склад злочину (ч.1 ст 131 КК України), що розмежовується із складом злочину, передбаченим ч.4 ст.130 КК України за спеціальним суб'єктом злочину, хоч це й не єдина їх розмежувальна ознака, дозволяє зробити висновок про обов'язковість названих вище двох ознак спеціального суб'єкта. Проте, якщо аналізувати ознаки простого складу злочину, передбаченого ч.4 ст.130 КК України, у відриві від інших складів злочинів, передбачених цією статтею, то треба зауважити, що формулювання диспозиції ч.4 ст.130 КК України дає підстави припустити, що суб'єкт цього злочину – загальний, тобто що ним може бути й особа, яка не є носієм вірусу, а умисно заражає іншу особу, вносячи вірус у організм потерпілого із навколишнього середовища. Це може викликати помилкову кваліфікацію під час застосування цієї норми.

Тому ст.130 КК України потребує вдосконалення також у частині описання суб'єкта складів злочинів, передбачених нею. Доцільно було б у ч.1 та у ч.4 вказати суб'єкт злочину так само, як він описаний у ч.2 цієї статті.

На третю з названих вище ознак спеціального суб'єкта прямої вказівки немає в жодній з диспозицій, передбачених ст.130 КК України. Але її обов'язковість випливає із комплексного аналізу змісту диспозицій, передбачених різними частинами ст.130 КК України, принципів кримінального права, зокрема принципу відповідальності за наявності вини. А ні у кримінальному праві, ні у інших галузях права не передбачається обов'язок особи мати медичні знання, в тому числі про шляхи зараження невиліковними небезпечними для життя людини вірусними хворобами. Про ці способи можливого зараження особа повинна бути попереджена.

З'ясувавши зміст терміну – "вірус імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини", та охарактеризувавши спеціального суб'єкта злочину – ознак, які, як уже було сказано, є спільними для усіх простих та кваліфікованого складів злочинів, передбачених ст.130 КК України, потрібно перейти до встановлення змісту розмежувальних ознак цих складів злочинів. Прості склади злочинів, передбачені ст.130 КК України, які виступають суміжними, розмежовуються між собою за суспільно-небезпечним діянням, суспільно небезпечними наслідками та видом вини.

Для характеристики об'єктивної сторони складів злочинів, передбачених ст.130 КК України законодавцем використані поняття "зараження" та "поставлення в небезпеку зараження".

У ч.1 ст.130 КК України передбачено відповідальність за свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження, проаналізованими вище хворобами. У кримінально-правовій літературі можна зустріти думку, що такий склад злочину потрібно вважати формальним [17, с.95]. Але досить поширеною у теорії кримінального права і, на мою думку, більш обґрунтованою є позиція, згідно з якою делікти поставлення в небезпеку, містять матеріальний склад, а саме поставлення в небезпеку вважається як діянням, так і суспільно-небезпечним наслідком. Виходячи з другої з наведених позицій, поставлення іншої особи у небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, – це створення ситуації, коли збудник потрапляє або може потрапити в організм потерпілого. При цьому, якщо збудник потрапляє у організм потерпілого, то зараження не настає з різних причин: через високу опірність організму потерпілого, чи через недостатню кількість збудника, чи через його недостатню життєздатність. Відповідно злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, коли збудник потрапляє, або може потрапити в організм потерпілого. Така ж точка зору на момент закінчення цього злочину обґрунтована О.М. Джужою [18, с.15].

Способи поставлення в небезпеку зараження іншої особи не названі у диспозиції ч.1 ст.130 КК України. Але не можна сказати, що вони не мають значення для кваліфікації вчиненого. Важливим є те, що ці способи – це шляхи проникнення збудника в організм людини, які відомі на сьогодні в медицині і про які попереджено особу, яка є носієм збудника. У різних збудників ці шляхи неоднакові. Стосовно вірусу імунодефіциту людини, то сучасна медицина вважає, що ВІЛ може передаватись статевим шляхом, а також через кров і її препарати, органи та тканини, отримані від інфікованого донора. Відповідно поставленням у небезпеку зараження іншої особи цим вірусом буде, наприклад, здавання донорської крові, що прямо заборонено ст.15 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", а також порушення вимог про вжиття заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції: користування спільно з іншими особами шприцами для ін'єкцій, вступ у статевий зв'язок, навіть, якщо винний при цьому використовував механічні запобіжні засоби. Стосовно останнього, то у кримінально-правовій літературі побутує помилкова думка, що поставленням у небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини буде лише вступ у статевий контакт без використання механічних захисних засобів [3, с.307; 17, с.95; 19, с.49]. Згідно із сучасними знаннями в медицині, ці засоби не вважаються достатньою перешкодою для проникнення ВІЛ у організм іншої людини. І взагалі їхнє пряме призначення – бути засобами контрацепції. До речі, П.П. Андрушко, називаючи статеві зносини, як можливий шлях безпосереднього попадання вірусу імунодефіциту в організм людини не наголошує на тому, що це статеві контакти без використання запобіжних засобів [4, с.271].

Стосовно ж вірусів інших невиліковних, небезпечних для життя людини інфекційних хвороб, то це може бути навіть надання в користування іншій особі своїх речей, рукостискання, знаходження у одному приміщенні із здоровими людьми, залежно від заразних властивостей конкретної хвороби [20, с.4; 21].

Якщо ж, всупереч встановленим уявленням про шляхи передачі збудника, в результаті нових досліджень виявиться, що є ще й інші способи зараження цим збудником інших людей, особа, яка не була про них попереджена, не може нести відповідальності за вчинене, навіть у разі зараження іншої людини.

Loading...

 
 

Цікаве