WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Правові засади діяльності банківського сектору України - Реферат

Правові засади діяльності банківського сектору України - Реферат

Комерційні банки здійснюють кредитування економіки головно за рахунок тих грошових капіталів, які одержують у вигляді вкладів. За формою власності вони поділяються на: 1) приватні акціонерні; 2) кооперативні; 3) державні 6, 50. В науці вироблена низка класифікацій, зокрема: 1) за порядком створення (перепрофільовані, новостворені); 2) за характером спеціалізації (універсальні, спеціалізовані); 3) за територією діяльності (регіональні, республіканські, міжнародні); за розміром (великі, середні, малі); 4) за формою власності (загальнодержавні, муніципальні, колективні, приватні, зі стовідсотковою іноземною інвестицією, змішані); 5) за характером відносин (банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені); 6) за ступенем впливу (монополісти, аутсайдери); 7) за структурою (багатопрофільні, безфіліальні); за ступенем контролю (контролюючі, контрольовані); 8) за фінансовим станом (стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути).

З розвитком банківської справи основна маса банківських капіталів зосередилася в акціонерних банках. Такого поділу дотримується і національне законодавство України. Зокрема, згідно зі ст.6 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державним банком визнається банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Управління таким банком здійснює Кабінет Міністрів України; відповідно, статутний фонд державного банку формується за рахунок коштів Державного бюджету України. В Україні, як уже зазначалося, крім НБУ до банківської системи входить лише два державних банки – Ощадний банк України і Укрексімбанк. На відміну від деяких країн, зокрема РФ, де і досі залишається нерівність комерційних та державних банків у встановленні додаткових пільг при здійсненні діяльності, вітчизняне законодавство не розрізняє правовий режим діяльності банківських установ залежно від організаційно-правової форми або форми власності.

Порядок реєстрації банківських установ визначається як на рівні положень, закріплених Законом України "Про банки і банківську діяльність" у редакції від 7 грудня 2000 р., так і на рівні актів, прийнятих Національним банком України в межах своєї компетенції 7.

Чинне законодавство, зокрема Закон України "Про місцеве самоврядування", містить право органів місцевого самоврядування у межах законодавства створювати комунальні банки. Є. Карманов, досліджуючи банківську систему України, запропонував визначати комунальний банк як особливу юридичну особу, яка має спеціальну правоздатність, є комунальною власністю територіальної громади. Метою створення комунальних банків є сприяння розвитку і банківське обслуговування комунального господарства, місцевих підприємств і організацій, а також індивідуального будівництва, тобто заходів з підвищеним ступенем ризику з позицій звичайної банківської практики 3, 30.

В умовах ринкового господарства розвиток банківської справи характеризується такими важливими особливостями: 1) надвелика концентрація та централізація банківського капіталу; 2) виникнення і зростання банківських монополій; 3) зміцнення банківського кредиту, збільшення його строків; 4) вихід банків за рамки виключно кредитних операцій та зрощування банківського капіталу із промисловим 2.

Заходи, що здійснюються в межах державного управління (зокрема, обов'язкове ліцензування банківської діяльності; підпорядкування банків спільним правилам та нормам, що регулюють проведення банківських операцій; здійснення нагляду за банками з боку центробанку або іншого уповноваженого органу в межах встановлених повноважень; встановлення для банків економічних нормативів, статистичної та бухгалтерської звітності; встановлення режиму банківської таємниці тощо), спрямовані на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави в цілому і банківської системи зокрема. Можна вважати, що такі заходи спрямовані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності 9.

В Україні банківський сектор у 90-х роках неодноразово перебував у скрутному становищі, що пояснювалося, передусім, несприятливими економічними умовами. Спостерігалося функціонування великої кількості фінансових посередників, що також не сприяло економічній безпеці держави. Крім того, відбувався відтік вітчизняного капіталу 10, 37. Економічній безпеці комерційних банків в Україні загрожували такі чинники, як цілеспрямований підрив їхньої ділової репутації; недосконалість у підборі кадрів; недостатність власних коштів; надання фіктивної інформації клієнтами; використання фальшивих векселів, цінних паперів і гарантійних листів; неповернення виданих кредитів, правова неврегульованість цього напряму банківської діяльності, а також недосконала оцінка кредитних ризиків; відсутність банків даних про недобросовісних позичальників; маніпулювання з кредитними картками, банкоматами; втрата ділової інформації; недосконалість структур забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки банківських установ тощо.

До недоліків можна відносимо і нестабільність банківського законодавства, а також наявність до 1999 р. лише одного спеціального закону в сфері банківської діяльності. Зокрема, у науковій літературі неодноразово висловлювалася пропозиція прийняти Банківський кодекс, що, на наш погляд, не є доцільним, виходячи з постійного динамічного розвитку банківської діяльності 8, 76-79. До 2000 р. в Україні не було й закону про банківську таємницю. Виходячи з цього, вітчизняні банки повинні були надавати інформацію про свою діяльність у 28 різних інстанцій, що певною мірою знижувало рівень їхньої економічної безпеки. Водночас банки не мали можливості зробити від державних структур належну інформацію про розкрадання грошових коштів у великих розмірах, виявлення фальшивих грошових знаків, недобросовісних клієнтів, що також явно не сприяло підвищенню ступеня економічної безпеки. У кредитному портфелі українських банків частка прострочених відсотків і пролонгованих кредитів досить велика 11, 40-41.

Звичайно, ці негативні наслідки останнім часом значною мірою були подолані, політика банків переорієнтована із отримання надприбутків до проведення якісного маркетингу та менеджменту для підвищення рівня залучення капіталів у банківську сферу. В цілому, незважаючи на численні проблеми, банки стають надійнішими – з 2000 р. вага "поганих" кредитів знизилася в кредитному портфелі вітчизняних банків від 20% до 18-19%. Страхові резерви покривають майже 80% усього сумнівного кредитного портфеля.

Також було змінено підхід НБУ до розподілу банків за рівнем капіталу. Згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні від 28.08.2001 р. для забезпечення їхньої реальної капіталізації всі банки поділяються за рівнем достатності капіталу на: добре капіталізовані; достатньо капіталізовані; недокапіталізовані; значно недокапіталізовані; критично недокапіталізовані. Комісія НБУ з питань нагляду і регулювання діяльності банків рішенням від 29 січня 2002 р. розподілила (умовно) діючі в Україні банки на чотири групи залежно від їхніх чистих активів (загальні активи за мінусом сформованих резервів по активних операціях). На рівні законодавства закріплено також поняття системоутворюючого банку, зобов'язання якого становлять не менш як 10% від загальних зобов'язань банківської системи.

У 2001 р. директор Фінансової консультаційної служби регіонів Європи та Середньої Азії Світового банку Лайош Бокрош, характеризуючи фінансовий сектор України, відзначав, що банківській системі країни притаманні, зокрема, такі особливості: більшість банків перебуває в приватних руках, багато з них неплатоспроможні або неліквідні; вибіркове оздоровлення з різними результатами; якість портфеля залишається низькою, поліпшення майже не відбувається; низька якість обслуговування як корпоративних, так і роздрібних клієнтів; поліпшення регулювання й нагляду не підкріплюється належним застосуванням на практиці контролю й регулятивних актів; роздрібнення й монополізація внутрішніх ринків; фінансові труднощі у не зовсім життєздатній реальній економіці 1.

Loading...

 
 

Цікаве