WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Сфера застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку - Реферат

Сфера застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку - Реферат

Реферат на тему:

Сфера застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку

Із реформуванням законодавства України про виконавче провадження постала проблема сфери застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку.

Для вирішення цієї проблеми передусім необхідно окреслити коло рішень про захист цивільних прав та інтересів, що підлягають примусовому виконанню, а також встановити на вимоги про примусове виконання яких із них поширюється давність пред'явлення виконавчого документа до виконання (ст.22 Закону України "Про виконавче провадження").

Розв'язання зазначеної проблеми започатковано у публікаціях і дослідженнях В.І. Тертишнікова, Р.В. Тертишнікова, М.Й. Штефана, Є.Г. Пушкара, В.І. Комарова, Д.М. Притики, В.С. Щербини, І.Б. Морозової та інших вчених.

Разом з тим нерозв'язаним залишається питання про те, які саме рішення про захист цивільних прав та інтересів можуть бути примусово виконані, а які з них не пред'являються для примусового виконання. Немає однозначної позиції щодо доцільності визначення переліку вимог, яких не стосується давність примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку.

З'ясуванню цих та інших питань присвячено дану статтю.

Процес примусового виконання рішень про захист цивільних прав може розпочатися лише з ініціативи стягувача або його представника, прокурора у випадках представництва інтерсів громадянина або держави в суді. Матеріальне цивільне право, що підлягає здійсненню в примусовому порядку, ще до моменту звернення з вимогою про примусове виконання рішення про його захист, може в порядку правонаступництва перейти до іншої особи. Ця інша особа– правонаступник стягувача, відповідно до ч.2 ст.11 Закону України "Про виконавче провадження", не вважається стягувачем. Стягувач– це фізична або юридична особа, на користь якої чи в інтересах якої видано виконавчий документ. У ч.4 цієї ж статті передбачено можливість проведення заміни стягувача його правонаступником лише при вступі останнього у виконавче провадження. На момент звернення до суду із заявою про примусове виконання рішення виконавче провадження ще не є розпочатим. Позбавлення правонаступника стягувача права на захист суперечило б природі цього права.

На мій погляд, після переходу цивільного права, яке підлягає примусовому здійсненню, до правонаступника він повинен набувати правового статусу стягувача, незалежно від того, розпочалось виконавче провадження чи ні. Тому пропоную перше речення ч.2 ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" доповнити словами: "...а також її правонаступник". Отож примусове виконання може бути розпочатим також з ініціативи правонаступника стягувача.

Згідно з п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5, з такою ініціативою може також виступити суд щодо справ про: стягнення аліментів, відшкодування збитків, завданих злочином, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або втратою годувальника, стягнення грошових сум з посадових осіб, винних у незаконному звільненні чи переведенні працівників, та ін.

На думку В.І. Тертишнікова та Р.В. Тертишнікова "ініціатором порушення виконавчого провадження можуть бути інші органи і посадові особи, які за законом можуть приймати рішення, що підлягають виконанню" [1, с.30]. Напевно, висловлена думка стосується тих випадків, коли відповідний орган чи посадова особа приймають рішення в інтересах держави, якщо вона виступає суб'єктом публічних правовідносин. Наприклад, постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення. Разом з тим, відповідно до закону, рішення, що підлягають примусовому виконанню можуть приймати, наприклад, комісії з трудових спорів або третейські суди. Однак це не означає, що названі органи можуть ініціювати примусове виконання прийнятих ними рішень.

Якщо винесено рішення про захист цивільного права, незалежно від того, хто є його носієм, ініціатором примусового виконання може виступати лише носій цього права, а не орган, яким винесено рішення. Це пояснюється диспозитивністю у здійсненні цивільних прав. Особи здійснюють належні їм цивільні права вільно, на власний розсуд (ч.1 ст.12 нового ЦК України). Лише від волевиявлення суб'єкта цивільного права залежить його реалізація, в тому числі, і в примусовому порядку. Носій матеріального цивільного права, на користь якого винесено рішення про захист, може і не бути зацікавленим у його примусовому здійсненні. Особі, цивільне право якої порушено, достатнім може виявитися сам факт винесення рішення на її користь. Чи звертати його до примусового виконання– вона вирішує сама. Тому порушення виконавчого провадження не повинно відбуватися з ініціативи інших суб'єктів (навіть суду), яких носій цивільного права не уповноважував на звернення з вимогою про примусове виконання.

Подібну позицію зайняло Львівське обласне управління юстиції у своєму листі, який адресований головам місцевих судів Львівської області. У листі констатується, що суди області безпосередньо скеровують на виконання до відділів державної виконавчої служби виконавчі документи за всіма категоріями цивільних справ. Разом з тим, відповідно до вимог ст.348 Цивільного процесуального кодексу України, за кожним рішенням, яке набрало законної сили або допущено до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, видається один виконавчий лист. У зв'язку з цим виконавчий лист може бути видано лише за наявності письмової заяви зацікавленої сторони. Згідно з вимогами п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій, державний виконавець відкриває виконавче провадження при безпосередньому надходженні із судів виконавчих документів лише щодо окремих категорій справ, передбачених у цьому пункті. В інших випадках державний виконавець має підстави відкрити виконавче провадження виключно за заявою стягувача (його представника) або за заявою прокурора. У разі надходження безпосередньо із суду виконавчого документа, який не входить у відповідний перелік, державний виконавець вправі повернути такий виконавчий документ на адресу суду, не відкриваючи виконавчого провадження [2].

Як видається, положення п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій в частині визначення переліку цивільних справ, рішення по яких можуть виконуватися примусово з ініціативи суду, не відповідає диспозитивності у здійсненні цивільних прав, а також вимогам ст.18 Закону України "Про виконавче провадження" та ст.348 ЦПК України. У ст.18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено відкриття виконавчого провадження лише за заявою стягувача або його представника, прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді та в інших передбачених законом випадках. Інструкція про проведення виконавчих дій не є законом, а тому не може передбачати таких випадків. Крім того, ст.348 ЦПК України, згідно з якою виконавчий лист видається лише за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, не передбачає жодних винятків із цього правила. Іншими словами, видача виконавчого листа за рішеннями, що передбачені у переліку Міністерства юстиції України (п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій), теж має відбуватися винятково на підставі заяви заінтересованої сторони. Тому пропоную вилучити із п.3.1. Інструкції про проведення виконавчих дій четвертий абзац, в якому передбачено цей перелік. Виконавче провадження не повинно розпочинатися з ініціативи органу, який прийняв рішення про захист цивільного права. Воно може ініціюватися лише носієм такого права, або уповноваженою ним особою.

Без пред'явлення вимоги про примусове виконання рішення про захист не може бути відкрито виконавче провадження і прийнято до виконання виконавчий документ. Ця вимога, відповідно до ст.18 Закону України "Про виконавче провадження", оформляється у вигляді заяви. Закон не регламентує форми та змісту такої заяви. Однак, на думку авторів навчального посібника "Виконання судових рішень", "заява, яка подається на примусове виконання рішення має бути письмовою і містити зміст заявленого клопотання" [3, с.67]. Ця позиція дотримується і на практиці. Державні виконавці вимагають, щоб стягувачі подавали письмово оформлені заяви із зазначенням вимоги про примусове виконання рішення. Так, вимагаючи відкриття виконавчих проваджень з виконання рішень судів, стягувачі звертаються до відділів Державної виконавчої служби з письмовими заявами [4; 5; 6]. До заяви про відкриття виконавчого провадження, тобто про примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку, стягувач зобов'язаний додати виконавчий документ, що підлягає виконанню (п.1 ст.18 Закону України "Про виконавче провадження").

Заяви– вимоги про примусове виконання рішень про захист цивільних прав можуть бути пред'явлені органові примусового виконання лише в межах строків, встановлених у ст.21 Закону України "Про виконавче провадження". Цією статтею встановлено строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку. Отже, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку застосовується до вимог про примусове виконання рішень про захист матеріальних цивільних прав.

Перелік рішень, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою встановлено у ст.3 Закону України "Про виконавче провадження". Звернення з вимогами про їх примусове виконання можливе в межах строків пред'явлення виконавчого документа до виконання. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов'язку поширюється на вимоги про примусове виконання:

Loading...

 
 

Цікаве