WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і Буковини - Реферат

Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і Буковини - Реферат

Палестранти відігравали важливу роль у судах різних інстанцій. Проте найвагоміша їхня роль була в роботі Королівського Трибуналу, який розпочинав свій строк повноважень в Пьотркові у перший понеділок після 11 листопада. Розпочиналася робота Трибуналу з урочистого відкриття, в якій брали участь меценаси. Очолював це дійство президент Трибуналу. В перший день проводилися богослужіння і моління в костелі, судді складали присягу. Як правило, вже в цей період меценаси перебували на цих урочистостях з своїми клієнтами. Після складення присяги Трибунал поздоровляв представник палестри, бажав доброї плідної роботи, а президент Трибуналу чи маршалок дякував за привітання. Судовий чиновник оголошував порядок розгляду справ, і Трибунал приступав до роботи. Весною суд переїжджав працювати до Любліна. Згідно з джерелами, меценаси з Пьотркова до Любліна не їхали, там їхні справи вже представляли місцеві меценаси – поляки чи русини (тобто українці) [27, с.69]. Захисники, які доїжджали до місця роботи Трибуналу, привозили з собою великі запаси харчів для себе та сіна і вівса для коней. Відповідно до існуючих звичаїв, кожен захисник повинен був мати багато різного одягу: в п'ятницю і в період посту вбирався у все чорне; в суботу – в попелясте, а починаючи з 1776 року одяг мав бути припасований до відповідних кольорів, прийнятих у воєводстві, де працював Трибунал. Крім того захисник обов'язково мусів мати шаблю, бути високо підстриженим з короткою чуприною і довгими вусами [26, с.70]. Визначний польський письменник І. Kрашевський так оцінював роль і значення середньовічної польської палестри: "Були часи, в яких палестра відігравала в нас значну роль, яку сьогодні відіграють артисти. Відомі люди, навіть запобігали завоювати приязне ставлення до меценасів, приймали їх, поїли, годували, хвалили..." [21, с.61].

Подальша історія адвокатури в Конгресівці була тісно пов'язана з розвитком адвокатури в Росії, яка переносила на ці землі свою правову систему і в тому числі судову реформу 1864-1876 рр. [14, с.5-6].

Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині і Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела ХVІ ст. подають нам декілька прізвищ адвокатів-українців, котрі працювали в Галичині. Так відомий історик Іван Крип'якевич називає Олександра Ігнатовича як українського адвоката, який працював на адвокатській ниві ще до 1546 р. З цих часів згадуються ще адвокати-українці Станіслав Гурський та Жигман [3, c.39]. Але історія поки що неохоче називає імена українських адвокатів, які працювали в Галичині до кінця ХVІІІ ст. Одним з перших як професійного українського адвоката того часу історичні джерела називають Андрія Ангелловича (народився 30 вересня 1766 р. у Гриневій). У1796 р. він дістав право на ведення адвокатської практики у Львові [8, с.83]. Український адвокат Вислобуцький працював у першій половині ХІХ ст.; згадуються також інші прізвища – Яворський, що народився 15 червня 1772 р. у с. Турочка Нижня Самбірського округу; Яков Березницький, Василь Гасевич, Іван Товарницький. [3, с.39]. Станом на 1849 рік у Львові був 41 адвокат, у тому числі лише 2 українці /Бачинський і Рачинський/, 3 – євреї, 32 – німці і поляки та 4 греко-католики [3, с.40]. У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81 адвокат, у 1876 р. – 229, з них у Львові – 76.

Для законодавства Австрії характерним було підвищення вимог до адвокатури, починаючи із встановлення диференційованих високих цензів щодо вступу до адвокатури. Вже законом про суд від 1 травня 1781 року [9, с.109] особа, яка мала намір стати адвокатом, повинна була мати вищу юридичну освіту, ступінь доктора права, проходити стажування в адвоката без визначення строку та складати не прості іспити. Крім того, кандидат до адвокатури повинен був мати незаплямовану репутацію, не мати жодних боргів, бездоганно поводитись у приватному житті та ін. Цісарським декретом з 1802 року [9, с.109] для особи, котра мала намір стати адвокатом, введено нову вимогу – після проходження стажування у адвоката кандидат мав ще отримати від цісаря дозвіл на складання адвокатського іспиту. Фактично це було не що інше, як регулювання кількості адвокатів у монархії.

У 1826 р. декретом цісаря [9, с.109] встановлюється правило, за яким адвокат допускався до виконання своїх обовязків лише після ухвалення рішення міністром юстиції. Це право номінації відкрило широкі можливості до різних зловживань з боку влади [10, с.73].

На той час адвокати поділялися на: двірцевих і судових, двірцево-військових у Відні; судових – у великих центрах; земельних – у головних містах провінцій; гірничо-судових та інших.

Першим тимчасовим положенням про адвокатуру від 16 липня 1849 р. вже передбачалося створення адвокатських палат як органу самоврядної адвокатури, що займалася всіма питаннями внутрішнього життя і діяльності адвокатури: розглядом дисциплінарних проступків адвокатів, відстороненням від виконання функцій адвоката тощо.

Тимчасове положення підтвердило вимоги до кандидатів в адвокатуру, а саме: австрійське громадянство, незаплямована репутація; ступінь доктора права, отриманий у вищих навчальних закладах Австрії, досягнення віку, успішне складення адвокатського іспиту, стажування в суді чи прокуратурі у продовж трьох років після здобуття ступеня доктора права або пяти років без такого ступеня.

Складання адвокатського іспиту було справою досить складною. Розпорядженням міністра юстиції від 7 серпня 1850 р. іспит складали в два етапи: спочатку усний, а потім письмовий. На усному іспиті кандидат мав виявити теоретичні знання з цивільного і кримінального законодавства, а на письмовому – навики складання процесуальних документів тощо. Особа, що не склала іспиту з двох спроб, до третьої спроби не допускалася [10, с.75].

Рух за надання адвокатурі автономії в Австрії завершився прийняттям 6 липня 1868 р. постійного положення про адвокатуру, яке вперше закріпило самоврядність і автономію адвокатури.

Положення встановлювало оновлені вимоги до кандидатів в адвокатуру: австрійське громадянство, правоздатність і дієздатність, юридична освіта і 7-річна юридична практика. Звання доктора права і складання адвокатського іспиту не були обов'язковими. Вони могли бути замінені, приміром, п'ятирічним перебуванням на посаді радника суду [10, с.76]. Постійне положення про адвокатуру сприяло швидкому зростанню чисельності адвокатів у цілій Австрії. Тільки з 1898 р. по 1914 рік адвокатський корпус Австрії зріс із 4009 до 5297 осіб. У 1900 р. налічувалось 4297 адвокатів на 26150708 жителів країни (на одного адвоката припадало 6085 осіб), а у 1910 р. – 5245 адвокатів на 28267898 осіб (тобто 1 адвокат на 5446 осіб) [10, с.77].

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут, який передбачав створення при кожній адвокатській палаті дисциплінарної палати, що обиралася всіма адвокатами палати строком на три роки. Дисциплінарне провадження проти адвоката рада розпочинала попереднім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб, вдавалась до ставки віч-на-віч та ін. В дисциплінарному статуті встановлювався вичерпний перелік покарань, що застосовувалися до адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом – до 600 крон), тимчасове усунення з посади на строк до одного року (для кандидатів – продовження тривалості практики на той же строк) і вилучення із списку адвокатів. Вилучений із списку адвокатів мав право упродовж трьох років клопотати про поновлення його у списку [10, с.81].

Львівську палату адвокатів створено в 1863 р. [19, с.78]. Адвокатські палати виникли також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві і Станіславі. Ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром, у 1869 р. Тернопільська палата мала лише 16 адвокатів, а Самбірська – 6 [9, с.110]. Згодом невеликі палати об'єдналися у Львівську палату адвокатів.

У період "весни народів" та українського національного відродження різко збільшується кількість українських адвокатів, які дедалі частіше ставали лідерами політичних партій, очолювали боротьбу українського народу за свої права. Переломним став 1890 рік, коли мережа канцелярій українських адвокатів охопила майже всі міста Галичини [2, с.80-81]. Українські адвокати ставали надійними захисниками політичних прав свого народу. Вже тоді виникають політичні процеси проти українців. Характерним прикладом може бути процес у Львові у 1893 р., коли перед судом присяжних стали два українських художники – Корнило Устіянович та Степан Томасевич. Їх звинувачували в тому, що вони, розмальовуючи церкву в с. Бутинах Жовківського повіту, зобразили небо й пекло, помістивши у пеклі шляхтича, урядника-бюрократа та єврея-лихваря. Обох підсудних захищав Кость Левицький. Адвокат спромігся не лише домогтися виправдання підсудних, але й використати трибуну, щоб нагадати суду і прокурору про права українського народу на ведення судочинства українською мовою, а коли прокурор виголосив промову на польській, то К. Левицький заявив рішучий протест [3, с.7].

Прогресивна політична діяльність адвокатів не залишалася поза увагою офіційної влади. Подекуди вона намагалася спровокувати і сфальсифікувати проти таких адвокатів "обвинувачення". Так було, наприклад, з адвокатом Михайлом Королем з Жовкви. На його захист стало три адвокати: Іван Добрянський, Євген Олесницький і Степан Федак. Суд виправдав Михайла Короля [3, с.8-9].

Loading...

 
 

Цікаве