WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Польський кримінально-процесуальний кодекс 1928 р. та його характеристика - Реферат

Польський кримінально-процесуальний кодекс 1928 р. та його характеристика - Реферат

Однак детальнішу характеристику кримінального процесу можна дати на підставі аналізу застосування його засад та норм у судовій практиці. Ефективність кримінального судочинства значною мірою залежала від оперативності підготовчого процесу, яке становило в кримінальному процесі найважливішу фазу. Дізнання найчастіше проводила поліція на завдання прокурора або він сам. Слідство проводилося у більш важливих справах, які належали до компетенції окружних судів, а також, судів присяжних. Воно мало всебічно висвітлити справу та підтвердити докази. Проводив його слідчий суддя під наглядом прокурора, роль якого була значною. Більшість дізнань здійснювала виключно поліція, яка часто зловживала тимчасовим арештом і намагалася фізично "вибити" докази [23, с.57−58; 24, с.23−26]. У 1938 р., згідно з декретом про вдосконалення кримінальної процедури, з метою посилення слідства в попередньому процесі поліції надавалися рівні права з прокуратурою. А в регіонах, де поширеними були антипольські настрої, залучали до підготовчого процесу і владу. Зокрема, прокурор апеляційного суду у Львові в листі до львівського воєводи, посилаючись на збільшення в деяких ґмінах злочинів проти внутрішніх інтересів держави, вимагав, щоб до приїзду поліції на місце злочину ґмінна влада здійснювала заходи щодо збору слідів та доказів. У такий спосіб прокурор намагався посилити віру громадськості в законність і правопорядок [11, оп.1, спр. 146, арк. 9].

Упродовж міжвоєнного періоду (особливо першої половини) найхарактернішим недоліком у слідчій практиці була її повільність.

Зроблено спроби проаналізувати проблеми, що нагромадились у слідчій практиці, виявити недоліки та їхні причини. У 1932 р. прокурор окружного суду в Гродно на з'їзді начальників слідчих відділів (проходив у м.Вільно) вказав на недоліки, які заважали ефективно проводити слідство. Зокрема, відзначено що багато зусиль витрачається на канцелярську роботу (складання великих протоколів, звітів); до слідства залучається службовці; під час дізнання головна увага приділяється зізнанням свідків (які часто змінюються) та недооцінюється збирання речових доказів. Це приводило до того, що суди часто не можуть навіть встановити, чому в справі опинився той чи інший речовий доказ і справа "розсипається". Нерідко поліційні службовці не знають положень кримінального процесуального кодексу; дізнання не раз переходить із "рук в руки" і, отже, втрачається відповідальність за його результат; слідчі відділи перевантажуються іншими видами роботи (збиранням інформації про особи, спостереженням за легальними організаціями тощо), внаслідок чого слідство ретельно не проводилось і передавалось до суду з недоліками [11, оп.1, спр. 100, арк. 55−57].

Предметом пильної уваги прокуратури залишалась ефективність слідства в політичних справах. Усі вони відбувалися, як свідчать опубліковані документи політичних процесів, з порушенням засад кримінального процесу, а саме: застосовувався механізм політичних провокацій, фальсифікації, безпідставні арешти та ув'язнення, порушення громадянських прав. У таких справах щодо непольського населення слідство вдавалося до порушення прав громадян та норм права, застосовуючи наклепи, шпіонаж, провокації, фізичні тортури тощо. Зокрема, під час брестського процесу в запиті, який був поданий до сейму опозиційними владі послами, йшлося про порушення чинного законодавства, оскільки арешт послів відбувся без рішення суду, а знущання над послами в ув'язненні було розцінено як приниження честі і гідності держави та польського народу. А значна кількість професорів Ягеллонського університету (більшість з них юристи) у відкритому листі визначили брестський процес як такий, що "вніс розлад та бруд у польське життя" [22, с.798−799, с.804, с.807].

У 1926 р. у звіті голови комісії з питань зловживань над в'язнями, який був заслуханий в сеймі, підкреслювалося, що в комісію надійшла велика кількість скарг від політичних в'язнів про брутальне ставлення та звірства щодо них, особливо у Львові. Прокуратура на такі скарги майже не реагувала. Преса намагалася оприлюднити матеріали про те, що відбувалося за кулісами судових засідань та викрити перед громадськістю жахливі факти нелюдського катування в'язнів під час підготовки процесів. Польський тижневик "Przelom" оприлюднив "методи" роботи слідчих органів та прокуратури у Луцьку: "... гвалтували жінок, били до втрати свідомості, вливали літрові банки води в ніс, калічили чоловікам статеві органи, цькували псами, виривали волосся, кололи шпильками з нафтою! Кільком в'язням було відбито печінку, вибито зуби, кілька дістали кровотечу легенів, а деякі збожеволіли..." Міністр внутрішніх справ Польщі Ф. Складовський заявив з трибуни сейму, що влада змушена була за знущання над ув'язненими розігнати слідчий відділ у Луцьку [12, оп.29, спр. 6498, арк. 8].

У другій половині 1930-х років слідство стало більш оперативним. В окрузі львівської апеляції ситуація виглядала так: якщо у IV кварталі 1935 р. кількість завершених слідств протягом трьох місяців становила 65,8%, до шести місяців − 24,6%, до одного року − 8%, понад рік − 1,6%, то за І квартал 1936 р. відповідно − 75%, 16,7, 69, 7%; за ІІ квартал − 76%, 17,7, 4,5, 1%; за ІІІ квартал − 76%, 19, 3,4, 0,7% [11, оп.1, спр. 359, арк. 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13]. Отже, значна кількість слідств була завершена протягом трьох місяців.

Однак завжди слідство проводилося належно. Так у IV кварталі 1935 р. із 226 завершених слідств у самбірському окрузі 16 було повернуто на повторне дослідження; із 165 завершених слідств станіславівського округу було повернуто − 17; із 304 у львівському окрузі повернуто 26. У ІІ кварталі 1936 р. в самбірському окрузі на повторне дослідження повернули 12 слідств, у станіславівському − 18, у львівському − 23 [11, оп.1, спр. 359, арк. 7, 9].

Суттєвих помилок припускалися судді, передусім судів першої інстанції у підготовці справи на початковому етапі процесу, а саме: не опрацьовували належно докази, не намагалися виділити потрібні – найважливіші з них, робили ставку на помилкові, не вибудовували органічної цілості справи, а відтак ускладнювався останній етап процесу. Отже, безвідповідальне приготування фактичного матеріалу, відсутність його критичної оцінки призводило до того, що суди першої інстанції, отримавши хаотичний матеріал, спрямовували справу в суди І інстанції на доопрацювання [12, оп.26, спр. 76, арк. 10−13; спр. 274, арк. 1−46]. Така практика значно сповільнювала процес і спричиняла скупчення справ.

Не повною мірою суди використовували так званий спрощений процес, запроваджений законом 21 жовтня 1919 р. на землях колишньої австрійської території щодо злочинів та правопорушень, яким загрожувало до одного року ув'язнення – штраф [6]. Справи розглядалися одноособово, спрощеними були підготовчий процес, основний розгляд справи та апеляційні засоби. Такий процес робив судочинство менш затратним та прискорював розгляд дрібних справ. Міністр юстиції висловив нарікання щодо недостатнього запровадження спрощеного процесу при розгляді кримінальних справ у львівському апеляційному окрузі. У 1922 р. в окрузі колегіально винесено вироків щодо 25908 осіб, одноособово − 16679 осіб. А в деяких повітових судах, зокрема Калуші, спрощений процес взагалі не застосовували. Це значно переобтяжувало суддів львівського окружного суду, оскільки у 1925 р. до цього суду надійшло 3000 таких справ, які підлягали спрощеному процесу, а розглядали їх тільки 6 суддів [11, оп.1, спр. 35, арк. 18, 26]. В окрузі самбірського окружного суду у спрощеному процесі розглядалися справи тільки в дрогобицькому повітовому суді, хоча у 1923−1925 рр. такі справи становили 1/3 загальної кількості справ. До того ж прокурор самбірського окружного суду висловлював сумніви щодо такого процесу, оскільки вважав, що неможливо передбачити, чи є справа "дрібною і меншої ваги", а значна кількість дрогобицько-бориславських справ є складними і на кожну таку справу потрібно не менше як 5 свідків [11, оп.1, спр. 35, арк. 28−29]. Отже, недовіра до спрощеного процесу та його недостатнє застосування в практиці суддів не сприяли прискоренню здійснення правосуддя.

Не завжди польські суди під час розгляду кримінальних справ дотримувалися найважливіших засад кримінального процесу. Однією з них була засада відкритості судових засідань, яка діяла в інтересах обвинуваченого і водночас була своєрідним контролем з боку громадськості за правосуддям. Згодом ця засада зазнала і законодавчого обмеження. Кримінальний процесуальний кодекс передбачав проведення судових засідань при "зачинених дверях" у трьох випадках: якщо відкритість судового засідання могла б образити добрі звичаї; спричинити заворушення; не відповідала державній безпеці. Вже у цьому законі були закладені підвалини, що давали можливість судам зловживати та порушувати цю засаду. Найбільший привід для цього давала третя причина, а саме – поняття "безпеки держави" як нестійке і невизначене. В ньому не були чітко визначені показники допустимості, коли можна було б відхилити цю засаду. Квітнева конституція 1935 р. відмовилась від принципу відкритих судових засідань у кримінальних і цивільних справах. Отже, громадськість була позбавлена можливості ознайомитися з тим, що становило найбільшу небезпеку для суспільства. Це породжувало хворобливі домисли та підривало віру суспільства в об'єктивність суддів та їхню незалежність [17, с.128−130]. У декреті президента про вдосконалення судового процесу у 1938 р. засада відкритості була ще більш обмежена. Відтепер судові засідання відбувались при "зачинених дверях" у всіх випадках, які могли викликати громадські заворушення.

Loading...

 
 

Цікаве