WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Інститути речового права у римському приватному праві - Реферат

Інститути речового права у римському приватному праві - Реферат

  1. це ідеальне панування особи над річчю, яке довгий час може не потребувати фактичного перебування речі у власника;

  2. найширше, єдине панування особи над річчю, яке не може складатися із переліку повноважень;

  3. ідея, яка легко пристосовується до фактичної ситуації. Як тільки припиняються обтяження речі з боку невласника, власник автоматично набуває можливості фактично здійснювати той аспект панування, який до того належав іншій особі;

  4. домінуюче право, тобто така ідея, яка примушує зважати на себе і впливає на всі інші повноваження і фактичні відносини;

  5. гарантована абсолютним процесуальним захистом ідея панування особи над річчю [2, с.37-38].

Складений за системою римського приватного права, французький цивільний кодекс (1804) визначає право власності як право користування і розпорядження речами (ст.544). Ознаками права власності, за Кодексом, є повнота, абсолютність і, водночас, обмеженість законами (ст.544) та суспільною користю (ст.545) [10, с.153-154].

Створення такого Кодексу було зумовлене необхідністю виражати і захищати інтереси буржуазії. Так само новий етап у розвитку української держави викликав необхідність у котрий раз звернутися до римського приватного права, яке впливало на формування багатьох джерел українського права, починаючи вже від Княжої доби. У результаті рецепції римського приватного права фактично багато правових явищ беруть свій початок з Риму. У процесі сучасної кодифікації цивільного законодавства України відбувається пряма і непряма рецепція римського приватного права [11], яка викликана необхідністю захисту приватноправових інтересів.

Новий Цивільний кодекс України у ст.317 "Поняття права власності" дає визначення права власності як права "особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб" [12].

Положення кодексу відповідають основним ознакам. які розкривають суть права власності і запозичені у римському приватному праві. Передбачається, що право власності в Україні здійснюється як пряме панування особи над річчю (майном), яке вона здійснює за своєю волею (ст.317); повне панування, коли "власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд" (ч.1 ст.320); виключне, оскільки здійснюється "незалежно від волі інших осіб" (ст.317); абсолютне, бо дозволяє власникові здійснювати "будь-які дії, які не суперечать закону" (ч.2 ст.320); єдине, що передбачає наявність у власника "права володіння, користування та розпорядження своїм майном" (ч.2 ст.318); правове, тобто таке, що не обов'язково пов'язане з фактичним перебуванням речі у власника. Ця ознака випливає із аналізу змісту статей 318 (ч.2), 397 (ч 1 п.1), 399 (ч 3), 400 (ч.1), 401 (ч.1 п.2), 408 (ч.1 п.1), 414 (ч.1 п.1), 418 (ч.1 п.1). Хоч право власності є абсолютним і повним, все ж його реалізація обмежена законом, моральними засадами суспільства, правами і свободами інших громадян, інтересами суспільства (ст.320 та розділ ІІ книги ІІІ, присвячений правам на чужі речі). Тобто, як і в римському праві, необмежене, виключне право власності, яке дає його носію можливість на власний розсуд, без втручання сторонніх осіб у сферу панування власника, реалізовувати своє право на річ, обмежується на підставі закону чи правочину.

У Римі на підставі закону обмеження права власності виникали з міркувань суспільного інтересу чи в інтересах сусідів. Способами обмеження права власності була також заборона відчуження, яка виникала на підставі закону чи на підставі судового рішення. При спільній власності виникали взаємні обмеження співвласників при реалізації їх права на річ, яка перебувала у спільній власності. Обмеження могли виникати і на підставі особливого юридичного акта, а не разом з виникненням права власності. В результаті цього невласник одержував деякі повноваження власника в результаті правочину. У Римі передбачалося чотири види речових прав на чужу річ: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава.

Автори Цивільного кодексу України права на чужі речі називають "речовими правами на чуже майно" і відносять до них: право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Суттю прав на чужі речі є здійснення обмеженого панування над річчю, яке є власністю іншої особи. Будучи речовими правами, права на чужі речі абсолютні і надають їх суб'єктам безпосереднє, хоч і обмежене, панування над річчю.

Захист речових прав у Римі мав абсолютний характер, тобто від кожного, хто б не посягав на об'єкт власності. Власник речі – суб'єкт речового права, тісно пов'язаний з річчю, міг витребувати річ з чужого незаконного володіння, вимагати усунення перешкод, які заважають йому нормально здійснювати право власності. Віндикаційний позов – найпоширеніший спосіб захисту права власності, сформульований у проекті Цивільного кодексу України як "право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним" (ст.389). Відтак суть позову полягає у вимозі власника, який не є володільцем, до незаконного володільця про повернення майна в натурі. У цьому випадку також бачимо протиставлення факту і права.

Однак переважно володілець і є власником. Тому в римському праві існувала презумпція, що володілець має право на річ. Якщо ж право фактичного володільця оспорював власник, то він міг використати судовий захист, поставивши питання про право на річ.

Отже, римська система речових прав включає право володіння як фактичний стан; право власності як абсолютне і невідчужуване право на річ; права на чужі речі, які, з одного боку, є обмеженням права власності, а з іншого – обмеженими правами на чужі речі.

Важливим моментом у римському вченні про речові права є протиставлення власності і володіння, тобто, відповідно, права і факту, ідеї і реальності, ідеального і фактичного панування над річчю.

Протиставляючи володіння і право власності, римське право забезпечувало правовий захист володіння незалежно від спорів про право власності на майно. Отже, і спосіб захисту підкреслює відмінний від власності характер і значення володіння.

Право власності – основний інститут, який визначав і завжди визначатиме характер та зміст цивільного законодавства. Було би спрощенням зводити визначення права власності до переліку окремих повноважень, оскільки право власності – повне, виключне, неподільне, абсолютне – так само, як поняття суверенітету, через його поділ втрачає свій зміст.

Сучасне цивільне законодавство має в своїй основі досягнення римської цивільно-правової науки, висновки та узагальнення римських юристів, зокрема з приводу правового регулювання майнових відносин.

В українському праві здійснено рецепцію римського розуміння права власності як прямого, повного, виключного, абсолютного, єдиного, правового панування особи над річчю; запозичено римський поділ речей, елементи речового права, види прав на чужі речі. Здійснена кодифікація є свідченням пріоритетності приватноправових інтересів, що своєю чергою виступає передумовою подальшого поступального розвитку суспільства і держави.

Література

  1. Гуляев О.М. Права вещные // Академічна юридична думка / Укладачі: І.Б. Усенко, Т.І. Бондарук; за заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ІнЮре, 1998.

  2. Зайков А.В. Конструкция собственности в римском праве и проблема расщепления собственности // Вестник ГУ. – Серия: Право. – 2000. – №1(2). – С. 33-42.

  3. Підопригора О.А. Захист володіння за римським приватним правом // Право України. – 1999. – №7. – С.28-35.

  4. Гонгало Р.Ф. Суперфіцій у Римському праві та його рецепція у сучасному цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид. наук: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К., 2000.

  5. Гутьєва В. Інститут емфітевзису в пам'ятках римського приватного права // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Одеса: Юрид. літ., 2002. – Вип.13. – С. 127-135.

  6. Маракулин А.Ю. Становление и развитие сервитутного права в России // Вестник ГУ. – Серия: Право. – 2000. – №1(2). – С.43-49.

  7. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М.: Юрид. лит., 1972.

  8. Домашенко М.В., Рубаник В.С. Власність і право власності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. – Харків: Факт, 2002.

  9. Летяев В.А. Рецепция римского права в России ХІХ начала ХХ в. (историко-правовой аспект): Автореф. дис. д-ра. юрид. наук. – Саратов, 2001.

  10. Французский гражданский кодекс 1804 г. / Пер. с фр. И.С. Перетерского. – М., 1941.

  11. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права (Теоретичні та історико-правові аспекти). – Одеса, 1997.

  12. Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. 2003. №11 (28.03.2003). Ст.461.

  13. Бартошек М. Римское право (понятие, термины, определения) / Пер. с чешск. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 с. (С.251-252).

  14. Панова-Стрюк Н.В. Питання права власності в цивільному кодексі Франції 1804 року // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Вип.11. – Одеса: Юрид. літ., 2001. – С.114-116.

  15. Харитонов Є.О. Римське право (Інституції). – Харків: Одіссей, 2000.

  16. Kurylowicz M., Wilinski A. Rzymskie prawo prywatne: Zarys wykladu. – Zakamycze, 2000. – 346 s.

1 Згідно із класифікацією проф. Є.О. Харитонова. Детальніше див.: Харитонов Є.О. Римське право (Інституції). – Харків: Одіссей, 2000. – С.119.

 Федущак-Паславська Г., 2003

2 Іноді знаходимо іншу структуру римської системи речового права: 1) право володіння, право власності, права на чужі речі; 2) права на своє майно, права на чужі речі. У сучасній цивілістиці структура частково запозичена з римського права.

3 Від слова possessio, яким позначалося володіння.

Loading...

 
 

Цікаве