WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. - Реферат

Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. - Реферат

Перед шлюбом наречений повинен був спочатку домовитися з батьком нареченої щодо розмірів посагу, який мав бути виплаченим. Процедура сватання відбувалася у присутності родичів час процедури сватання повинні бути родичі [7, с.221]. У ст.69 Статуту присутня норма, яка була неактуальною для польського суспільства, а саме, молодий під час війни звільнявся від залучення його у військових діях. Король до цієї статті додав своє застереження, яким постановляв: "Вірменин який має маєтки (землю) щодо яких зобов'язаний до військового походу, не тішиться прерогативою цієї постанови". У Статуті не висвітлювалися умови та механізм проведення самого шлюбу, яким чином і з яких причин можна розірвати шлюб. Очевидно, відповіді на ці питання можна знайти у вірменському церковному праві.

У Статуті здебільшого згадується про майнове сімейне право, яке, очевидно виникло на підставі впливу польського права на Вірменський статут [1, с.58]. Стаття VIII постановляє, що посаг жінки вважається належною до неї часткою майна, яку вона дістала від батька і матері. Факт передачі дочці посагу не порушував право батька стосовно запису дочці майна також і у заповіті. Після смерті батька, обов'язок на сплату посагу незаміжній сестрі лежав на її братах, які спочатку були зобов'язані сплатити посаг, а потім користуватися тією частиною майна що залишилася. Після смерті чоловіка вдова мала право володіння речами, подарованими її чоловіком (одяг, коштовності), незалежно від того, який час вона була одружена і чи були в них діти [1, с.60]. Вірменський статут визнає вдові користування четвертою частиною спадку на відміну від старовірменського, який визнавав за вдовою шосту частку спадку [1, с.61]. У випадку смерті чоловіка, якщо не було дітей, на бажання чоловіка вдова могла бути опікуном майна на рівні з братами чоловіка [7, с.222]. У випадку, коли померлий не мав братів, які могли опікуватися його дітьми, опікункою дітей ставала вдова. На випадок смерті дружини чоловік залишався опікуном майна дружини. Старовірменське право це питання трактує дещо інакше, чим Статут, і постановляє, що на випадок смерті чоловіка його майном опікується дружина, а родичі чоловіка можуть брати участь в опікуванні над майном лише за згодою вдови [1, с.63].

З особливою турботою вірменське право ставилось до батьків і дітей, а також до стосунків між ними. Батьки так само, як і діти, мали певні обов'язки. Обов'язком батьків було старанне виховання дітей, "щоб не росли у розпусті і свавіллі, віддавати їх до науки відповідно до своїх фінансових можливостей, чи до ремесла, чи до шкіл" [7, с.77]. У статті 78 Статуту встановлено: "якщо батьки не дбають про своїх дітей, тоді діти можуть їх покинути". Відповідно до Статуту, діти зобов'язані любити і шанувати своїх батьків, всілякі відхилення від цього правила суворо каралися. Ст.19 Вірменського статуту постановляє: "Якщо будь-хто побив би своїх батьків, він ставав втраченим для бога відносно Старого Заповіту, а Заповіт нового християнського закону наказує, що така дитина має до смерті нести покуту" [7, с.226]. Якщо такий вчинок зроблений малолітньою дитиною, тоді батьки самі карали дитину. У випадку вчинення дитиною такого вчинку "зі злим серцем і помислами", батьки могли привести її для покарання до духовних осіб або старшини. Якщо ж дитина не виправилася, батько міг позбавити її спадку. Статут передбачав відновлення спадкових прав у випадку, якщо дитина покорилася батькам і готова спокутувати свою провину. Подібним чином Статут трактує дітей, які "очерняють або безчестять своїх батьків", а також виявляють минуле своїх батьків без їхньої згоди. Ст.22 Статуту наголошує, що такий вчинок "відповідає піднесенню руки на батьків, які можуть таких дітей позбавити спадку". У цій статті передбачено також випадок, якщо діти виявлять вчинок своїх батьків проти короля або держави, тоді вони покаранню не підлягають. Відповідно до ст.78 Статуту, "батьки, відповідно до Божих наказів, мають обов'язок виховувати своїх дітей та їх карати. Діти, які не слухаються порад своїх батьків, а також не дбають про них, будуть проклятими. Покаранню божому підлягають також батьки, які не навчили своїх дітей жити чесно і пізнавати Божі накази, тому покинути таких батьків не вважається гріхом".

У статті 20 Статуту про відповідальність кожного за свій вчинок зазначено: "Якщо батько або син буде винним у будь-яких вчинках, смертельних або кримінальних, тоді батько за вчинок сина не має терпіти. Так само син за вчинок батька жодною карою не має зв'язуватися, але кожен відповідно до вчинених дій має терпіти і таким чином право виконується, віддаючи повністю справедливість будь-якій особі та кожному, на що він заслуговує". З цієї постанови вилучений злочин проти королівського маєстату, за який "через злочинний виступ свого батька, діти не отримають батьківського місця, а також втратять маєтки, оскільки у цьому випадку все конфіскується" [7, с.220].

Значна кількість статей Вірменського статуту присвячується родичам: ст.ІХ та 116 обмежують їх спадкові права, ст.VII вимагає присутності родичів при складанні заповіту. Родичі мають переважне право при викупі заставленого за борги маєтку, який був заставленим одним із них. У випадку продажу спадкової нерухомості такий продаж повинен узгоджуватись з родичами (ст.88). До родичів належить право розпорядження спадком після смерті чоловіка разом із вдовою, а також на них покладається обов'язок піклуватися родиною померлого та вдовою (ст.115).

Поняття опікунства, яке відображене у деяких статтях Статуту, скоріше за все утворилося під впливом польського та магдебурзького права. Юнак залишався під опікою до 20-літнього віку, а жінка протягом всього життя. Дітьми опікувалися їхні батьки, а після їхньої смерті – найближчі родичі. Родичі опікувалися навіть дорослою жінкою доки вона не одружилася, після чого право опікуна переходило на її чоловіка. Вдовою опікувалися її найближчі родичі до часу її нового одруження [1, с.246]. Неповнолітні діти не несли відповідальність за борги своїх батьків. У випадку опікунства опікун міг здавати їхнє майно в оренду. Відповідно до Статуту, одружена жінка не мала права розпоряджатися своїм майном без згоди свого чоловіка [1, с.105], інтереси жінки у суді покликаний захищати її чоловік, а якщо його немає – найближчі родичі.

У зв'язку із тим, що Вірменський статут не завжди давав вичерпні відповіді на ситуації, які складалися у цивільному праві, вірменська громада для вирішення проблемних питань часто керувалася королівськими декретами та привілеями.

Таким чином, з проведеного вище аналізу бачимо, що відносинам цивільно-правового характеру Вірменський статут 1519 року надавав особливого значення. Цивільне право за Статутом об'єднувало в собі такі важливі цивільно-правові інститути, як інститут права власності, права користування, забов'язальне право. Окрім того, цивільне право розрізняло такі підгалузі, як спадкове та сімейне право. Вже тоді спадкування за спадковим правом поділялося на спадкування за законом та спадкування за заповітом. Вагома роль відводилася правовому регулюванню шлюбно-сімейних відносин.

Відтак цивільно-правові відносини, врегульовані нормами Вірменського статуту, посідали важливе місце у державі та характеризувалися на той час досить високим рівнем розвитку вірменського суспільства.

Внаслідок захоплення Галичини Австрією у зв'язку із реорганізацією міського управління у 1784 р. магдебурзьке право та органи вірменського самоврядування були ліквідовані [6, с.118].

Література

  1. Balzer O. Statut ormiański w zatwierdzeniu Zygmunta I z. r. 1519. – Lww, 1910.

  2. Balcer O. Porządek sądόw i spraw prawa ormiańskiego. – Lww, 1912.

  3. Історія Львова в документах і матеріалах. – К.: Наук. думка, 1986.

  4. Кобилецький М. Судочинство вірменської громади у м.Львові (XIV – XVIII ст.) // Юридический вестник Одеской национальной юридической академии. – 2002. – №1

  5. Кольбенко А. Надання судового самоврядування вірменським поселенням у Галичині (XIV – XVIII ст.) // Вісник Львівського університету. – 1999. – №34.

  6. Кульчицкий В. Правосудие в армянских поселениях на территории Галиции (XIV – XVIII вв.) // Правоведение. – 1974. – №2.

  7. Привілеї національних громад міста Львова (XIV – XVIII) // Упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. – Львів, 2000.

Loading...

 
 

Цікаве