WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. - Реферат

Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. - Реферат

Багато місця у Статуті відведено заставі. Поняття та механізми застави висвітлені у ст.41, 70, 73, 111 Вірменського статуту. Під заставу можна було передавати рухоме та нерухоме майно. Статут не дозволяв приймати під заставу одяг і рухоме майно, належне вдовам [7, с.238], а також "млин, тому що він може служити для виготовлення поживи для бідних" [7, с.237]. Заставодержатель, який приймав заставу, мав право у випадку прострочення терміну викупу нерухомого майна повернути собі тільки цю суму, під яку була надана застава, без стягнення відсотків, а решту повернути заставодавцеві.

Якщо заставодержатель, якому було надано право користування предметом застави, набув від користування більшу користь ніж конкретна сума, під яку було надано заставу, тоді він мав повернути різницю власнику застави. Якщо заставодержатель поніс видатки на ремонт заставленої речі, то ці витрати долучалися до підзаставної суми. За старовірменським правом, до переліку нерухомого майна, яке надавалось у заставу, відносили також худобу. У Статуті худобу відносили до рухомого майна [1, с.75]. Заставодержатель, використовуючи заставлену худобу, відповідав за шкоду, вчинену цією худобою. Якщо при цьому худоба гинула, відшкодування за неї сплачував заставодержатель.

Якщо предметом застави були украдені або втрачені без вини заставодержателя через якийсь випадок коштовності, тоді заставодержатель міг бути звільнений від відповідальності після "очищенню" тілесною присягою. Якщо вину заставодержателя стосовно втрати застави було доведено, тоді він сплачував власнику подвійну вартість застави. У ст.111 Статуту зазначено, що після настання терміну викупу застави, наданої під гроші отримані у борг, заставодержатель зобов'язаний тричі при свідках попередити боржника щодо викупу застави, після чого він мав право продати предмет застави, а надлишок коштів від продажу повернути боржнику. У статті не згадується, як діяти у випадку, якщо грошей, одержаних від продажу заставленої речі, не вистачає для покриття боргу, хоч у приписах старовірменського права зазначено, що в такому випадку заставодержатель зобов'язаний доплатити різницю.

Розглядаючи статі Вірменського статуту, в яких згадується про право власності, нами не виявлено відсутнє визначення самих видів власності та інших понять, які характеризують власність, але це не означає, що їх не було також і у старовірменському праві.

Значну увагу Статут приділяв спадковому праву, яке розрізняло спадкоємство за законом та заповітом.

Відповідно до норм старовірменського права, яким користувалися на теренах Галичини ще до 1519 р., вірменин на випадок хвороби для укладення заповіту зобов'язаний викликати духовну особу і трьох свідків. Проблему дійсності заповіту право чітко не вирішувало, проте наголошувало на двох моментах, в яких відзначалося "чи заповіт був укладений у доброму здоров'ї, чи при хворобі". У першому випадку заповіт вважався дійсним, у другому – лише, якщо спадкодавець помер того ж дня, коли був укладений заповіт [1, с.57].

Ст.VIII Вірменського статуту постановляла, що заповіт вважається дійсним незалежно від стану здоров'я спадкодавця на момент його укладення. Стосовно укладення заповіту Статут вимагав присутності св'ященика, 2 – 3 свідки із вірменської старшини, а також родичів [1, с.57]. Отже, такий заповіт набував подвійного значення: громадського та приватного, тому, що був укладеним у присутності св'ященика, членів старшини та родичів.

Заповіти звичайно заносили до спеціальних книг, які вели при вірменській церкві [2, с.55]. Свідків процедури заповіту зобов'язували викликати родичів спадкодавця, щоби вони мали можливість висловити свої застереження щодо заповіту, якщо вони в них були. Якщо родичі цим правом вчасно не скористалися, тоді заповіт, незважаючи на форму його укладення, вважався беззастережно дійсним. Родичі у цьому випадку були зобов'язані визнати цей заповітом [1, с.57; 58].

Спадкодавець під час укладення заповіту повинен був спочатку "заповісти щось для своєї церкви, єпископів і св'ящеників, гріб свій також має ушанувати", а вже після цього розпорядитися частиною, що залишилася, на користь спадкоємців. На відміну від старовірменським права, ст.VII Статуту допускала, що спадкоємцями можуть бути не тільки родичі, але й друзі [7, с.221].

Відповідно до ст.VIII Статуту, "незважаючи на отриманий донькою під час шлюбу посаг, батько мав право визнавати її, нарівні з іншими, спадкоємницею". Дійсним вважався також заповіт, в якому батько всю свою власність заповідав синам, вважаючи, що донька отримала свою частку у вигляді посагу.

Надаючи вагу самому заповіту і дослідивши його дійсність, доходимо висновку, що вірмени не завжди дотримувалися норм старовірменського права, які постановляли, що заповіт є дійсним. У зв'язку з цим вірменський війт у 1434 р. звернувся до короля Владислава Ягайла з проханням врегулювати ці суперечності своєю постановою. Наслідком цього звернення був королівський мандат від 17 лютого 1434 р., в якому король наказує: "... щоби жоден вірменин або будь-хто інший, місцевий чи чужинець не наважувався і не смів перешкоджати заповіту" [7, с.129].

Враховуючи королівський мандат, ст.VII Статуту постановляє: "Якщо ж той, хто вчинив заповіт, помре, тоді такий заповіт має отримати силу міцності за наукою св'ятого апостола Павла, який говорить, що заповіти, підтверджені смертю, повинні отримати силу міцності". У ст.VIII Статуту зазначено: "Якщо ж батько отримав би хворобу і захотів би заповісти своїй дочці у заповіті те, що йому би сподобалося, тоді може вчинити це за своєю волею без огляду на заперечення синів".

Виконавцями заповіту завжди були родичі. Спадкодавець мав право у будь-який час змінити заповіт або відкликати його. У Статуті передбачено право батьків щодо позбавлення дітей спадщини, якщо діти не виконують своїх обов'язків стосовно своїх батьків (ст.19, 22).

Якщо особа перед смертю не уклала заповіту, спадкоємцями ставали найближчі родичі, в першу чергу його діти. Таке спадкоємство, було спадкоємством за законом. У випадку відсутності дітей, спадок набували дальші родичі. Не беручи до уваги те, чи померлий мав дітей, чи ні, його дружина набувала 1/4 частину майна і незалежно від цього дружині повертався її посаг, а також коштовності, подаровані її чоловіком. Діти померлого, сини і доньки, набували у цьому випадку 3/4 спадку. Ця норма з часом була змінена, тому на початку XVII ст.мати набувала рівних прав з дітьми щодо розподілу спадщини. Після смерті вдови, яка не залишила заповіту, все майно в рівних частинах переходило до дітей [2, с.61].

Родичі, якщо не було основних спадкоємців, могли бути спадкоємцями тільки до четвертого коліна. Якщо родичів до четвертого коліна не було, спадок переходив до короля, при цьому приховування майна, що призначалося королю, підлягало суворій карі. Правова норма щодо спадку, на який не було претендентів (родичів до четвертого коліна) і який мав переходити до короля, очевидно, був результатом впливу норм західного права, тому що старовірменське право, яке діяло на території Галичини до появи Статуту, затвердженого у 1519 р., передбачало у такому випадку передачу спадку суддям [1, с.61].

У Статуті не згадується про спадкоємство після смерті жінки, якою ще за життя не був укладений заповіт, хоча старовірменське право трактувало цю норму з уточненням, чи померла мала дітей, чи ні [1, с.62]. У ст.VIII Статуту зазначено, "що незамужні сестри, отримують посаг від своїх братів, які повинні із спадщини виділити частку на посаг, а решту розділити між всіма спадкоємцями, у тому числі і сестрою, а замужні сестри, які отримали свій посаг ще за життя батька, не мають відносно своїх братів права на спадщину" [2, с.55].

Якщо у дітей померлого дітей не було, дальші родичі ставали спадкоємцями відповідно до черговості статі: спочатку розглядалася чоловіча стать, потім жіноча, а це означало, що в першу чергу спадкоємцями вважали брата померлого і його дітей, а якщо таких не було, – сестру та її дітей. Про спадкоємство батьків у Статуті не згадується. Якщо після смерті батька за життя матері померла дитина, яка не мала потомства (не одружена), то спадкоємцями у рівних частках стають мати та діти [2, с.55].

Значно менше уваги відносно спадкового права Статут присв'ятив сімейному праву. Вірменське право приділяло значну увагу значенню сім'ї, а саме проблемам, які виникали підчас вирішення сімейних питань. Шлюбні проблеми знайшли також своє відображення у Вірменському статуті.

Loading...

 
 

Цікаве