WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. - Реферат

Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. - Реферат

Реферат на тему:

Цивільне право за вірменським статутом 1519 р.

Аналіз правового регулювання статусу вірменської громади у Галичині зумовлений відсутністю комплексного історико-правового дослідження у цій сфері, що є актуальним для розвитку вітчизняної історико-правової науки, сучасної вірменської громади Галичини, а також вірмено-українських історичних та державно-правових відносин.

З наданням місту Львову магдебурзького права у 1356 р. вірмени, поряд з іншими народами, набули право судитись у власному суді під головуванням міського війта. Привілей Казимира Великого 1356 р. став правовою основою для функціонування вірменського суду [4, с.119]. У цій грамоті зазначалося, що місту Львову надається магдебурзьке (німецьке) право, "а для інших народів, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливості, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними й іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань. А якщо відмовлятимуться за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації... мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головування міського війта" [3, с.16].

У процесі здійснення судочинства на практиці часто виникали проблеми з правильним трактуванням норм вірменського права, які були написані маловідомою для органів влади вірменською та вірмено-кипчацькою мовами [5, с.38]. Для усунення цих суперечностей львівські вірмени підготували кодифікований проект вірменських законів, який з часом дістав назву "Статут львівських вірмен" або "Вірменський Статут" ("Statuta Iuris Armenici"), і був затверджений 5 березня 1519 р. королем Сигізмундом І.

Вірменський статут 1519 року широко регулював відносини фінансово-економічного, кримінального, цивільного, шлюбно-сімейного, спадкового характеру. Ґрунтовним аналізом норм Вірменського статуту займалися професори права Львівського університету, зокрема О. Бальцер, А. Бішоф. Пропонована стаття присвячена аналізу норм цивільного, включаючи спадкове, та шлюбно-сімейне, права.

Незважаючи на відсутність у Вірменському статуті (далі – Статут) конкретних норм, які б розкривали суть слів власність і володіння, ці поняття були вже відомі старовірменському праву. Відповідно до ст.ІХ Статуту, майно розподілялося на рухоме та нерухоме, залежно від чого застосовувалося те чи інше право. Відтак Вірменське право застосовувалося до нерухомого майна, яке знаходилося у місті і перебувало у власності вірмен, а за межами міста, незалежно від того, у чиїй власності перебувала нерухомість, діяло магдебурзьке або українське право. З часом всі справи щодо нерухомого майна перейшли до компетенції магдебурзького суду.

Такими, що володіють певним майном, вважалися заставодавець, заставодержатель та набувач користі з майна, тому право відділяло їх від власника, застосовуючи поняття "право користування майном".

Стаття 37 "Про вірну руку" постановляє, що заставодержатель, який володіє майном, даним йому як заставу, відповідає перед власником за ушкодження або втрату заставленого майна. З цієї статті випливає, що заставодержатель не має права розпоряджатися заставою або утримувати з неї користь, що є складовим елементом поняття володіння.

У статті 41 про заставу наголошується: "... якщо користувач заставленого майна отримав від нього (майна), переданого йому в користування, більше користі, ніж вартість застави, тоді він повинен повернути надлишок власнику застави". Заставодержатель мав право мати користь з майна, переданого йому у заставу, проте з певними обмеженнями, тобто з урахуванням інтересів власника.

Відповідно до ст.45 набувач вигоди з поля, якому через бідність продано право користування, не тільки володів цим полем, але й володів правом отримувати з нього вигоду. Власник, або його близькі родичі, мали можливість викупити у володільця право користування цим полем протягом семи років. Після закінчення цього терміну, якщо поле не було викуплено власником або його родичами, володілець ставав власником цього поля. Старовірменське право постановляло, що у випадку, якщо майно продавалось не через бідність продавця, то термін його викупу становив один рік, проте Статут змінив цю норму, постановивши, що термін викупу у кожному конкретному випадку повинен вирішуватися судом [1, с.77].

Ширше у Вірменському статуті описано право власності. Про власність і власників згадується у ст.26, 28, 31, 35, 38, 39, 45. Використовуючи предмет своєї власності, власник зазнає певних обмежень стосовно інтересів інших власників або просто інших людей. Зі ст.26 випливає: "... якщо хтось має непогамованого вола, повинен його продати, щоб не зазнати небезпеки сплати відшкодування у випадку ушкодження волом перехожого...". У ст.29 від власника колодязя вимагається створення безпечних умов, "щоби ніхто або ніщо" туди не могло впасти. У ст.66 зазначено "... якщо би хтось будував новий дім і хотів би збудувати на горі балкон, тоді він повинен його збудувати так, щоби ніхто з нього не зміг впасти..."

Дивною видається норма, яка міститься у ст.67, 68 Статуту. Незважаючи на те, що, відповідно до Статуту, набувати користь зі своєї речі мав право тільки власник, у цих статтях право передбачає певні винятки з цього правила. Керуючись нормою, викладеною у зазначених статтях, можна увійти на чуже поле і зривати рукою колоски або зайти у виноградник і зірвати грона винограду, для цього, щоб їх з'їсти на місці. Статут такі дії не розцінював як злочин.

Якщо у власника було вкрадено будь-яку річ, він мав право відчужити її у третьої особи, тобто цієї особи, в якої вона знаходилася після крадіжки. Об'єктом власності вважалося рухоме та нерухоме майно. Найбільше суперечок виникало з визначення меж нерухомості, тому ст.56 Статуту постановляє: "Не дозволяється змінювати межу або границю земельної ділянки у сусіда, вона повинна залишатися такою, якою була передана йому у спадщину". Суперечки щодо меж земельних ділянок вирішувалися у судах.

Статут розрізняв власність, набуту первинним або похідним способом. До набуття власності первинним способом відносилося заволодіння майном, яке не мало власника або було набуте як військовий трофей. Таке володіння вважалося правомірним і власник майна, набутого у такий, спосіб міг розпоряджатися ним на свій розсуд [7, с.245]. Натомість у ст.86 Статуту забороняється присвоєння майна з розбитого корабля. Докладніше трактує Статут право знахідки. У ст.63 зазначено: "... якщо будь-хто знайшов худобу, що заблукала, повинен віднайти її власника і передати йому знахідку, не вимагаючи нагороди. Якщо власник не був знайдений, потрібно повідомити про знахідку місцеву владу". З часом, якщо власник худоби не зголосився, знайдена худоба переходила у власність того, хто її знайшов.

Особливу увагу Статут приділяє знаходженню скарбів. Старовірменське право постановляло: якщо знайдений скарб був власністю короля, то він повертався у королівську скарбницю, а власник землі, який знайшов цей скарб, діставав подвійну десятину (двадцять частин скарбу); якщо скарб знайдено на чужій землі, тоді власник землі набував подвійну десятину, а той, хто знайшов – одну. Якщо скарб був власністю пана або магната, то він переходив до його спадкоємців. Якщо скарб знайдено в землі, яка не належала до спадкоємців, тоді десятину набували власник землі, той, хто знайшов скарб, та королівська скарбниця.

Інакше ці норми трактує Статут. У першому випадку, якщо знайдений скарб був власністю короля, власник землі і той, хто його знайшов, діставали по одній десятині. У другому випадку, якщо скарб був власністю пана або магната, проте знайдений на успадкованій землі, тоді він повертався до спадкоємця цієї землі, а десята частина з цього скарбу передавалася у королівську скарбницю [1, с.66]. В усіх випадках рішеньня щодо подальшої долі знайденого скарбу визначалося комісією королівського маєстату.

Власність, набута похідним способом, – це власність набута від попереднього власника шляхом купівлі, заміни або дарування. Власність можна було втратити з власної волі (підчас продажу, заміни або дарування), окрім випадку конфіскації. Відповідно до ст.1 Статуту, конфіскація майна була результатом злочину, заподіяного проти короля або свого пана, причому вона стосувалася не тільки злочинця, але і його спадкоємців.

Щодо права на види діяльності, то старовірменське право займалося наданням дозволів на рибальство, полювання, видобуток корисних копалин, добування скельної олії тощо. Очевидно, із зміною умов проживання та побуту вірмен, норми, які б стосувалися цих справ, не знайшли свого відображення у Статуті [1, с.39].

Loading...

 
 

Цікаве