WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Янантський едикт 1598 року – перша спроба правового захисту релігійної свободи у Франції - Реферат

Янантський едикт 1598 року – перша спроба правового захисту релігійної свободи у Франції - Реферат

Реферат на тему:

Янантський едикт 1598 року – перша спроба правового захисту релігійної свободи у Франції

"Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів" [7, с.8]

Стаття 18 Загальної декларації прав людини, 1948 рік.

Більшість держав світу підписалися за цей шляхетний принцип, який багато разів згадується в міжнародних деклараціях. Однак навіть сьогодні в багатьох країнах релігійна нетерпимість і дискримінація є суворою дійсністю.

В ім'я релігії індуси воювали з мусульманами та сикхами, мусульмани-шиїти – з сунітами, а буддисти та індуси вбивали одні одних на Шрі-Ланці. Те ж саме можна сказати про конфлікти на Близькому Сході та в Північній Ірландії, криваву війну між Іраком та Іраном. Нині непрості відносини між Індією та Пакистаном.

Зрештою, релігійні війни не оминули і світову історію. Зокрема, хрестові походи та інквізиція стали вічною темою історичної науки. Релігійну нетерпимість виправдовували тим, що релігійна єдність створює найміцніший фундамент для держави, а релігійні розбіжності лише загрожують суспільному порядку і спокою.

Проте намагання влади досягнути релігійної терпимості не завжди дають позитивні результати. Відтак постала потреба врегулювати цю проблему на правовому полі. Адже тільки правові засоби, пов'язані з юридичною відповідальністю, врегульовують найважливіші суспільні відносини. Досвід багаторічних воєн на релігійному тлі показав, що шляхом насилля неможливо досягнути миру, а отже, і єдності держави.

У Римській імперії ще за часів правління Константина були спроби врегулювати проблеми релігійної свободи на законодавчому рівні. У 313 р. вийшов Міланський едикт, що гарантував свободу релігії як християнам, так і язичникам і переслідування християн у римському світі було припинено. Узаконення християнства в Римській імперії змінило хід подій. Проте 392 р. Константинопольський едикт імператора Феодосія І заборонив на території імперії язичництво, а відтак релігійна свобода була ліквідована. Тому доцільно детальніше розглянути приклад середньовічної Франції, яка на своєму правовому полі виступила каталізатором віросповідних змін у Європі.

Європа ХVI сторіччя була спустошена війнами та релігійним розбратом. Франція не уникла цього розбрату: з 1562 по 1598 рік між католиками й протестантами точилися гострі суперечки. "Ще ніколи послідовники Христа так не глумилися із його вчення "любити одне одного", як це було в XVI столітті", – зауважує сучасний історик Жанін Гарісон [2, с.139]. Деякі країни, наприклад Іспанія та Англія, жорстоко переслідували іновірців. Інші країни, подібно до Німеччини, дотримувалися принципу "Cuius regio, eius religio", тобто релігію у місцевості визначає той, хто там править. Кожного, хто не погоджувався із релігійними поглядами правителя, змушували покинути країну. Воєн уникали лише завдяки тому, що влада тримала релігії подалі одна від одної, а про релігійне співіснування не могло бути й мови.

Франція обрала інший шлях. Її територія пролягала між Північною Європою, де більшість населення сповідувала протестантизм, та Південною Європою, яка вважалася католицькою. Сама Франція була католицькою країною, але у середині XVI ст.досить-таки істотну роль там почала відігравати протестантська релігійна меншина. Цей поділ став особливо відчутним, коли почали вибухати релігійні війни. Численні мирні договори або так звані "едикти про утихомирення заворушень" так і не принесли мирного релігійного співіснування.

Чому ж Франція не пішла шляхом своїх європейських сусідів, а обрала шлях толерантності?

Попри досить вкорінену нетерпимість, у декого розвинулася думка, що релігійний мир та релігійна роз'єднаність не завжди є несумісними поняттями. Загалом кажучи, на той час питання релігійного вірування було нерозривно пов'язане з відданістю країні. Француз не міг бути французом, якщо не належав до католицької церкви. А втім були й інші думки. У 1562 р. французький державний діяч Мішель де Лопіталь писав: "Навіть відлучені від церкви не перестають бути громадянами" [2, с.146]. Кілька інших діячів, відомих тоді як група "політиків" (Les Politiques), теж обстоювали подібну думку.

Реалізацією цих нових ідей стало укладення кількох мирних угод між католиками і протестантами у Франції. Проте до 1589 р. під час королівського правління Генріха IV найтриваліша мирна угода діяла лише вісім років. Через релігійну роз'єднаність Франція і далі потерпала як з економічної, так і соціальної сторони. Гостро відчувалася потреба у внутрішній стабільності. Навіть король Генріх IV неодноразово змінював свою релігію: то з протестантизму на католицизм, то навпаки. Уклавши 1597 р. мир з Іспанією та придушивши врешті-решт внутрішній повстанський рух (1598 р.), король вирішив змусити піти на мирне врегулювання конфлікту як протестантів, так і католиків.

У 1598 р. після тридцятирічної релігійної війни, яка принесла Франції незліченні втрати, король Генріх IV підписав Нантський едикт. Він складався з основного тексту (95 статей) та 56 секретних або "особливих" статей, в яких встановлювалися права та обов'язки протестантів. До структури цього документу також включено тексти попередніх мирних угод, причому вони становили дві третини кількості статей.

На створення цього об'ємного за змістом едикту було затрачено багато часу, оскільки релігійні проблеми в ньому розглядалися дуже детально. Відтак він виглядав як документ про взаємні поступки. Які ж права надавалися згідно з цим документом протестантам-гугенотам?

Едикт визнавав за французькими протестантами право на цілковиту свободу совісті. Їм також надавався статус узаконеної меншини, яка має певні права та привілеї. Згідно з однією секретною статею, їм навіть було гарантовано захист від інквізиції під час перебування за кордоном. Протестанти набули такого ж громадянського статусу, як і католики, та могли працювати на державних посадах [1, с.169-171].

Відтак не могло бути жодної дискримінації щодо осіб, які сповідували протестантську релігію під час вступу до університетів, колегій і шкіл, а хворих і бідних – до госпіталів і закладів громадської опіки.

Якщо порівняти, як до релігійних меншин ставилися в інших країнах, то Нантський едикт, зауважує історик Елізабет Лабрусс [3, с.243], можна вважати "документом виняткової політичної мудрості" – адже Генріх ІV прагнув повернути протестантів до католицької церкви. Релігійне співіснування в цьому випадку було компромісом, або, за словами самого Генріха ІV, єдиним способом "дати всім нашим підданим можливість молитися та поклонятися Богу".

А проте едикт все таки надав переваги католицизму. Проголошувалось, що католицизм – це панівна релігія, яку слід відновити по всьому королівству. Протестанти повинні були платити католицьку десятину, а також поважати католицькі свята та обмеження щодо одруження. Протестанти могли вільно сповідувати свою релігію лише в певних районах країни. До того ж едикт обговорював питання віротерпимості лише двох релігій: протестантської та католицької, а інші релігійні меншини в ньому не згадувалися. Зокрема, мусульман вигнали з Франції у 1610 р..

Чимало дослідників вважають едикт шедевром політичної дипломатії, бо, згідно з едиктом, протестантизм було названо релігією, а не єрессю. Визнання ще однієї релігії, окрім католицької, відкрило шлях до релігійного плюралізму. За словами історика Елізабет Лабрусс, це "очистило запал, притаманний французам, від фанатизму, який загрожував і протестантам, і католикам" [2, с.146]. В едикті було також визнано, що релігія не є визначальним чинником у питанні вірності державі або національної приналежності. Крім того, підставою для застосування тих чи інших юридичних санкцій тепер могла бути лише злочинна діяльність, а не членство в одній з релігійних конфесій. Ці положення були, безумовно, прогресивні..

Король Генріх ІV, підписуючи едикт, найперше турбувався про державну єдність. Тому державна єдність, за едиктом, була відокремлена від релігійної. "Разом із цим почався процес секуляризації... держава та віросповідання більше не були синонімами", – зауважує історик Філіп Жутар [2, с.148]. Хоча католицька церква зберегла серйозний вплив і деяку владу, проте влада держави значно посилилася. Суддею при вирішенні усяких конфліктів тепер мав стати монарх. Релігійні проблеми вирішувалися державними діячами або юристами, а це означало, що держава запанувала над релігією. Едикт мав велике значення щодо зміни політики європейських держав стосовно правового становища різних віросповідних груп.

Призначений бути "довічним і нескасованим", у 1685 р. Нантський едикт був,однак, скасований Фонтенблозьким едиктом. Французький філософ Вольтер згодом назвав цей факт "однією з найбільших трагедій Франції". У короткий строк це призвело до втечі близько 200 тис. гугенотів в інші країни, що мало для Франції негативні далекосяжні наслідки.

Постає запитання – чому було скасовано Нантський едикт, який обстоював релігійну терпимість?

Відзначимо, що хоча Нантський едикт офіційно діяв майже дев'яносто років, він втратив реальну силу ще до часу його ліквідації 1685 р., оскільки він не мав твердого соціального підгрунтя. Вже з самого початку едикт не зміг ліквідувати "холодної війни" між католицьким кліром і "R. P. R." – так званою реформованою релігією [5, с.301]. Гарячі політично-релігійні суперечки між протестантами й католиками точилися від 1598 р., коли набув чинності Нантський едикт, до 1630 р., тобто нетерпимість мала чимало проявів. У 1621 р. між католиками і протестантами знову почалася війна. Після її закінчення французький уряд намагався повернути протестантів до католицької церкви серією репресивних заходів. Таке цькування посилилося за Людовіка XIV, "короля-сонця". Його політика гонінь проти протестантів призвела до скасування Нантського едикту. Одним із таких заходів протестанти поступово були позбавлені громадянських прав.

Між 1657 і 1685 роками проти гугенотів було видано близько 300 постанов, до багатьох з яких доклав своїх рук клір. Ці постанови торкалися майже всіх аспектів їхнього життя. Приміром, дуже багато професій, скажімо, пов'язаних з медициною, правом і навіть акушерством, були заборонені для гугенотів. Стосовно акушерства, історик Чарлз Рід писав: "Як можна було довіряти своє життя єретикові, котрий ставив за мету зруйнувати існуючий лад?" [3, с.237].

Утиски гугенотів ще більше посилились в 1677 р. Кожного гугенота, якого впіймали на тому, що він намагався навернути на свою віру католика, штрафували на 1000 ліврів. Використовувалися державні фонди, щоб навернути гугенотів. У 1675 р. католицький клір дав королю Людовику XIV 4,5 млн. ліврів, указуючи: "Тепер ваша величність повинна виявляти вдячність і використовувати свою владу для повного викорінення єресі". За три роки ця стратегія "купівлі" протестантів призвела приблизно до 10 000 навернень на католицизм. З 1663 р. навернення на протестантизм, навпаки, стало злочином. Також були встановлені обмеження щодо місця проживання гугенотів. Прикладом крайніх заходів є й те, що діти з семирічного віку могли ставати католиками всупереч волі своїх батьків. Протестантські батьки були зобов'язані оплачувати освіту своїх дітей, яку надавали єзуїти або інші католицькі наставники.

Loading...

 
 

Цікаве