WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Самостійний об’єкт теоретичної саморефлексії - Реферат

Самостійний об’єкт теоретичної саморефлексії - Реферат

Реферат на тему:

Самостійний об'єкт теоретичної саморефлексії

Критичне осмислення теоретико-пізнавальних проблем, концептуальних основ будь-якої науки – сфера постійного інтересу вчених. Це вічні проблеми наукової творчості, що є, були і завжди будуть, поки "жива" наука. На запитання, що ж позитивного дає наука, М. Вебер відповідає: "По-перше, наука передусім розробляє, звичайно, техніку оволодіння життям ... По-друге, наука розробляє методи мислення, робочі інструменти і виробляє навички поводження з ними" [1, с.719]. Це друге завдання, яке спрямоване усередину і слугує задоволенню своїх власних потреб наукового пізнання, аж ніяк не менш важливе, ніж перше. Причому рефлексія стосовно власних пізнавальних проблем, інакше кажучи, саморефлексія, що забезпечує ріст і розвиток знань, є одним з найважливіших критеріїв науковості. Звідси зрозуміло, що поряд з пізнанням світу права нам необхідні й пізнання законів нашого пізнання цього світу. Однак ця функція може бути виконана остільки, оскільки ефективно вирішується внутрішнє завдання розробки науково-пізнавальних (епістемологічних) проблем правової науки.

Ще з часів конструювання і інституціоналізації правової науки проблематика, пов'язана зі специфікою правового пізнання, стала привертати увагу дослідників. Однак на наступних етапах її розвитку в умовах "єдино правильної" методології пошуки в галузі теоретико-пізнавальних проблем правопізнання ставали дедалі одноманітнішими. І тільки зміни, що відбулися останнім десятиліттям у суспільному житті країн пострадянського простору, привели до звільнення від панування комуністичної ідеології і, відповідно, методологічної гегемонії марксизму. На жаль, у результаті сформованої епістемологічної ситуації утворився своєрідний теоретичний вакуум: стара методологія була віддана забуттю, здана в "архів" історії, а оволодіння новою методологією виявилося для багатьох справою далеко не простою. Сьогодні розуміння проблем правового пізнання переживає певні метаморфози, зумовлені, з одного боку, зреченням від марксизму, з іншого – злетом постмодернізму, що зі своїми істинами і радикальними вимогами додає нову гостроту проблемам правового пізнання.

Зауважимо, що останнім часом інтерес до розробки теоретичних проблем науки в цілому значно зріс. Вона привертає увагу не тільки філософів, але й представників багатьох інших соціально-гуманітарних наук. У той же час, як не парадоксально, інтерес до цієї проблеми з боку представників правової науки порівняно з попередніми десятиліттями помітно ослаб.

Нерозробленість теоретико-методологічних проблем правового пізнання веде до поширення в правових дослідженнях світоглядної нечіткості, до різнобою. Немає потреби спеціально доводити, що правові дослідження сьогодні вимагають серйозного і глибокого вивчення передусім епістемологічних проблем. Саме в нинішніх умовах відсутності єдиної методології створюються сприятливі можливості для об'єктивного і неупередженого розгляду багатьох аспектів цієї актуальної галузі. Отже, правова наука сама потребує в комплексної теоретичної саморефлексії, інакше кажучи, проблеми, поставлені вище, підводять нас до усвідомлення необхідності розвивати в рамках теоретичного правознавства особливу галузь, звернену безпосередньо до самої правової науки.

Тим часом у радянській і пострадянській правовій науці за галуззю наукових пошуків, що має своїм об'єктом саму правову науку, не визнається самостійний статус як особливої галузі теоретичного правознавства; теоретичне осмислення науково-пізнавальних проблем правознавства традиційно вважається, причому в більшості випадків мовчазно, завданням загальної теорії права. У предмет загальної теорії права повсюдно включаються закономірності тільки державно-правової реальності [див., напр.: 2, 10, 3, 9], а закономірності пізнання цієї реальності залишаються за її межами. При цьому одним з нечисленних винятків є точка зору В.М. Сирих, згідно з якою до предмета загальної теорії права включають закономірності як першого роду, так і другого. Проте автор, ніби відчуваючи подібний неоднорідний, скоріше еклектичний, склад предмета загальної теорії права, пропонує змінити її назву, а саме позначити загальну теорію права загальним правознавством [див.: 4, с.133], що і, на нашпогляд, не може бути виходом із становища.

Найперше, віддаючи належне загальній теорії права в розробці багатьох концептуальних питань, що мають значення для всього корпусу правових знань, не слід тим не менше брати до уваги ту обставину, що загальна теорія права, як це видно і з її назви, становить зміст загальнотеоретичних науково-правових знань про право, про правову реальність, і не є теорією правової науки. Оскільки вирішення багатьох науково-пізнавальних проблем самої правової науки, наприклад, питання про предмет, завдання і метод, виходять за рамки знання про правову реальність. Інша справа, що загальна теорія права, маючи гносеологічну функцію і "виробляючи теоретичні конструкції і прийоми, тим самим сприяє розвитку правового пізнання" [3, с.7]. Будучи фундаментальною наукою, вона, безсумнівно, "виконує стосовно галузевих наук методологічну функцію. Її категорії, принципи, ідеї і висновки служать своєрідними "опорними пунктами", "несучими конструкціями" галузевих і спеціальних юридичних наук" [3, с.7].

Як відомо, основним класифікаційним критерієм відмежування предмета однієї науки від предмета іншої є об'єкт пізнання. Видається, що об'єктами теоретичного осмислення в будь-якій науці є: (1) досліджувана реальність і (2) пізнання цієї реальності. Отже, у теоретичній частині будь-якої науки за об'єктом пізнання легко виділити дві складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто теоретичне пізнання (теорія) реальності – онтологічна частина, і теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне пізнання (теорія) самого пізнання (інакше кажучи, теорія наукового пізнання, теорія науки) – гносеологічна (епістемологічна) частина.

"Наука без теорії пізнання (наскільки це взагалі мислимо) стає примітивною і неоднозначною", – писав у свій час А. Ейнштейн. Однак теорію має не тільки наука взагалі (її називають загальною теорією науки), але й окремі науки. На необхідність і важливість спеціальної уваги до проблем теорії окремих наук крім теорії науки взагалі вказував Е. Гуссерль: "Насправді ж, – писав він, – нам необхідно і те, і інше: дослідження з теорії науки, рівною мірою стосуються всіх наук, і, як доповнення до них, особливі дослідження, що відносяться до теорії і методу окремих наук і спрямовані на вивчення особливості останніх" [5, с.192-193]. І.П. Копнін правомірно відзначав, що будь-яка наука повинна мати загальну теорію, єдиний метод, проблематику чи щонайменше певний набір загальних методів і проблем [див.: 6].

Автор цих рядків упевнений, що виділення теорії окремих наук як самостійної наукової дисципліни в рамках її теоретичної частини сприятиме підвищенню інтересу вчених до теоретико-пізнавальних проблем своєї науки, додасть розробкам цих проблем більш організований характер. Створення такої наукової дисципліни – вимога часу; актуальність її стає більш зримою на тлі сформованої ситуації в сучасній науці, наукової думки взагалі, однієї з характерних рис якої є зростаюча теоретико-пізнавальна саморефлексія вченого.

Loading...

 
 

Цікаве