WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Позови - Реферат

Позови - Реферат

ефератна тему:

Позови

План

1.Виникнення суду.

2. Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси.

3.Поняття та види позовів.

4. Особливі засоби преторського захисту.

5. Позовна давність.

Список використаної літератури

1.Виникнення суду. На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Тоді потерпілий сам вживав заходів щодо покарання кривдників. Ображений здійснював над порушником саморозправу. Причому до участі у саморозправі залучалися родичі, друзі, члени сім'ї та інші. Так як римляни вважали, що правила, які існували в суспільстві були встановлені богами і є виразом їх волі, то боги завжди допомагають правому. А звідси - хто перемагав в боротьбі, той був правий.

Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодій якого піймали на крадіжці спочатку отримував покарання пліткою, а потім його віддавали на розправу потерпілому.

Однак, звичайно, з розвитком правової культури таке положення речей не могло існувати і далі. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає вчинювати лише еквівалентні дії відносно до тих, що вчинив порушник. В законах XII таблиць містилася норма: "Якщо хтось вчинив членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те саме".

Згодом встановилась система викупів. Наприклад, за те, що хтось переломить кістку вільній людини, він повинен заплатити штраф 300 асів, рабу - 150 асів.

З виникненням суду саморозправа була заборонена. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але це дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії здійснювалися вже після порушення, то ті, хто їх вчиняли суворо карались.

Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata).

Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.

Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:

1. Розгляд справи у претора (ius) ;

2. Розгляд справи в суді (iudicium).

Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з'ясовувалися всі обставини справи, відшукувалися свідки та встановлювалися вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину і був згоден понести відповідальність, то на цьому етапі справа закінчувалася.

Якщо ж порушник не визнавав пред'явленого позову, то справа передавалася до суду. Суд вже вирішував справу по суті і зобов'язував порушника відшкодувати шкоду.

2.Загальні поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес - (законний) це перший судовий процес, який проводився на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того щоб звернутись до претора треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся.

Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за плату.

Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов'язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо це була рухома річ, то вона приносилася до суду. Якщо доставка речі до претора була неможлива, то приносили шматок цієї речі (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари).

Також обов'язковою формальністю був обов'язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або використовував інші можливості.

До претора можна було звертатися лише у певні встановлені дні. Звертатися у свята, траури під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення заборонялося.

В підтвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад - сакрамент. Після вирішення справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення по суті. Це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.

Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. В цей час Рим став могутньою державою і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Тому позивач вже звільнявся від необхідності складати позовну заяву за чітко встановленими правилами - це був обов'язок претора.

Позивач у вільній формі передавав претору свої вимоги, претор заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формула передавалася судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався з двох стадій.

Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як поступати коли виявляться ті чи інші обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а і інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор допускав помилку, її обов'язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, в формулярному рішення суду було остаточним і не підлягало перегляду.

Екстраординарний процес. За встановлення абсолютної монархії інститут претури починає занепадати - імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Деякий час формулярний і екстраординарний процес існували поруч, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. В Римі і Константинополі - начальник міської поліції, в провінціях - правителі провінцій. Деякі спори імператор розглядав особисто.

Справи розглядалися закрито у присутності сторін та особливо поважних гостей. У разі неявки позивача, справа припинялася, у разі неявки відповідача - розглядалася без нього.

Нововведенням був офіційний виклик в суд, можливість оскаржити рішення та введення державного мита для покриття судових витрат. Проте був обмежений принцип публічності.

3.Поняття та види позовів. Позов – це звернення до суду за захистом прав. Преторами, виходячи з принципів добра і справедливості, була розроблена ціла система позовів.

Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam).

Розрізнялися позови суворого права (actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з'ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони і керувався принципом справедливості і гуманності.

Позови за аналогією (actio utilis) - якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі то застосовувалися ці схожі позови.

Позови з фікцією (actio ficticia)- почали застосовуватися з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але по справедливості цей спір можна було вирішити. Тоді претор допускав фікцію. Тобто, надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір.

Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecutoriae) - позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення з крадія штрафу.

4.Особливі засоби преторського захисту. Крім позовного захисту порушених прав в Стародавньому Римі існували і не позовні засоби захисту від правопорушень. Серед них розрізняються: інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти - це розпорядження претора, за допомогою яких він забороняв вчинювати певні дії. Інтердикти спочатку виносилися щодо конкретних осіб, які порушували чужі права, а потім стали проголошуватись як загальнообов'язкове правило.

Стипуляція - усна обіцянка здійснити певні дії, або сплатити певну суму грошів. Така обіцянка проголошувалася претору в урочистій обстановці. Ці обіцянки були засобом забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань або упередження можливого настання різних негативних наслідків.

  1. Введення у володіння - здійснювалося за розпорядженням претора для забезпечення збереження певного майна або для виконання інших дій. Таке введення могло здійснюватися як на все майно так і на певну річ.

Поновлення в первісний стан (реституція). В деяких випадках внаслідок здійснення певного юридичного факту могли виникати негативні наслідки, які були невигідними або навіть шкідливими для сторін угоди. Наприклад: будинок, що був проданий, мав приховані недоліки. В такому випадку виникала необхідність щодо поновлення справедливості. Такий обов'язок брав на себе претор. Сторона яка зазнала негативних наслідків від вчинення певної дії зверталася до претора з проханням визнати певний договір недійсним. Претор міг визнати цей договір недійсним і поновити сторони в становищі, яке існувало до укладення договору (покупець отримує назад свої гроші, а продавець товар). Таке рішення називалося поновленням в первісний стан або реституцією. Реституція застосовувалася лише в певних, окремо визначених випадках: а) неповнолітність однієї з сторін; б) обман, помилка, погроза; в) відсутність однієї з сторін.

Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого: строк застосування повинен бути не більше одного року після настання юридичного факту, який є підставою для реституції.

5.Позовна давність. Позовна давність - це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Як інститут позовна давність виникла досить пізно і класичне римське право її не знало.

Позовній давності передували законні строки. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже і право на захист його в суді.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі - один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність - ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права у суді а і саме право.

3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, а позовна давність могла.

Строк позовної давності починав свій перебіг з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Якщо строк закінчення договору не встановлений, то перебіг позовного строку починався через 7 днів з вимоги кредитора. У речових спорах перебіг починається з того моменту, коли власнику стало відомо у кого знаходиться його річ.

Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у наступних випадках: підтвердження боргу, відміна позову. В зазначених випадках строк переривався і перебіг починався з початку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймався.

Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її строк продовжувався. Строк перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемій, тощо.

Список використаної літератури:

  1. Агафонов.С.А. Римське право: навчально-методичний посібник ,для самостійного вивчення дисципліни. КНЕУ-2005р.

  2. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права:Учеб.пособие для студентов юрид.вузов.Вентури-1994г.

Loading...

 
 

Цікаве