WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Адмiнiстративне судочинство - новий iнститут реалiзацiї судової влади - Реферат

Адмiнiстративне судочинство - новий iнститут реалiзацiї судової влади - Реферат

У зв'язку з цим постає запитання: в яких взаємозв'язках (з погляду теоретико-прикладного підходу) перебуває адміністративне судочинство та відносини, що виникають у громадян і юридичних осіб з органами влади? Насамперед відмітимо, що у сфері адміністративного судочинства як складової адміністративного процесу не передбачено участі як окремого суб'єкта самостійної компетенції у вирішенні спору будь-якого державного органу (посадової особи), тому що судочинство здійснюється за безпосереднім зверненням особи і виключно судом. Особливістю адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача — орган публічної влади (посадову особу). Саме орган влади, до якого громадянин пред'явив позов, повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Громадянину достатньо заявити, що його права порушені, або створені перепони для їх реалізації, або на нього неправомірно покладені ті чи інші обов'язки. Суд у такому разі, допомагаючи громадянину за своєю ініціативою, повинен витребувати від органу публічної влади додаткові матеріали і документи, призначити експертизу, викликати свідка, спеціаліста, а також вжити заходи для негайного виконання прийнятого ним рішення. Що характерно для адміністративного судочинства, то це обов'язок суду повністю або частково звільнити особу згідно з п. 3 ст. 16 Кодексу від оплати правової допомоги і забезпечити її надання згідно із законом, якщо орган влади відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Це, зокрема, стосується обов'язку позивача складати судові документи відповідно до ст. 15 Кодексу виключно державною мовою. Проте, як і в інших видах юридичного процесу, в адміністративному судочинстві повторено, на наш погляд, жодним чином не обрунтований порядок вирішення питання про відвід суду самим судом, котрий розглядає справу. До того ж це ускладнюється забороною оскарження ухвали про відвід суду за мотивами, які встановлені ст. 27 КАС. Через це послаблюються гарантії здійснення правосуддя незалежним і неупередженим судом, оскільки принцип "суддя у своїй власній справі" не дуже переконливий і дає підстави для певних сумнівів щодо здійснення ефективного правосуддя. Невиправданим є позбавлення можливості брати участь в об'єктивному розгляді претензій до суду з боку будь-якої сторони, який розглядає справу в сфері публічного управління, голови чи заступника голови суду, котрі не задіяні у такому процесі. Чи не тому викликає нарікання з боку учасників процесу практика кількох вмотивовано заявлених відводів? Але право вирішення цього питання покладено на самого суддю і, таким чином, виникають підстави для різного розуміння своїх прав, а це може призвести до втрати довіри до судового розгляду та вирішення спору, коли все ж таки "сильним учасником" процесу, акти і діяльність якого оспорюються, завжди є орган влади чи місцевого самоврядування.

Якщо для прикладу проаналізувати результати вирішення спорів у порядку судового оскарження дій, актів Київської міської Ради щодо земельних питань, оренди комунального майна тощо, то немає жодного судового рішення за минулі п'ять років, що були б ухвалені на користь захисту прав і свобод громадянина, мешканця територіальної громади.

Слід зазначити, що на відміну від цивільного процесу, в адміністративному судочинстві, де наявні специфічні процедури, не визначені кінцеві строки розгляду публічно-правового акту, а також розгляду скарг на рішення місцевого суду. Загальний річний строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи згідно зі ст. 99 Кодексу дає змогу вирішувати лише питання позовної давності, але щодо того, скільки такий процес має тривати в суді та обов'язок стосовно вирішення спору в розумний строк (судді це розуміють по-різному) у Кодексі не визначено.

На наш погляд, вагомою обставиною, що стосується діяльності суб'єктів владних повноважень, які діють в сфері публічного управління, є врахування специфіки адміністративного судочинства. Предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність органу публічної влади, тому важливо було б встановити, що як відповідач (сторона) у справі може залучатися судом не тільки певний державний орган або його посадова особа, а й Україна як держава загалом. Це випливає і з практики Європейського суду з прав людини. За нинішніх умов це цілком можливо, оскільки у вітчизняному судочинстві передбачено предметну підсудність у спорах, пов'язаних із порушенням виборчих прав громадян, правом на участь у референдумі, надання громадянства і виду на проживання, у спорах про винання громадянина інвалідом, учасником бойових дій на захист Вітчизни, про надання пенсійних пільг, вилучення майна для державних потреб тощо.

Можна констатувати, що поява адміністративної юстиції у вигляді судів (суддів), апеляційної інстанції та Вищого адміністративного суду України забезпечена правилами адміністративного судочинства і цей вид судового контролю за публічною владою вже певним чином розвивається. Проте однією з основних проблем у цьому процесі є формування судового корпусу із авторитетних, незалежних від влади суддів, які б мали спеціальні знання, належну теоретичну і практичну підготовку в сфері застосування закону при вирішенні спорів, пов'язаних з адміністративно-правовими відносинами. Очевидним є те, що реалізація громадянином своїх прав залежить частково не стільки від закону, скільки від розсуду чиновника, і тільки суд здатний припинити адміністративне свавілля. Спеціалізований адміністративний суд — це вимога життя щодо існування окремої судової ланки, оскільки вирішення спорів публічного характеру в судах господарської юрисдикції засвідчило, що, наприклад, у Господарському суді м. Києва, коли колегія суддів під головуванням судді П. вирішувала справу за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави, то у прийнятій ухвалі цього суду від 23 вересня 2005 р. за № 41/201 позовна заява в інтересах держави була залишена без розгляду. В мотивувальній частині ухвали колегія суддів вказала: заступником Генерального прокурора в ході судового розгляду не було доведено, що позивачі (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України — примітка автора) дійсно є органами держави, які уповноважені здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Отже, прокурор, як встановив суд, неправильно визначив орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Важко зрозуміти, якими законами керувалися судді, котрі висловили сумнів у тому, чи є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України дійсно органами держави, які мають безпосереднє відношення до об'єктів права державної власності у спірних відносинах з Міністерством оборони України.

У справді демократичному суспільстві громадянин вправі судитися з владою, із самою державою. Кілька десятиліть тому такий "спір" міг бути тільки у формі скарги до вищестоящого органу тієї ж самої влади. Створювалися офіційні бюро скарг, прийматися політичні рішення про роботу з листами, скаргами трудящих. Позитивних моментів в такому порядку дійсно було чимало, оскільки існував спеціальний закон, але все це було знову пов'язано з чиновниками публічної адміністрації, що породжувало протекціонізм, хабарництво, пряму залежність громадянина від органу державного управління.

Поява КАС дає можливість створити повноцінні процедури розгляду позовів, а не скарг громадян, в ньому визначені основоположні загальні принципи і порядок здійснення судочинства, передбачені норми, якими регулюються права та обов'язки осіб, котрі беруть участь у процесі, порядок апеляції і касації, а також судового нагляду Верховним Судом України щодо перегляду судових рішень адміністративних судів за винятковими обставинами. Це сприяє виробленню такого механізму, який передбачав би доступ кожного громадянина до правосуддя, тобто до судового вирішення його спору з владою.

Таким чином, головним висновком, що випливає з аналізу адміністративного судочинства як важливого інституту здійснення судової влади, є те, що розвиток цього інституту перебуває у взаємозв'язку з проведенням судової реформи, яка охоплює питання судоустрою і здійснення судочинства. Формування адміністративних судів відповідає потребам побудови правової держави, в якій мають бути встановлені та забезпечені публічні інтереси, що означатиме необхідність піклування держави про судово-правовий захист суб'єктивних публічних прав і свобод громадян і юридичних осіб.

Loading...

 
 

Цікаве