WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Судовий прецедент у чинному законодавстві України - Реферат

Судовий прецедент у чинному законодавстві України - Реферат

виявити, що не існує ні однієї правової категорії, яка б не мала своєї підстави в якійсь іншій правовій категорії. Справді, Конституція ґрунтується на природно існуючих в сучасному цивілізованому суспільстві моральних цінностях, наділяючи їх у юридичну форму позитивного права (конституційні норми).
Отже, будь-який нормативний акт, не будучи самостійним, ґрунтується на нормі більш загального значення, розвиваючи й конкретизуючи її стосовно до тієї галузі громадського життя, у якій він призначений до реалізації. Але визнання даної обставини аж ніяк не заважає нашій юридичній думці визнавати за цим актом якостей нормативного акту, або, у більше широкому плані якостей джерела права. Виключення чомусь робиться лише для одного виду правових актів - актів суду, однак таке виключення навряд чи може бути визнано ґрунтовним.
Нормативна природа судових актів, принаймні, актів вищих судових органів представляється досить очевидної. Ці акти "вбудовані" (значною мірою - права, вони мають свою сферу застосування, досить певні критерії у вигляді - російської Конституції, містять у собі норми загальної дії, тобто є джерелом об'єктивного права, а виходить, виконують регулятивну функцію. Таким чином, справа полягає не в тім, щоб "шукати" судовий прецедент у праві, а визнати те, що вже існує в реальній дійсності. Визнавши ж за актами суду значення правового регулятора суспільних відносин і закріпивши це в законі, потрібно зайнятися вивченням тої реальної ролі, яку зазначені акти виконують і того місця, які вони займають у системі джерел російського права.
1. Аналіз правової системи дозволяє зробити висновок про те, що судова практика вже є джерелом права. Так, до числа судових актів, що містять нормативні приписи, можуть бути віднесені: 1) правові позиції й деякі рішення Конституційного Суду України; 2) нормативне тлумачення Пленуму Верховного Суду й Вищого Господарського Суду України; 3) рішення судів загальної юрисдикції; 4) рішення судів за аналогією закону й права, а також на основі норм права, що містять деякі оціночні поняття; 5) рішення Європейського суду по правах людини.
2. Правова природа рішень Конституційного Суду визначається такою властивістю як виступати джерелом права. На цю обставину звертають увагу багато авторів. Даний судовий орган здійснює й негативні, і позитивні законодавчі повноваження.
3. Негативна правотворчість проявляється в рішеннях про неконституційність нормативних актів або їхніх окремих положень. Визнання правового припису неконституційним тягне втрату ним юридичної чинності . Скасовуючи норму права, Конституційний Суд здійснює, по суті, правове регулювання, створює нову норму.
4. Позитивна правотворча функція пов'язана з прийняттям Судом правових позицій. В рішеннях Конституційного Суду, як правило, формулюються критерії нового законодавчого регулювання, по суті, конструюються "моделі" нових правових норм. Крім того, аналіз змісту резолютивних частин його рішень приводить до висновку про формування системи прецедентів Конституційного Суду України.
5. Інше джерело права - постанови пленумів Верховних і Вищого Господарського Судів України, що містять нормативне тлумачення. У юридичній літературі довгий час панувала точка зору, відповідно до якої постанови вищих судових інстанцій не можуть бути джерелами права. Основні аргументи висувалися наступні: у сферу офіційно закріпленої компетенції судів входить винятково правозастосування, а не правотворчість; нормотворчість судів суперечить концепції поділу влади; у нормативних тлумаченнях пленумів вищих судових органів відсутні норми права у всій сукупності логічної структури, а містяться лише елементи диспозицій, гіпотез, санкцій.
Сучасне розуміння концепції не припускає "чистого" поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову. На практиці ми бачимо активну реалізацію правотворчих функцій органами державного управління. Приймаючи підзаконні нормативно-правові акти, вони забезпечують наближення закону до реального життя, його ефективну реалізацію. Відмова в наділенні правотворчою функцією судів був викликаний, у першу чергу, політичними мотивами, необхідністю забезпечення тотального панування владного центра. У нових умовах визнання за окремими судовими актами ролі джерел права здатне забезпечити більшу "гнучкість", об'єктивність реально діючих правових приписів.
Непослідовним представляється теза про неправомірність визнання джерелами права нормативних тлумачень пленумів вищих судових інстанцій. Доповнюючи, деталізуючи гіпотезу, диспозицію, санкцію, судові, органи, по суті, міняють саму норму права. Але ціле не може залишатися незмінним, якщо змінився зміст його частини.
Однак наявність такої істотної риси, як нормативність, для визнання приписів правовими недостатньо. Необхідно офіційне визнання його загальобов'язковості. Дана ознака відповідно до діючого законодавства властивий постановам пленумів Вищого Господарського Суду України, хоча обов'язковість їх прямо із закону не випливає. У Конституції України у числі інших повноважень даної судової інстанції закріплене право давати роз'яснення але шляхом судової практики, а не тлумачення. Крім того, Кримінальний кодекс України чітко встановлює, що злочинність діяння, а також його караність і інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим законом.
Однак нормативне тлумачення Пленуму Верховного Суду, будучи діючим правовим регулятором суспільних відносин, все-таки має ознаку обов'язковості. Так, рішення суддів, що ігнорують сформульоване Пленумом правило, може бути скасовано вищестоящим судом, і в підсумку справа повинна розглядатися відповідно до вказівки вищої судової інстанції.
Правотворча діяльність судів загальної юрисдикції проявляється у двох сферах: негативної й позитивної правотворчості.
Негативне правотворчості виражається в компетенції суддів скасовувати нормативні акти нижчестоячих судів.
Позитивне - пов'язане з ухваленням судового рішення за аналогією закону або на підставі оцінних понять вдачі, зміст яких не регламентується в джерелах права. У всіх зазначених випадках суддя створює нову норму права, фактичний прецедент для даного органа.
Аналіз змісту ряду підписаних Україною міжнародно-правових документів дозволяє зробити висновок проможливість визнання як джерело права прецедентів, створених Європейським судом по правах людини. У відповідності зі статтею 46 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод у редакції Протоколу №11 рішення Європейського суду обов'язкові для держав - учасників даної справи. При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду обов'язкової з питань тлумачення й застосування Конвенції й протоколів до неї. Тим самим російським судам необхідно враховувати у своїй діяльності прецеденту практику Європейського суду по правах людини.
Підбиваючи підсумок, необхідно відзначити, що наявний певні привабливі риси нормативістського підходу, що визнає єдиним джерелом права нормативно-правовий акт, на наш погляд не витримує перевірки часом. Відхід від даної концепції нраворозуміння як єдино вірного дає теоретичну можливість визнати судову діяльність джерелом права. Крім того, об'єктивні закономірності побудови правової держави тягнуть посилення правотворчої функції суддівських органів. Тому було б доцільним визнати дані процеси, закріпивши їх у законі, у тому числі:
- офіційно додати рішенням Пленуму Верховного Суду України обов'язкового значення;
- передбачити можливість оскарження в Конституційний Суд України постанов пленумів Верховного Суду України, Вищого Господарського Суду України;
- закріпити офіційний статус судового прецеденту за рішеннями Європейського суду по правах людини.
Loading...

 
 

Цікаве