WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Парламент України — Верховна Рада та його роль у реа¬лізації законодавчої влади - Реферат

Парламент України — Верховна Рада та його роль у реа¬лізації законодавчої влади - Реферат

іншими органами державної влади. З іншого боку, із сказаного не випливає, що Верховна Рада України здійснює законодавчу владу самостійно і без участі інших органів.
Характеризуючи поняття парламенту, необхідно повернутися до питання змісту відповідних конституційних дефініцій. Уявляється, що остання, яка міститься у ст. 75 Конституції України, є чи не найвдалішою. Вона, як зазначалось, акцентує увагу, по-перше, на місці Верховної Ради України у державному механізмі; по-друге, позначає головну функцію парламенту - здійснення законодавства.
Одночасно, на наш погляд, можна погодитися з тими конституційними дефініціями, які визначають парламент як "вищий представницький орган" (Грузія, Казахстан і Узбекистан). Визначення парламенту як вищого представницького органу влади, що здійснює законодавчу діяльність, пропонують і деякі вітчизняні автори[7]. Очевидно, що це визначення може сприйматися як таке, що воно нібито натякає на існування субординаційної системи представницьких органів, де саме парламент вінчає цю систему. Такий підхід до визначення парламенту є анахронізмом, він може розглядатися як своєрідний рецидив регламентації організації державної влади, побудованої на принципах системи рад.
Не можна погодитися з конституційними визначеннями парламенту як "вищого представницького і законодавчого органу" (Молдова і Таджикистан). У такий спосіб може виникати непорозуміння з приводу того, чи існують в державі інші, "нижчі" законодавчі органи. Такий підхід був свого часу обґрунтований теорією радянської державної влади, згідно з якою усі ради згори донизу визнавалися органами державної влади. Слід вважати неприйнятним підхід, коли парламент визнається "верховним орга-ном державної влади". Подібне формулювання щодо визначення статусу Верховної Ради містила ст. 97 Конституції УРСР 1978 р. Воно, по суті, заперечувало поділ єдиної державної влади як конституційний принцип побудови державного механізму.
На підставі викладеного можна визначити основні ознаки Верховної Ради України як парламенту, які полягають у наступному:
- парламент - представницький орган народу, і тому він формується шляхом виборів;
- він є колегіальним органом, що складається з депутатів, чисельність яких залежить від Конституції України;
- йому притаманний легітимний характер, який випливає з легітимності державної влади;
- парламент є органом загальної компетенції;
- одночасно він - загальнодержавний орган і тому поширює свої повноваження на території всієї держави;
- парламент України розглядає і вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують врегулювання законами;
- основною функцією парламенту є прийняття законів України;
- він також здійснює установчу функцію та реалізує контрольну функцію (контроль за діяльністю Уряду, за Державним бюджетом, за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина) тощо;
- парламент здійснює координаційну і міжнародну функції, передбачені Конституцією України.
Проте зі згаданих ознак парламенту основною є та, яка закріплена у ст. 75 Конституції України, згідно з якою єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Це формулювання, до речі, було вперше включено до ст. 23 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки, затвердженої Постановою Надзвичайного XIV Українського з'їзду Рад від ЗО січня 1937 р.[8].
Слід зазначити, що в жодній з конституцій колишніх союзних республік такої статті не було.
Однак зміст ст. 23 Конституції УРСР аж ніяк не випливав з теорії розподілу влади, оскільки, навпаки, в той період панівною була інша теорія, згідно з якою існувала єдина державна влада і управління в особі рад. Саме тому логічним уявляється підхід, який полягає у з'ясуванні двох основних складових принципу розподілу державної влади - законодавчої і виконавчої, з метою з'ясування категорій "загального" і "конкретного" кожної з цих гілок.
Як уже зазначалося, ідея розподілу влад знайшла свій розвиток у конституційній теорії країн із президентською чи парламентською формою правління. Зокрема, сучасні французькі конституціоналісти часто висловлюються на користь "жорсткого" розподілу влад. Вони стверджують, що термін " виконавча влада" є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду при цьому не зводять лише до виконання законів. Єдина урядова, або управлінська, функція, на думку відповідних авторів, певною мірою вбирає в себе і законодавчу. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діями парламенту.
Існує й інший підхід, коли різниця між законодавчою та виконавчою владою не має принципового значення, адже лідер парламентської більшості фактично володіє тією та іншою. Він керує урядом і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча та виконавча влада розділені, буде, на думку прибічників такого підходу, невірним, а справжній розподіл має місце між урядом і опозицією.
В Україні, як відомо, до останнього часу сталої (конструктивної) парламентської більшості не було, але, як засвідчує політичне життя країни, боротьба за її створення відбувається як з боку законодавчої, так і виконавчої влади.
В процесі роботи над Конституцією України 1996 р. вивчався й досвід розподілу влад за умов парламентської та, так званої, напівпарламентської форми правління. Ідея розподілу влад за існування такої форми зводилася до того, що всі влади повинні щільно переплітатися і співпрацювати. Багато теоретиків посилалися на тлумачення такого явища, що притаманне деяким країнам, як часткову збіжність або часткове розподілення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до "змішування влад".
Як наслідок - конституційна практика встановила положення, котре іноді називають "частковим злиттям персоналу": членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту, тобто один і той же суб'єкт бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Згадане положення аж ніяк не відповідає вимогам "жорсткого" розподілу влад, яке ґрунтується на неприпустимості поєднання парламентського мандата з членством в уряді.
Україна відразу ж після початку конституційного процесу відмовилась від цієї моделі розподілу влад, оскільки вона, по суті, відповідала змісту Конституції України 1978 p., згідно з якою організація і функціонування державної влади були побудовані напідставі принципу поєднання влад в організації і діяльності рад.
Це, по суті, збігалося з намаганням представників парламентської форми правління відкинути саму ідею розподілу влад, які обґрунтовували концепції "дифузії", "дисперсії", "розпорошення влади".
Згідно з оцінками авторів цієї концепції, владні повноваження здійснюються багатьма та різними державними органами і посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за інституціональними і функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчою є можливість для свавільного правління, яке обмежує свободу людини і громадянина.
На думку прибічників такої концепції, кожний з державних органів має забезпечити систему взаємних стримувань і противаг. При цьому їхній зміст трактується нетрадиційно. До них звичайно відносять колегіальний характер уряду, бікамеризм (двопалатну побудову) парламенту, порядок взаємовідно-син між урядовою партією і опозицією, баланс між центральними органами і місцевим самоврядуванням тощо. Таке трактування системи стримувань і противаг пояснюється тим, що самі стримування і противаги вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігти
Loading...

 
 

Цікаве