WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Сутність виконавчої влади: конституційна практика її реалізації - Реферат

Сутність виконавчої влади: конституційна практика її реалізації - Реферат


Реферат на тему:
Сутність виконавчої влади: конституційна практика її реалізації
Реформування українського суспільства, виникнення і розповсюдження нових суб'єктів правових і суспільних відносин створюють об'єктивну потребу пошуку принципово нових підходів до розуміння правових явищ, підходів, які б відповідали сучасній концепції правового регулювання.
Організація і діяльність органів державної влади в Україні є сферою правового життя, що зазнає найсуттєвіших, найглибинніших змін. Притаманний сьогодні національній правовій системі України динамізм, зміна співвідношення приватного та публічного в механізмі правового регулювання, поява численних нових галузей та інститутів законодавства детермінують сучасний стан розвитку юридичної науки, спрямованої на створення якісно оновленої теоретичної бази правотворчої та правозастосованої діяльності. Значне місце серед досліджень українських правників займають наукові роботи, присвячені організації та діяльності виконавчої влади, окремих її підсистем, органів і посадових осіб. Теоретико-правовий аналіз організаційно-правових форм діяльності виконавчої влади покликаний сприяти розробці цілісної концепції реформування державно-правової системи.
Серед провідних вітчизняних авторів, що займаються науковими дослідженнями у сфері державного управління, слід зазначити В. Авер'янова, В. Бакуменко, А. Васильєва, І. Коліушко, В. Колпакова, О. Крупчана, В. Малиновського, Н. Нижника, В. Пєткова, В. Цвєткова та ін.
Останніми роками спостерігається відмова від надмірної ідеологізації проблеми функціонування державної і, зокрема, виконавчої влади і перехід від абсолютизації принципу розподілу влади і практики його реалізації до більш виважених, логічно, історично та емпірично обґрунтованих позицій. Що ж являє собою розподіл влади: теоретичну концепцію, спосіб організації державного апарату чи об'єктивну властивість його функціонування? У новітніх дослідженнях спростовується теза про обумовленість системи розподілу влади природою людини і про формулювання основних постулатів теорії поділу державних органів на законодавчі, виконавчі та судові ще у давньогрецькій філософії [1, с. 287]. Часто цитована прибічниками "вічності" і "природності" сучасних конституційно-правових конструкцій фраза Платона про необхідність "не тільки поділу влади між правителями, але й її змішування"[2, 75-107] є лише вираженням ідеї спеціалізації державних органів і координації управлінської діяльності. Така спеціалізація здійснювалася за найрізноманітнішими ознаками: владні органи античності поділялися на військові та цивільні, релігійні та світські, центральні та місцеві та ін. Спроби відшукати сліди новітніх політико-правових доктрин у об'єктивно обумовленій різноманітності організаційних форм державного впливу на архаїчне та середньовічне суспільство уявляються безперспективними. Реальним історичним генезисом концепції розподілу влади і первісних теоретичних уявлень про сутність і призначення виконавчої влади став соціальний конфлікт між абсолютистськими режимами європейських держав ХVII-XVIII ст.ст. і політичними прагненнями народженої Реформацією і колонізацією Нового Світу торговельно-промислової буржуазії.
Першою науковою працею, у якій говорилось про розподіл влади, слід вважати працю Дж. Локка "Про державу". Головна загроза свободі, вважав Дж. Локк, полягає в зосередженні влади в руках абсолютного монарха, який сам встановлює закони та примушує їх виконання. З метою запобігання узурпації влади Дж. Локк пропонував розподілити її між законодавчими, виконавчими і федеративними органами. Відзначалася також необхідність створення судових органів, хоча як окрема гілка влади суди Локком не розглядалися [3, 95]. З моменту виникнення наукових уявлень про систему розподілу влади, всі автори (як прихильники, так і опоненти даної концепції) загострювали увагу на неповній визначеності компетенції виконавчої влади і наявності в неї реальних важелів впливу на інші гілки влади: економічних, силових та організаційних.
Теорія розподілу влади, запропонована Ш.-Л. Монтеск'є у класичному творі "Про дух законів" [4], передбачала виділення законодавчих, виконавчих зовнішніх, виконавчих внутрішніх і судових органів. При цьому Монтеск'є також зазначав, що "судова влада у певному розумінні не є владою" і наголошував на тому, що розподіл влади є способом організації державних органів, притаманним демократичним республікам майбутнього. Реальністю ж абсолютистської Франції Монтеск'є вважав узурпацію владних повноважень монархом і створюваними ним виконавчими органами.
Практична реалізація доктринальних положень Локка та Монтеск'є вперше була здійснена у США, після проголошення незалежності. Сполучені Штати і нині залишаються державою, де принцип розподілу влади реалізовано найбільш послідовно. Разом з тим і у США неодноразово здійснювалися як теоретичні спроби переглянути засади побудови державного апарату, так і відхилення від реалізації принципу розподілу влади на практиці (нижче розглядатимуться державно-правові погляди В. Вільсона та К. Левенштейна з цієї проблеми).
Спроби перенести заокеанський досвід на європейський ґрунт за часів Французької революції виявилися значно менш вдалими. Перешкодою знов стала діяльність виконавчих органів, зокрема Комітету громадського порятунку, якому вдалося тероризувати Конвент. Як іронічно і, водночас, із співчуттям, зазначає Т. Карлейль, "перший з дворічних парламентів, за яким прийшли б інші, якби паперова конституція була чогось варта, трагічно загинув ще до закінчення першого року повноважень" [5, с. 303].
Конституційна практика європейських держав ХІХ-ХХ ст.ст. пішла шляхом часткової реалізації теорії розподілу влади, з урахуванням культурних, економічних та соціальних особливостей кожної з національних європейських держав. Об'єктивні перешкоди на шляху втілення концепції поділу законодавчих, виконавчих і судових повноважень стимулювали прагнення до наукової ревізії її вихідних постулатів.
З розгорнутою критикою теорії розподілу влади виступив Л. Дюгі, який стверджував, що вона суперечить більш загальному принципу - національного та державного суверенітету. За словами Дюгі, "суверенітет є, по суті, персоніфікованою волею нації; як і всяка інша особистість і втілена у неї воля, вона неподільна. Концепція суверенітету, єдиного у трьох владах, є метафізичною концепцією, аналогічною християнській таємниці Троїці, яка надихала інколи химери Конституційної асамблеї 1789 р., але яка є неприйнятною для створення реального права" [6, с. 541].
Як одну з різновидностей концепції Дюгі можна розглядати критику доктрини розподілу влади В. Вільсоном, який, також схиляючись до суто функціональної інтерпретації проблеми, дійшов висновку про неефективність диференціації влади у зв'язку зі зростанням завдань виконавчої влади та необхідністю більш оперативно приймати рішення у сучасній державі [7].
Дж. Бурдо оголошує теорію розподілу влади міфом та вважає можливим інтерпретувати її якрозподіл праці, функцій чи, врешті-решт, сфер діяльності держави [8, с. 314-315].
Опонуючи зазначеним авторам, А. Есмен вказував на динамічний характер балансу рівноваги між вищими органами влади, який підтримується завдяки постійним зусиллям законодавця, спрямованим на обмеження зловживань з боку інших, насамперед виконавчих, органів [9, с. 392-475].
Своєрідним синтезом розглянутих думок може бути названа концепція розподілу влади у конституційній державі М. Оріу. Зміст конституційного порядку він бачить в утворенні системи дієздатних інститутів, а завдання права - в чіткому визначенні їх взаємовідношення, організацій та функцій [10]. Розглядаючи проблему з погляду адміністративного права, він підкреслив, що на практиці співвідношення двох влад є далеким від ідеального, що об'єктивно існує стійка тенденція до пригнічення законодавчої влади виконавчою, парламенту - стійким бюрократичним апаратом сучасної держави [11, с. 34-35].
У праці К. Левенштейна можна знайти принципову відмову від доктрини розподілу влади. Основний аргумент - статичність концепції, її невідповідність динамізму епохи радикальних соціально-політичних перетворень. Принцип розподілу властей, згідно з цією думкою, завжди був "більш політичною ідеологією, ніж моделлю дійсної політичної організації" [12, с. 566-608]. Здавалося б, практика цілком підтверджувала висновки процитованого автора. За словами його сучасника Легі, одного з провідних діячів адміністрації Ф.Д. Рузвельта, "якби знайшовся хто-небудь, крім Рузвельта, хто знав би, чого бажає Америка, це було б для мене дивним відкриттям" [13, с. 345].
Але цей аналіз змушує Левенштейна, як і інших критиків, прийти до парадоксальної дилеми: чим пояснити той факт, що нереалістична доктрина стала основою сучасного
Loading...

 
 

Цікаве