WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним - Реферат

Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним - Реферат

суб'єктивних прав. Вона виступає способом застосування особливого роду правових норм, які можна було б назвати ситуаційними, оскільки їх чинність багато в чому залежить від конкретної ситуації [7]. Кон-кретизація судом спадкового правовідношення можлива у випадку визнання заповіту частково недійсним.
Відповідно до ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом лише права та обов'язки, які йому належать. Однак у багатьох справах, в яких говориться про заповідання майна одним з подружжя, виявляється, що заповідач розпоряджається не лише своїм, але і чужим майном. Так,позивачка К-ва перебувала у зареєстрованому шлюбі з К-вим з 1928 року. За час сумісного життя ними було зведено будинок. Після смерті чоловіка стало відомо, що він у 1959 році склав заповіт, за яким одну половину будинку заповів позивачці, а іншу - дітям від першого шлюбу - відповідачам у справі Б. і Р. Посилаючись на те, що будинок є спільною сумісною власністю, і К-в не мав права розпоряджатися всім будинком, К-ва прохала визнати за нею право власності на половину будинку як за членом подружжя, який пережив іншого, а також виділити частину будинку як половину спадкового майна згідно з заповітом.
Бородянський районний суд Київської області задовольнив позов К-вої частково. К-вій була виділена половина будинку як члену подружжя, що пережив іншого. Виходячи із змісту заповіту, суд витлумачив волю спадкодавця таким чином, що він мав намір залишити половину будинку дружині і половину - дітям. Тому із спадкового майна, яке він заповідав дітям (другої половини будинку), суд виділив позивачці лише обов'язкову частку. Відповідно в цій частині заповіт було визнано недійсним [8].
У даному випадку суд конкретизував права та обов'язки спадкоємців за заповітом. Надалі під час розгляду справи в касаційному та наглядовому порядку саме конкретизація судом обсягу спадкових прав і викликала певні труднощі. Ряд судових інстанцій, виключивши зі спадкового майна половину будинку, як таку, що належала члену подружжя, який пережив іншого, іншу половину будинку, посилаючись на заповіт, вважали за необхідне розділити між позивачкою К. та відповідачами Б. і Р. З такою позицією справді можна було б погодитися, якби спадкодавець обмежився зазначенням у заповіті розміру часток спадкового майна без визначення його складу. На нашу думку, за даних обставин суд не взяв до уваги і вимогу розумності.
Зоерема, особливістю заповіту, складеного К-вим, було те, що в ньому передбачено не лише розмір часток спадкоємців, але і склад майна, яке повинно перейти кожному з них: "половина будинку жінці і половина будинку дітям". У цьому випадку, очевидно, конкретизація правовідносин судом першої інстанції, який витлумачив волю спадкодавця, як спрямовану на те, щоб дружина стала власником половини будинку, а діти отримали іншу половину, є правильною.
Необхідність конкретизації судом прав та обов'язків спадкоємців виникає і при порушенні права на обов'язкову частку у спадщині. У цьому випадку суд вирішує питання про недійсність заповіту лише в тій частині, яка складає обов'язкову частку. Для правильного визначення частки непрацездатного спадкоємця необхідно встановити всіх спадкоємців. Від вияснення цих обставин залежать межі судового розсуду. Судовий розсуд, що застосовується в даному випадку, не може бути свавільним і обумовлюється конкретними обставинами даної справи та характером спірних правовідносин.
Підводячи підсумки, зазначимо, що наведені норми, безумовно, обумовлені нама-ганням законодавця реалізувати вимоги справедливості, розумності та добросовісності у спадкових правовідносинах. Однак їх не можна визнати вдалими. У цих нормах закону відсутні чіткі орієнтири, що визначали б межі судового розсуду у справах про визнання недійсним заповіту. По суті, вільний судовий розсуд виникає за межами існуючої норми. Без усяких сумнівів зрозуміло, що всі судові рішення та постанови повинні бути справедливими, а саму категорію справедливості необхідно розглядати як моральну основу правомірної судової діяльності, яка визначає її спрямованість і результати.
Вважаємо, що необхідно розрізняти справедливість у правозастосовній діяльності в широкому значенні слова, як таку, що характеризує правозастосовну діяльність у цілому, а також справедливість у вузькому значенні слова як межі судового розсуду. Вона полягає в захисті прав і охоронюваних законом інтересів особи в умовах правової рівності всіх учасників процесу. Справедливість передбачає розгляд спору відповідно до закону, а також відповідно до розсуду суду. Здійснення розсуду дозволяє судді законно, добросовісно і справедливо вирішувати цивільну справу у тих випадках, коли застосування судом правової норми тягне за собою при-йняття рішення у справі, яка суперечить поглядам суспільства на справедливість. Правозастосовна практика суду свідчить, що дієвого захисту прав громадян не завжди вдається досягти на рівні механічного застосування законів. У цьому випадку справедливість виступає межею судового розсуду, виступаючи критерієм співвідношення права і закону.
Що ж стосується перспектив подальших розвідок у даному напрямі, то, безумовно, актуальним у цьому аспекті вбачається дослідження ролі судового розсуду у спадкових справах про розподіл спадкового майна та продовження строку на прийняття спадщини.
Література:
1. Никитюк П.С. Наследственное право и наследственный процесс (проблемы теории и практики). - Кишинев: Штиинца, 1973. - С. 170.
2. Арапов Н.Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. - Л., 1984. - С. 49; Арупов Р.А. Судебная защита наследственных прав и охраняемых законом интересов граждан: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - М., 1988. - С. 10.
3. Особенности рассмотрения отдельных категорий гражданских дел. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1995. - С. 103-105.
4. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. - М.: Статут, 1997. - С. 237.
5. Иоффе О.С. Советское гражданское право. - Л., 1958. - С. 342-343; Никитюк П.С. Наследственное право и наследственный процесс: (проблемы теории и практики). - Кишенёв, 1973. - С. 216-217.
6. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. - М., 1966. - С. 95.
7. Комиссаров К.И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского судопроизводства. - Свердловск, 1971. - С. 27.
8. Комментарий судебной практики за 1973 год. - М., 1974. - С. 37.
Loading...

 
 

Цікаве