WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним - Реферат

Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним - Реферат


Реферат на тему:
Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним
На судові органи поряд з нотаріальними покладено конституційний обов'язок з охорони та захисту прав громадян. У зв'язку з цим відповідно до п. 6 ст. 3 нового ЦК України досить актуальним є питання правильного та справедливого застосування законодавства, яке регламентує порядок реалізації спадкових прав, перехід спадкового майна та суб'єктивних прав від однієї особи до іншої. Зазначена обставина, а також юрисдикційна природа органів нотаріату, які вчиняють нотаріальні дії із застосуванням елементів цивільно-процесуальної форми, є емпіричною основою наукової концепції "спадкового процесуального права" як комплексного інституту адміністративних і цивільних процесуальних норм, що регулюють провадження з набуття, здійснення, правового посвідчення спадкових прав [1].
Не маючи можливості детально зупинятися на теоретичному аналізі зазначеної доктрини - щодо обґрунтованості виділення нової галузі процесуального права, його предмета та методу тощо (вона достатньо була висвітлена в літературі [2]), слід відзначити практичну значимість і плідність комплексного дослідження механізму захисту та охорони спадкових прав. На користь такого підходу з усією очевидністю говорять такі обставини: відносно автономний характер норм цивільного законодавства, що регулюють спадкові правовідносини, самостійна група нотаріальних дій, що забезпечують охорону спадкових прав, а також наявність істотних особ-ливостей розгляду і вирішення спадкових справ у судах. Метою ж нашої роботи є аналіз формальних критеріїв загальних засад цивільного законодавства, відображених у п. 6 ст. 3 нового ЦК України та їх впливу на особливості розгляду і вирішення позовних спадкових справ про визнання заповіту недійсним, як орієнтирів, що сприятимуть суду прийняти правильне рішення, яке б якнайповніше відповідало вимогам справедливості, добросовісності та розумності.
Перед тим як розглядати спори про спадкування, слід чітко відокремлювати їх від інших справ, пов'язаних зі спадкуванням. Усі спадкові справи можна класифікувати на: 1) позовні справи у спорах про право на спадщину; 2) справи особливого провадження зі встановлення фактів, що мають юридичне значення для спадкових прав зацікавлених осіб; 3) справи особливого провадження за скаргами на дії нотаріусів, пов'язані з оформленням спадкових прав.
Під позовами про спадщину розуміють вимоги про визнання позивачів спадкоємцями, позови про виключення з-поміж спадкоємців відповідача, про інше визначення обсягу спадкових прав позивачів і відповідачів. У цілому можна говорити про те, що це є позови про встановлення кола спадкоємців за законом або за заповітом і щодо характеру їх участі у спадковому наступ-ництві. За цими позовами суд безпосередньо встановлює права та обов'язки учасників спірних правовідносин, тому безпідставною вбачається вимога деяких судів, щоб сторони до звернення в суд отримували свідоцтва про спадщину [3]. Причому йдеться тільки про справи, в яких відповідач доказує своє право на спадщину. На думку В.І. Серебровського, до позовів про спадщину відносяться позови до незаконного володільця про видачу спадкового майна [4]. Далі В.І. Серебровський уточнює свою позицію і говорить лише про справи, в яких відповідач доказує своє право на спадщину.
На нашу думку, такі позови доцільно відносити до віндикаційних. І хоча зв'язок цих справ зі спадкуванням очевидний, однак позовами про спадщину у повному розумінні їх визнати досить важко, оскільки відсутній сам спір про те, кого необхідно визнати спадкоємцем. У даному випадку можна говорити про позов, про визначення кола спадкоємців за законом і за заповітом, поєднаний з позовом про стягнення спадкового майна. Спадкові спори можна звичайно класифікувати за різними підставами. Так, у науковій літературі найбільш поширеною є класифікація за предметом спору (позову) [5].
Найбільш значна роль судового розсуду із зазначеної категорії спадкових справ припадає на справи про визнання заповіту недійсним. У вітчизняній судовій практиці майже третина усіх спадкових справ належить до спорів, що витікають із відносин спадкування за заповітом, а переважну більшість з них складають позови про визнання заповіту недійсним. Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт повинен бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, особисто підписаний заповідачем і належним чином посвідчений. Забезпеченню законності заповіту, дотриманню вимог, що пред'являються до його форми, сприяє встановлена процедура його оформлення (ст. 1247-1248 ЦК України). У випадках недотримання цих вимог заповіт може бути визнаний недійсним.
Нерідко спадкодавець порушує закон деякими своїми розпорядженнями, викладеними в заповіті. Тоді він може бути визнаний недійсним лише в певній частині (ч. 3 ст. 1257 ЦК України). Вважаємо, що в даному випадку і виникає необхідність у конкретизації прав і обов'язків сторін. У науковій літературі наводилася думка щодо можливості судового розсуду при розгляді судом справ про визнання судом того ж правочину, який з самого початку повинен був визначити відносини між сторонами, які беруть участь у справі [6]. Конкретизація в цьому випадку розглядається узагальнено. Диференційований підхід до зазначеного твердження дозволяє розрізняти такі три варіанти. Перший варіант: суд визнає правочин недійсним і відмовляє в позові, тобто ніякої конкретизуючої діяльності суд не здійснює, а лише за тих чи інших обставин робить висновок про недійсність правочину. Другий варіант: один з учасників правочину звертається до суду з проханням захистити порушене право і суд у процесі здійснення правосуддя зобов'язаний перевірити законність правочину. Визнавши правочин законним, не розгледівши підстав для конкретизації прав та обов'язків сторін, суд виносить рішення, яким лише підтверджує права позивача. Третій можливий варіант, дійсно, потребує конкретизуючої діяльності суду. Тут маються на увазі випадки, коли, визнавши правочин у частині дійсним, суд змушений у відповідній частині конкретизувати права та обов'язки сторін, якщо вони прямо не передбачені імперативними або диспозитивними нормами.
На думку К.І. Комісарова, необхідність у конкретизуючій діяльності суду настає лише в третьому випадку, коли суд на власний розсуд визначає обсяг і зміст

 
 

Цікаве

Загрузка...