WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Політична культура юриста: аспекти історіографії - Реферат

Політична культура юриста: аспекти історіографії - Реферат

приєднується до особливого зразка орієнтації на політичні дії, і називає цей "особливий зразок" політичною культурою.
Політичні орієнтації, за Г. Алмондом поєднують: пізнавальну орієнтацію, тобто знання про політичні суб'єкти, об'єкти, ідеї; афектну орієнтацію - емоційну реакцію індивіда на політичне середовище; оціночну орієнтацію - ідеали, вірування, політична ідеологія [7, 33].
Разом із Вербою, Габріел Алмонд написав працю "Громадянська культура" (1963), в якій було здійснено порівняльне дослідження політичних культур США, Великобританії, Західної Німеччини, Італії, Мексики.
Предметом дослідження стали політичні орієнтації індивідів на чотири основні об'єкти: політичну систему в цілому, уряд, загальнонаціональні вибори і саму особистість. За версією Г. Алмонда і С.Верби, політична культура складається з трьох видів політичної орієнтації: патріархальної (орієнтація на місцеві цінності роду, клану, племені, регіону), яка виявляється в формі місцевого патріотизму, корупції, сімейності; підданської (орієнтація на традиції і стереотипи минулого, релігійні канони), яка виявляється в підко-реності індивіда центральній владі, він поводить себе як утриманець і чекає від влади різних пільг; активна (орієнтація на раціональність політичної поведінки і прихильність до цивілізованих норм і правил політичного життя), яка виявляється в активних діях індивіда в складі певної соціальної групи, яка артикулює його інтереси і захищає його державно-політичний ідеал [8,173].
Отже, під політичною культурою Г. Алмонд і С. Верба розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, що лежить в основі політичних дій і надає останнім певного значення.
Поряд з цим визначенням політичної культури, яке можна вважати класичним, є багато інших: "сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що стосується взаємовідносин влади і громадян" (Є. Вятр) [9, 259]; ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури, якість, спосіб (форми, рівні тощо) духовно-практичної діяльності й відносин, що забезпечують відображення, закріплення та реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів" (Н. Кейзеров) [10, 14]; "модель орієнтації і поведінки в політиці" (В. Розенбаум) [11, 24] та ін.
Польський вчений К. Опалек спробував класифікувати численні визначення політичної культури за чотирма напрямами: "психологічні" та "суб'єктивні" (визначення політичної культури Алмондом і його послідовниками); "об'єктивні" (розглядають політичну культуру як систему "стандартів" поведінки суб'єктів політичної системи, відхилення від яких призведе до втручання органів влади); "евристичні" (визначають політичну культуру як вибір певних зразків політичних орієнтацій, які сприяють стабільності політичної системи); "всеохоплюючі" (визначають політичну культуру тільки через перелік її об'єктів та елементів без узагальнюючих характеристик через надзвичайні складності даного соціального феномену) [12, 128].
Розуміючи необхідність трансформації політичної культури в Україні, українські вчені з початку 90-х років починають активно звертатися до розробки теоретичкних аспектів даного явища.
На сьогодні можна стверджувати, що в концепції політичної культури, якою оперує українська політична наука, сформувалося два теоретичних напрями.
Для першого з них характерним є уявлення про політичну культуру як про сукупність знань, цінностей, політичного досвіду та традицій, принципів і способів політичної діяльності та функціонування політичних інститутів. Важливо, що вищенаведені ознаки політичної культури не ототожнюються із загальними характеристиками тієї політичної системи, складовою якої вона є. Серед дослідників, які підтримують даний напрям у трактуванні політичної культури, можна зустріти відомих політологів Л. Нагорну, В. Цимбалистого, В. Матусевича, П. Саса [15,18,19,20] та ін.
Зазначений підхід до політичної культури дозволяє врахувати особливу роль історичного і політичного досвіду, політичних традицій, звичаїв, міфів, символів, які визначально впливають на формування політичної свідомості як на індивідуальному, так і на масовому рівні. Політичний досвід і традиції, збережені і відтворені в межах політичної культури українців, досліджуються як історична передумова становлення сучасної західної моделі демократії в Україні. Звернення до історичного минулого дозволяє проводити й ретроспективні дослідження політичної культури.
Другий напрям у розумінні політичної культури визначає та аналізує її під кутом зору узагальнюючих політико-психологічних характеристик індивіда, ступеня його політичної розвиненості, вміння реалізувати власні політичні знання в межах функціонуючої політичної системи. Тут у процесі аналізу політичної культури першочерговим є звернення до понять націона-льна культура, національний характер та менталітет, які пов'язуються з базовим національним психологічним типом, сприяють формуванню певних політичних орієнтацій та врешті-решт реалізуються в політичній поведінці.
Серед досліджень, в яких підтримується даний підхід, перш за все слід визначити праці В. Бебика, Є. Головахи, В. Лісового, Ю. Пахомова, О. Рудакевича [16,17,13,14] та ін.
Необхідно підкреслити, що в значній частині з них політична культура аналізується поза зв'язком з іншими категоріями.
Початок ХХІ століття характеризується фундаментальними змінами в характері політичного життя на планеті. Поступово затухають чи зникають великі біполярні конфлікти, які формували війни прошлого віку, однак їх місце займає більш складна політична боротьба, пов'язана із фрагментацією та сепаратизмом, тобто йде жорстке розщеплювання людства на етнічні групи, раси, релігії.
Деякі західні дослідники політичної культури виділяють "бунтарський дух" студентської молоді. Так Х. Дитс вважає головною складовою політичної культури сучасного студентства утвердження "стихійного протесту" як головного чинника боротьби за свої права [ 22, 39].
При визначенні політичної культури американський соціолог К. Кенистон підкреслює, що конфлікти між соціальними класами йдуть на зменшення, а "конфлікт між батьками і дітьми" має тенденцію розвитку [ 23, 142].
Д. Бель визначає політичну культуру як формування політичної орієнтації молоді засобами масової інформації [ 24, 201].
Російський вчений В.Трошихин визначає політичну культуру як засібреалізації політичних потреб та інтересів особистості [25, 168].
Велику увагу визначенню політичної культури приділяють українські вчені.
Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль, далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це визнають і розуміють, бо байдужих до проблем молоді маємо не так вже й мало.
Нині, у так званий перехідний період, досить важливою є потреба створення умов до самодіяльності, саморозвитку громадян, в першу чергу, працездатних.
Так, В. Горшеньов визначає культуру як органічний синтез трьох елементів: знань, упевненості та умінь людини у відповідних галузях діяльності.
На його думку, політична культура як необхідне досягнення особи також являє собою органічне поєднання в неї цих соціально-психологічних властивостей зі своїми професіональними характеристиками [ 26, 37].
О. Скакун вважає, що політична культура - система знань про політичні цінності і засоби участі в
Loading...

 
 

Цікаве