WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Політична культура юриста: аспекти історіографії - Реферат

Політична культура юриста: аспекти історіографії - Реферат


Реферат на тему:
Політична культура юриста: аспекти історіографії
Під політичною культурою розуміють насамперед сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, що лежить в основі політичних дій і надає останнім певного значення.
Термін "культура" походить від латинського "cultura", що в перекладі означає "догляд", "обробіток" землі, сільськогосподарську діяльність, майстерність людини у праці.
Теорія культури започатковується ще в античні часи, формуючись у лоні філософії із залученням даних з історії, етнології тощо.
Більшість дослідників пов'язує виникнення філософської теорії культури з творчістю софістів (мудрець, майстер), які розглядали культуру як щось другорядне від природи.
Античні культурофілософи (IV-III ст. до н. е.) сформували ідею космополітизму. Космополітизм - вчення, в основі якого заклик відмовитися від національного суверенітету, національної культури задля абстрактного поняття вселюдської культури.
Взаємовідносини "природа-культура" у середньовіччі витіснила інша полярність: Бог-людина.
Тепер основним завданням культурного розвитку людини було "зняття" її гріховності та активізація праці душі як головної умови духовного зростання.
Провіденціалізм (від лат. providencia - провидіння) - тлумачення історії як вияву волі Божих сил, остаточної перемоги добра над злом.
"Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі… Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради! Не свідкуй неправдиво на свого ближнього! Не жадай дому ближнього свого…"[1, 59].
У генезі культури середньовіччя дві тенденції:
- перехід античної мудрості у християнську традицію;
- збереження античного спадку включенням у наступний науково-філософський процес.
У період Ренесансу (XV-XVI ст.) набув популярності неоплатонізм - утвердження принципу гуманізму, філософське осягнення культури пов'язувалося з вченням про природу і людину.
У добу Просвітництва (XVII-XVIII ст.) завдяки праці Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Гердера, Вольтера культура розглядається як засіб розвитку особистості.
У той час культура - це наука, мистецтво, освіченість.
Сенс культури за Кантом полягає в заміні "деспотизму природи деспотизмом разуму", він виводив людину на нові рубежі свободи і вільної творчості.
Гегель, для якого процес історичного розвитку людства - ступені пізнання абсо-лютного духу, у своїх поглядах на світ і культуру мав позитивну життєстверджуючу думку.
Протестуючи проти надмірної раціоналістичної гармонізації світу, домінування загального над індивідуальним, романтики (ХІХ ст.) утверджували культуру, засно-вану на індивідуальній свободі, природності, творчому натхненні.
У ХХ-ХХІ ст. культура розглядається як багатоаспектне явище:
- фундаментальна структура історичного буття людства (антична, арабська, ки-тайська культура);
- структурований масив суспільного життя (духовна і матеріальна культура);
- якісна характеристика людського буття.
Зупинимось тепер на культурі особи.
Насамперед зазначимо, що поза людиною, її діяльністю, культура відсутня.
У свою чергу людське буття неможливе без культури і цивілізації.
І якщо культуру пов'язують з духовністю, з творчістю, безкорисливістю, вічним неземним, світом нематеріальних і загальнолюдських цінностей, то цивілізація - це раціональність, ефективність, продуктивні і корисні для життя здобутки індустріального розвитку.
На думку С. Франка: "Багатство культури спирається на багатство особи, багатство особистої свідомості не руйнується, а живиться багатством культури. "Вдосконалення" особи не може взагалі реалізуватись інакше, як у розвитку її творчості, в підвищенні її культурної продуктивності, і , з іншого боку, вдосконалення культури означає завжди підняття духовного рівня її основи - особистості" [2, 74].
Ряд дослідників вважає, що культура особи - максимально якісні, індивідуальні здобутки особистості в духовній та матеріальній сфері та процес впровадження набутих цінностей у життєдіяльність суспільства з дотриманням гармонійності та духу культури попередніх поколінь.
Класифікація культури з метою кращого дослідження і пізнання призвела до виник-нення певних видів культури: професійна культура, екологічна культура, політична культура.
Розглянемо витоки поняття "політична культура" в філософській літературі.
Багато з того, що відноситься до політичної культури, знаходилось ще в Святому Писанні, аналізувалось мислителями Стародавнього Китаю і Греції, філософами Епохи середньовіччя та відродження.
"Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі - пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро і матимеш похвалу від неї, бо володар - Божий слуга, то бійся, бо недарма він носить меча… хто іншого любить, той виконав Закон" [1, 841].
Великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок [3, 28].
Вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції.
Політичний ідеал Платона - "влада ліпших", демократія, яка будується на визнанні влади більшості народу над меншістю.
У своєму творі "Держава" він стверджує, що більшість може бути "безумною" і тоді демократія вироджується в тиранію - з "безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство" [4, 564].
Учень Платона (Аристотель) твердив, що людина є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство [5, 376].
Один з отців західнохристиянської церкви Августин писав у "Сповіді" про неправомірність революційних виступів народу проти устрою "гармонійної нерівності" [3, 117].
Інший філософ середньовіччя, вчення якого визнано офіційною ідеологією като-лицизму в своїй праці "Коментарій до Арістотелевої "Політики" зазначав: "Для най-кращого державного устрою характерно те, що громадяни живуть, керуючись власними бажаннями. Державний устрій буде найкращим тоді, коли громадяни у запроваджених порядках вбачатимуть щастя" [3, 127].
Соціально-політична думка епохи Відродження висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність.
Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над соціальною спільністю.
Ренесансні суспільні теорії вважали, що соціально-політичні відносини залежать тільки від самої людини.
Поняття "політична культура" уперше ввів у науку німецький філософ Гердер Йоган Готфрід (1744-1803) у праці "Ідеї стосовно філософії історії людства" [6, 333], але предметне дослідження й концептуальне осмислення цього поняття розпочалося лише в 50-ті роки ХХ ст.
Розглянемо політичну культуру як суспільнукатегорію.
У сучасній науці налічується понад 40 визначень політичної культури. Активне застосування цього терміна, як однієї з основних категорій політичної науки, почалося лише з другої половини 50-х років - початку 60-х років ХХ ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної культури.
Спочатку Габріел Алмонд, охарактеризував політичну культуру як компонент політичної системи у праці "Порівняльні політичні системи" (1956).
Він розглядає політичну культуру переважно як психологічний феномен. Г. Алмонд стверджував, що кожна політична система
Loading...

 
 

Цікаве