WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Позбавлення волі і ув’язнення як види кримінального покарання - Реферат

Позбавлення волі і ув’язнення як види кримінального покарання - Реферат

позбавлення. Однак позбавлення волі завжди, так чи інакше, надмірно втручається у волю засудженої особи, яка стає об'єктом покарання. Втім "воля," "свобода" в правовому значенні може бути об'єктом лише її обмеження, звуження, а не позбавлення. У соціально-психологічному тлумаченні особи "без волі" не потрібні ні державі, ні суспільству. Найбільш суперечливим є "позбавлення волі" у праві взагалі і кримінальному зокрема, оскільки у праві може йтися лише про обмеження прав і свобод, а в кримінальному праві - про обмеження конкретних прав і свобод у конкретних видах покарання: арешт, взяття під варту, тобто ув'язнення.
Покарання у вигляді позбавлення волі на законодавчому рівні хоч і не має на увазі забирати, віднімати або скасовувати волю людини, а полягає в ізоляції, але все ж таки посягає на волю. Поняття ізоляції також може трактуватися досить широко. Поєднання ізоляції з примусовим впливом на волю людини із застосуванням "виправно-трудового," "кримінально-виконавчого" впливу, а, по суті, репресивного впливу, нерідко зламує волю людини, а не виправляє її як це декларується з метою покарання. Людина від природи соціально і законодавчо наділена волею і тому її позбавлення суперечить самій природі людини та соціальним законам.
Недостатнє визначення і розуміння поняття позбавлення волі призводить до існування різних його модифікацій, зокрема "обмеження волі," "арешт," "направлення в дисциплінарний батальон" (ст. 60 КК). З радянських часів відома модифікація під умовною назвою "карена" (авт.) - надмірна, безмежна кара, яка полягає не тільки в ізоляції особи від суспільства на певний строк, але й у поєднанні її з іншими правообмеженнями і позбавленнями, зокрема: політичних і соціальних прав і свобод, невизначений правовий статус, застосуванні додаткового примусу у вигляді: тоталітарного режиму, військової муштри, примусової, нерідко тяжкої "каторжної" праці, надмірної експлуатації засуджених з метою отримання прибутку, примусовий, ідеологічний і психологічний тиск, примусового виправлення і перевиховання, ставлення до засуджених, як до об'єкта покарання, відсутність гуманного поводження з ними. Правообмеження у зв'язку з даним покаранням розповсюджуються і супроводжують особу після звільнення із місць позбавлення волі, що переслідують особу все його життя. Така модифікація позбавлення волі ще значною мірою існує, але не виконує і не може виконувати соціально корисних функцій, вона не захищає суспільство, призводить до ще більшої соціальної деградації, відчуження та криміналізації засуджених осіб. Рецидив серед осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вдвічі вищий від загального рецидиву. Перед даним покаранням ставляться соціально значимі цілі - попередження злочинів, але в дійсності позбавлення волі криміналізує значну кількість осіб і постійно детермінує злочинність. "Боротьба," "війна" зі злочинністю, започаткована за радянських часів, продовжується і час від часу посилюється, що знаходить своє відображення у каральній політиці, законодавстві і практиці. Про це свідчить новий Кримінальний кодекс України, судова і кримінально-виконавча практика. Головним досягненням цієї "боротьби" можна вважати те, що 35-40 % дорослого населення останніх п'ятдесят років пройшли через місця позбавлення волі та їх "школи," "університети," "академії." Стає очевидним, що позбавлення волі не виправляє і не перевиховує злочинців, як це декларувалось і ще декларується в цілях покарання. На сучасному етапі "боротьби" зі злочинністю виявляється, що майже кожне групове, організоване злочинне формування має у своєму складі осіб з досвідом "позбавлення волі," які нерідко становлять їх ядро. Звільнені з місць позбавлення волі не знаходять свого місця в суспільстві. Цьому сприяє правообмеження у зв'язку із відбуванням позбавлення волі і відсутність ефективної системи їх соціальної адаптації. Існуюча система працевлаштування допомагає знайти роботу лише близько 10 % звільнених із місць позбавлення волі. Частина таких осіб втягує у злочинну діяльність законослухняних громадян, передусім "неповнолітніх" та осіб, які ніде не працюють і не навчаються. Інша їх частина виходить з місць позбавлення волі соціально і морально деградованими, а то й фізично хворими, які не знаходять притулку у державі і суспільстві і "лягають тягарем на їх плечі". Законослухняна частина населення почуває себе у постійній зростаючій небезпеці і передусім з боку осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі. Загалом застосування позбавлення волі пов'язане зі значними соціальними проблемами, зокрема: соціально-демографічними, соціально-економічними, соціально-психологічними, кримінологічними і морально-етичними негативними наслідками [6].
Отже, протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза науки про покарання, криза законодавства і практики його застосування. Криза науки полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є "ефективним" засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її "викоріненню." Не дивлячись на часткові зміни в наукових поглядах і звуження позбавлення волі до ізоляції у кримінально-виконавчу установу, сьогодні все ж зберігається радянська теорія покарання у вигляді позбавлення волі, яка не відображає реальну соціально-правову суперечливу його сутність. Крім того, спостерігається множинність позбавлення волі в різних модифікаціях (арешт, обмеження волі тощо). Покарання традиційно розглядається у кримінальному, кримінально-процесуальному та кримінально-виконавчому (виправно-трудовому) праві і законодавстві. Відсутня така наука про покарання, як пенологія. Започаткована пенітенціарна ідея на теренах України ще не знайшла достатнього поширення. Радянська і пострадянська юридична наука відкидає позитивний зарубіжний досвід теорії ув'язнення, що довгий час вважалась "буржуазною," піддавалась і ще піддається критиці. Сучасна наука про покарання ґрунтується на радянській, пострадянській і нарешті російській теоріях про покарання, що відображається у новому Кримінальному кодексі і проектах Кримінально-виконавчого кодексу. Проте догматичний підхід до такого складного покарання, яким є позбавлення волі, не дає позитивних результатів. Передусім це досить складне, багатогранне і суперечливе соціально-правове явище, яке необхідно розглядати з більш широких соціальних позицій із застосуванням досягнень такий галузей знань, якфілософія, соціологія, пенологія, психологія, педагогіка (педологія), медицина, кримінологія, етика тощо. Розгляд поняття і змісту "позбавлення волі" у більш широкому розумінні свідчить про їх суперечливість "волі" людини, яка від природи і соціально наділена нею і якої неможливо позбавити і не варто цього робити. Замах на "волю" людини - це прерогатива тоталітарних режимів, зокрема радянської держави, для якої "воля," "свобода" не мали істотного значення.
Для демократичних правових держав, які належать до групи "цивілізованих", позбавлення волі чи свободи є незвичним, нетрадиційним і, врешті-решт, несприйнятним покаранням. Найбільш поширеним для них є арешт, взяття під варту (ув'язнення), які тісно пов'язані з гуманним поводженням із
Loading...

 
 

Цікаве