WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Обґрунтування рішень про застосування примусових заходів у кримінальних справах про організовану злочинність - Реферат

Обґрунтування рішень про застосування примусових заходів у кримінальних справах про організовану злочинність - Реферат

підозрюваний несуть матеріальну відповідальність за вчинені ними дії, - для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна обвинуваченого, підозрюваного шляхом накладення на нього арешту (ч. 1 ст. 126 КПК); притягнення особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин - для відсторонення обвинуваченого від посади (ч. 1 ст. 147 КПК); неявка без поважних причин обвинуваченого (статті 135, 136 КПК), свідка (ч. 2 ст. 70, ст. 292 КПК), потерпілого (ч. 3 ст. 72, ст. 290 КПК) - для їх приводу.
До другої групи приводів належать ті з них, які не мають імперативного характеру. Прийняття рішення про їх застосування з настанням певних юридичних фактів залежить від власного розсуду осіб, в провадженні яких перебуває кримінальна справа, на що вказується в окремих нормах чинного КПК, де повноваження цих осіб по застосуванню примусових заходів формулюються у такий спосіб: "вправі затримати особу" (ст. 106 КПК) і т. ін. До цієї групи входять і рішення щодо застосування запобіжних заходів (ст. 148 КПК), що випливає з аналізу підстав для їх застосування, де вони формулюються у такий спосіб: "за наявності достатніх підстав".
Отже, приводом для застосування примусових заходів уповноваженим суб'єктом кримінального процесу є юридичні факти, настання яких, залежно від встановлення законом, зобов'язує чи надає право зазначеному суб'єкту прийняти рішення про їх застосування до певної особи з метою забезпечення ефективного просування кримінальної справи у бік встановлення істини, прийняття у ній законного і справедливого рішення та вирішення соціального конфлікту, спричиненого злочином.
Слід зазначити, що в жодній із норм КПК України, а також Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" немає вказівки на те, що матеріали ОРД можуть бути використані як приводи та підстави для прийняття рішення про застосування примусових заходів. Разом з цим, у п. 3 ст. 10 наведеного Закону зазначається, що такі матеріали можуть бути використані для попередження, припинення і розслідування злочинів. Це положення Закону дає його окремим коментаторам підстави для правомірного висновку, що в ОРД способами припинення злочинів у тому числі є затримання злочинця на місці події і застосування кримінально-процесуальних запобіжних заходів[4].
На наш погляд, роль матеріалів ОРД у прийнятті рішень про застосування примусових заходів є цілком очевидною. Загалом вона залежить від визначеної нами групи приводів для застосування цих заходів.
Факт отримання уповноваженими особами матеріалів ОРД не може слугувати приводом для прийняття рішень першої групи, оскільки він для прийняття таких рішень не має юридичного значення. Проте, чимала роль при їх прийнятті відводиться матеріалам ОРД в інформаційному забезпеченні розробки тактики їх реалізації.
Для прийняття рішень другої групи визнання факту отримання матеріалів ОРД як приводу залежить від розсуду уповноваженого суб'єкту кримінального процесу, який обумовлений змістом цих матеріалів, що здатний формулювати відповідні підстави для їх ухвалення.
Враховуючи те, що зміст підстав для застосування примусових, в тому числі й запобіжних заходів, у нормах чинного КПК України не розкривається, в теорії щодо цього питання висловлюються різні точки зору, які можна умовно звести до двох груп. В основі цього поділу лежить ставлення правників до проблеми визначення змісту підстав для обґрунтування рішень у кримінальному процесі.
Дослідники першої групи, виходячи з того, що змістом підстав для прийняття будь-яких процесуальних рішень, в тому числі й про застосування запобіжних заходів та інших заходів примусу, повинна бути лише сукупність доказів, що забезпечує їх вірогідність[5], відкидають можливість використання матеріалів ОРД як підстав для їх застосування[6].
З цього приводу В.В. Смирнов пише: "Хоч яким би високим був ступінь імовірності того чи іншого факту, його не можна абсолютизувати. Навіть найвищий ступінь ймовірності не може виключити можливість помилок. До моменту ухвалення рішення про обрання запобіжного заходу повинна бути встановлена сукупність обставин, що свідчать про неналежну поведінку в процесі розслідування. Якщо в основу рішення про обрання запобіжного заходу будуть покладені вірогідні фактичні дані неналежної поведінки обвинуваченого, а не суб'єктивна думка про його ймовірну поведінку, то й саме рішення буде вірогідним"[7].
На обґрунтування такої позиції І.Л. Петрухін зазначає, що обґрунтованість арешту - це достатність доказів, які є в кримінальній справі, що вказують на наявність встановлених законом підстав для застосування цього запобіжного заходу. Якщо таких доказів у справі немає або їх неможливо перевірити, то арешт слід вважити необґрунтованим, за винятком випадків, коли закон допускає його застосування з мотивів лише небезпеки злочину[8].
У цьому контексті В.А. Михайлов переконливо доводить, що, коли у слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора, суддів немає впевненості, підкріпленої вірогідними доказами, що обвинувачений сховається від слідства й суду або буде продовжувати злочинну діяльність, або перешкодить встановленню в справі істини чи забезпеченню виконання вироку, то застосовувати запобіжний захід вони не вправі, у таких випадках в обвинуваченого відбирається зобов'язання з'являтися за викликами й повідомляти про зміну місця проживання. Підсилюючи свою позицію в цьому контексті, науковець наголошує на тому, що ставити вирішення питання про застосування запобіжного заходу в залежність не від вірогідних, а від імовірних суджень органів кримінального судочинства про протидію обвинуваченого розслідуванню й судовому розгляду кримінальної справи - значить найгрубішим чином порушувати конституційні гарантії прав особи[9].
На думку вчених другої групи (які вважають, що для прийняття у справі деяких "допоміжних" рішень можуть бути використані не лише докази, а й інші дані), матеріали ОРД можуть використовуватися для застосування окремих заходів примусу[10].
Аргументуючи свою точку зору, її прибічники зазначають, що "вимога мотивування застосування запобіжного заходу зовсім не передбачає вказівки на конкретні джерела доказів", а отже, у постанові можна наводити дані, що стали відомими з оперативних джерел, не посилаючись при цьому на їхнє походження[11].
Така позиція була піддана справедливій критиці Б.Б. Булатовим, який писав: "Навряд чи цей довід можна визнати переконливим. З відсутності у законі вимоги вказувати в постанові про застосування запобіжного заходу джерела доказів, що складають підстави рішення, не можна зробити висновок, не вступивши у протиріччя з логікою, що цими підставами можуть бути й оперативно-розшукові дані"[12].
Досліджуючи питання використання матеріалів ОРД для прийняття рішення про застосування запобіжних заходів, М.П. Поляков, О.П. Попов і М.М. Попов зазначають, що матеріали ОРД повинні "слугувати підказкою внутрішньому переконанню суб'єкта, який приймає таке рішення. Дані ОРДповинні виконувати (а десь і замінювати) інтуїцію слідчого та особи, що
Loading...

 
 

Цікаве