WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Належність і допустимість доказів - Реферат

Належність і допустимість доказів - Реферат


Реферат на тему:
Належність і допустимість доказів
Питанням належності та допустимості доказів як елементам доказування було присвячено чимало робіт вченими в області кримінально-процесуальної науки і практичних працівників органів розслідування і суду, оскільки інститути належності і допустимості доказів завжди пов'язані з гарантіями прав і свобод особи. У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначено, що "...згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами"1.
Актуальність розгляду питань належності і допустимості доказів у кримінальному процесі визначається не тільки тим, що ці питання цілком не вивчені, але й тим, що у зв'язку з поставленим в Концепції судової реформи завданням переходу від репресивного до охоронного типу судочинства, а також новими змінами в законодавстві (наприклад, результати оперативно-розшукової діяльності у формі протоколів 3 відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, у даний час можуть бути використані як докази по кримінальних справах, якщо вони перевірені слідчим або судом відповідно до норм КПК), проблема належності і допустимості доказів набула якісно нового змісту.
Під належністю доказів слід розуміти можливість використання їх для встановлення у кримінальній справі фактичних даних (відомостей про факти), а також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між ними кримінально-процесуального взаємозв'язку.
Вимога належності доказів складається з двох критеріїв: 1) значення для справи обставин, встановлюваних конкретними доказами, і 2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин. У даному випадку ця вимога нормативно закріплена в ст. 65 КПК України, відповідно до якої доказами можуть бути тільки такі фактичні дані, на підставі яких правозастосовні органи встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність чи невинність особи, яка його вчинила, та інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.
Це загальне положення правової норми, що формулює одну з найважливіших властивостей процесуальних доказів, одержує конкретизацію в нормативному врегулюванні їх окремих видів, а також в закріпленні процесуальних прав і обов'язків суб'єктів кримінального судочинства, що беруть участь у доказуванні. Так, наприклад, свідок зобов'язаний з'явитися в зазначене місце і час і дати правдиві показання про відомі йому обставини в справі (ч. 1 ст. 70 КПК України).
Отже, головним для визнання доказу у справі має вирішення питання про те, чи належать обставини і факти, для встановлення яких він використовується, до кола тих, котрі мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення кримінальної справи і, тим самим, підлягають доказуванню. Якщо належать, значить відповідають вимозі належності, а якщо не належать, то такій вимозі не відповідають і тому доказуванню не підлягають. При цьому для визнання доказу у справі не має значення, чи входять обставини і фактичні дані, ними встановлені, у коло тих компонентів предмета доказування, що безпосередньо передбачено ст. 64 КПК України, чи сформульовані вони в інших статтях КПК або відносяться до числа так званих "проміжних" фактичних даних і обставин, на підставі яких можуть бути встановлені компоненти предмета доказування, оскільки всі вони в кінцевому підсумку складають предмет доказування1.
З розглянутих елементів (властивостей) доказування поняття "допустимості доказу" у процесуальній і криміналістичній літературі розглянуте недостатньо, тому це питання не випадково протягом двох останніх століть знаходиться у центрі уваги вчених і практичних працівників, що займаються розслідуванням і судовим розглядом кримінальних справ.
Розглядаючи питання допустимості доказів на початку XIX ст. російський процесуаліст Н. Н. Розін писав таке: "Друге правило доказування (крім "основного правила") полягає в тому, що обставини, що підлягають доказуванню, повинні бути підтверджувані лише допустимими з процесуальної точки зору доказами. Не всякий доказ у буденному сенсі може бути допущено і прийнято до уваги судом. Допустимість доказів обумовлюється, насамперед, їх надійністю і бездоганністю з внутрішньої, психологічної точки зору. У цьому сенсі теорія процесу поділяє докази на первинні, одержувані з першоджерела (свідок особисто спостерігав факт нанесення тілесних ушкоджень), і вторинні, одержувані з других рук (свідок чув про факт, копія документа як підтверджуючий факт), і рекомендує судові користуватися більш достовірними, первинними доказами, а вторинними лише тоді, коли немає можливості здобути первинний доказ. За тими ж підставами рекомендується лише обережне користування підозрілими доказами, наприклад показаннями зацікавлених свідків, духовно ослаблених осіб і т. п., і ряд таких доказів як явно недостовірних відтинається самим законом. Такі, наприклад, за нашим правом, показання Душевнохворих (божевільних - ст. 93 п. 1, ст. 704 п. 1 Статуту кримінального судочинства). З іншого боку, допустимість доказу може обмежуватися розумінням, що лежить поза процесом, зокрема намаганням держави задовольнити різні інтереси, які є більш важливими, ніж інтерес допущення до справи того або іншого доказу. За нашим правом до Цієї групи неприпустимих доказів відносяться показання осіб, на яких лежить особливо шанований державою обов'язок професійної таємниці: показання священиків стосовно визнання, зробленого на сповіді (ст. 93 п. 2, ст. 704 п. 2 Статуту кримінального судочинства), і повірників і захисників обвинувачених - стосовно визнання, зробленого їм довірителем і під час провадження по них справ (ст. 93 п. З, ст. 704 п. З Статуту кримінального судочинства)"1.
Таким чином, під допустимістю доказів Н. Н. Розін розумів можливість встановлення (підтвердження) будь-яких обставин, що підлягають доказуванню лише на підставі тих доказів, що зазначені в законі і використання яких прямо законом не заборонено (негативна концепція допустимості). Він також виділяє і ненормативний аспект допустимості, що за своєю суттю є ще однією рисою доказів (або правилом доказування), - вірогідність, коли мова йде про запропонований наукою розподіл доказів на первинні і вторинні. Тут автором по суті висловлені два положення англійської концепції доказового права - правило "про найкращий доказ" і правило про виключення свідчення "за чутками" (hearsay)2, що у принципі не були відомі дореволюційному праву, хоча й містилисяв теоретичних рекомендаціях3.
Аналіз процесуальної літератури починаючи з 60-х років дозволяє виявити розходження авторів щодо визначення поняття "допустимість доказів".
Так, М. С. Строгович вважає, що допустимість доказу - це його здатність як джерела даних про факт бути засобом встановлення цього факту. Він виділяє дві умови допустимості доказів:
1) відповідність джерела даних певним умовам, зазначеним у законі (ст. 65 КПК України);
2) оформлення цих джерел у вигляді визначених процесуальних форм, передбачених законом (ст. 50-152 КПКРСФСР; ст. 140, 143, 145 КПК України).
М. С. Строгович пропонує також поділяти правила про допустимість доказів на ті, що мають негативний або позитивний характер. Правила про допустимість, що мають негативний характер, вказують, які засоби, джерела не допускаються, не застосовуються для встановлення фактів у справі (ст. 72, 74, 309 УПК РСФСР; ст. 68, 69, 323 КПК України, де сказано, що обвинувальний вирок не можна засновувати на припущеннях, - з цього випливає, що не мають доказової сили показання свідка і висновки експертів, у яких висловлюються припущення про ті або інші факти, але не
Loading...

 
 

Цікаве