WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Загальна теорія і стан парламентаризму - Реферат

Загальна теорія і стан парламентаризму - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Загальна теорія і стан парламентаризму
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ ПАРЛАМЕНТІВ.
Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законодавчої влади, легіслатурами (від латинського - закон). Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші, окрім законодавчої, функції, зокрема представницька, установча, парламентського контролю, бюджет-но-фінансова, міжнародних зв'язків тощо.
Парламенти як інститути державної влади за формою е всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обгово-рюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви - Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Ге-неральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Все-китайські збори народних представників тощо, - але для усіх них властиві загальні принципи парламентаризму.
Сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм статусом розрізняють парламенти президентських, парламентських, і змішаних (напівпрезидентських, парламентсько-президентських) республік та монархій.
Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом влад в організації державної влади; це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розпуску парламентів, вотуму недовір'я урядові та відповідальності уряду перед парламентом. Чіткий розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади, забезпечується конституційною системою стримувань і противаг. (На-приклад, в СІЛА законодавча влада належить конгресові, а виконавча - президенту.) У цій країні, як зазначалось, не існує інституту розпуску конгресу, але президенту належить право відкладального вето, яке, у свою чергу, може бути подолано конгресом. Деякі призначення президента вимагають узгодження із законодавчою владою. Конгрес не може змусити президента піти у відставку, але може прийняти рішення про відсторонення президента від посади в порядку імпічменту. В силу цих та деяких інших причин за президентської форми правління законодавча влада є нерідко послабленою і підпорядкованою президенту.
Особливість статусу парламенту за парламентської форми правління полягає насамперед в існуванні Інститутів розпуску парламенту і відповідальності уряду (принцип парламентського, відповідального правління). Парламент за цієї форми правління відіграє надзвичайно важливу, практично вирішальну роль у формуванні уряду. Такий статус парламенту характерний для Великої Британії й ряду інших розвинених демократичних країн, які свого часу подолали ті чи інші форми диктатури (Австрія, Італія., Німеччина та ін.), а також для окремих країн як Східної Європи (Болгарія, Угорщина та ін.), такі СНД.
У країнах зі змішаною формою правління поєднуються елементи президентської і парламентської систем. Тут існує інститут парламентської відповідальності уряду, а президенту належить право розпуску та ряд інших прав щодо парламенту. Ця система характерна для Франції і ряду країн СНД, зокрема для Росії. Загалом вона характеризується сильною президентською владою.
У більшості країн, що розвиваються, особливо з президентською формою правління, роль парламенту значно принижена. Певною мірою це стосується і тих держав СНД, в яких їх глави провели референдуми щодо продовження своїх повноважень до 2000 року (Узбекистан, Казахстан, Туркменистан та ін.).
Істотно відрізняється від названих видів статус парламентарів країн соціалістичної орієнтації (КНР, КНДР, В'єтнам, Куба). В них значною мірою зберігається організація державної влади, у тому числі законодавчої, яка існувала в колишньому Союзі РСР і в країнах Східної Європи. В основі такої організації, як відомо, лежав принцип єдності державної влади, повновладдя рад та керівної ролі відповідних правлячих партій. Вона офіційно не визначала принципу розподілу влади, хоча частково втілювала його і проголошувала верховенство представницьких органів державної влади.
Ілюстрацією може служити система організації законодавчої влади у Китайській Народній Республіці. Зокрема, у ст. 57 Конституції КНР (1982 р.) зазначається, що Всекитайські збори народних представників є вищим органом державної влади; постійно діючим органом є Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників. Ці органи за даною Конституцією (ст. 58) здійснюють законодавчу владу в країні2.
У деяких країнах має місце істотне приниження ролі парламентарів, перетворення їх у дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи. Зокрема, консультативні парламенти передбачені конституціями деяких мусульманських країн, де існують абсолютні монархії (Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ). До того ж у деяких з цих держав парламенти час від часу розпускаються у разі "надмірного", з точки зору монархів, прагнення до самостійності.
За часом виникнення і функціонування сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири види або покоління, а саме: 1) давні (середньовічні) парламенти; 2) часів нової історії; 3) ті, що виникли після другої світової війни; 4) новітні парламенти.
Перша група - це ті парламенти, які мають давній родовід, зокрема парламент Ісландії, який виник понад тисячу років тому (930 р.), чи дещо "молодший" парламент Великої Британії, якому понад 700 років. Ці інсти-туції мають великий досвід, є носіями багатьох демократичних традицій. Вони сприяли утвердженню демократизму своїх суспільств.
Водночас ці парламенти справили і справляють історичний вплив на становлення і розвиток інших парламентів як сусідніх держав, так і з числа колишніх колоній, а також на інші органи державної влади.
До другої групи - часів нової історії - відносять парламенти, виникнення яких пов'язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій. Вони сформувались понад два століття тому. Такі з них, як конгрес СІЛА, парламент Франції та ряду інших країн теж можуть вважатись каталізаторами становлення і розвитку органів державної влади не тільки своїх, а й інших країн. Зокрема, конгрес СІЛА відіграв певну роль у становленні парламентів країн Латинської Америки, а парламент Франції - у парламентському будівництві ряду європейських і франкомовних держав інших континентів. Щоправда, стабільність цих парламентів, як і пер-ших конституцій, була далеко не однаковою. Парламент СІЛА, як і її конституцію, більшість державознавців схильні вважати символом стабільності, оскільки істотних змін тут не вводилось з 1787 р. Цього не скажеш про Францію, парламентові та конституціям якої характерні неодноразові і часом радикальні зміни. Протедвопалатний парламент Франції як унітарної держави й досі привертає увагу багатьох політиків і вчених.
Для переважної більшості парламентів новітньої
Loading...

 
 

Цікаве