WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Укладення шлюбу за українським звичаєвим правом - Реферат

Укладення шлюбу за українським звичаєвим правом - Реферат

просив батьків не губити його і дозволити одружитися на дівчині, обраній ним. У більшості випадків батьки погоджувалися виконати бажання сина [16, с 78]. Отже, попри свободу вибору наречених, прийнято було одружуватися тільки з дозволу батьків. Закохані приходили до батьків за благословенням. Якщо ж молоді одружувалися таємно або всупереч волі батьків, то вони зазвичай каралися позбавленням приданого, спадщини тощо. Навіть у Зводі законів цивільних Російської імперії закріплено заборону вступати у шлюб без дозволу батьків, опікунів та піклувальників [6, с 306]. Без батьківської згоди шлюб не міг стати дійсним, а якщо й бували такі шлюби, то це вважалося аномалією [15, с 38]. Тому, хоча молоді дуже часто самі обирали собі наречених, остаточне рішення завжди було за батьками. Саме домовленість між батьками молодих про намір одружити дітей була тією базою, на основі якої складалися всі подальші договірно-зобов'язальні відносини.
Така домовленість ставала приводом для сватання, коли батьки або родичі молодого засилали сватів (посередників) до родини молодої з пропозицією про шлюб. Якщо батьки молодої відповідали згодою на таку пропозицію, то зазвичай укладалася угода. У ХVІ - ХVІІ ст. такі угоди почали укладатися в письмовій формі і називалися "змовними листами" або "шлюбними інтерцизами". В цих угодах сторони домовлялися, що один із контрагентів повинен видати дочку (сестру), а інший повинен з нею одружитися в призначений день [7, c. 183]. Одним із давніх звичаїв сватання, що зберігся у західних регіонах України аж до початку ХХ ст., була шлюбна пропозиція дівчини до парубка. "Дівчина було прийде в хату де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитися з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині" [10, с 181] .
Як традиційний звичай, після сватання відбувалися оглядини, коли батьки нареченої приходили до помешкання, де житиме майбутня сім'я, і оцінювали майновий стан нареченого. Якщо родину молодої щось не влаштовувало в господарстві молодого, вона могла розірвати попередню домовленість про майбутній шлюб. Така відмова не тягнула за собою ніяких юридичних наслідків для нареченої. Траплялося, що батьки нареченої відмовлялися від оглядин, якщо вони, наприклад, добре були обізнані про родину і господарський стан майбутнього чоловіка своєї дочки. У такому разі сватання вважалося закінченим, і розпочинався наступний етап - заручини. Заручини - це дуже важливий в юридичному значенні акт. Інколи, як зауважує І. Терлюк, заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім'ї було кілька дівчат, то обов'язково слід було видати заміж старшу, а потім наступну за віком [13, с. 119]. Під час заручин домовлялися про розподіл витрат на підготовку весілля, весільні подарунки, придане нареченої та частку сина у разі відділення молодої сім'ї від батька тощо. Вже в добу Литовсько-Руської держави після сватання і заручин представники нареченого та нареченої укладали шлюбний договір, у якому визначався посаг (придане) нареченої і віно, що записувалося нареченим своїй майбутній дружині для забезпечення її посагу. У ст. 1 розд. ІV Статуту 1529 року сказано, що сума віна повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка [5, с. 83]. У деяких місцевостях України після заручин молоді вже не мали права відмовитися від весілля, що свідчить про важливість цього обряду зі звичаєво-правового погляду [3, с. 347].
Після заручин розпочиналася активна підготовка до весілля, і якщо угода про майбутній шлюб на цьому етапі з якихось причин розривалася, то це вже тягнуло за собою певні санкції для сторони, яка відмовилася. Зокрема на неї покладався обов'язок відшкодувати витрати на пригощання під час сватання і заручин, подарунки та приготування до весілля. Крім того, у ХІХ столітті вже існувала практика відшкодування і моральних збитків, так звана "плата за безчестя", або "штраф за сором". У Полтавській губернії, на Поліссі існувала практика, що у випадку, якщо від шлюбу відмовляються не пізніше, ніж через день після сватання, то позов за збитки і безчестя волосним судом не приймалися [3, с. 348]. Тому весілля намагалися зіграти якнайскоріше після заручин.
Весілля зазвичай грали восени від Покрови (14 жовтня) до Пилипівського посту (28 листопада) або взимку від Хрещення (19 січня) до Масниці. Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на "запросини". Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Обов'язковою обрядовою дією було прощання нареченого і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом [14, с. 372]. Лише у 1744 р. був виданий указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання сукупно, не чекаючи весілля [1, с. 80]. Брати вінчаний шлюб за церковними канонами можна було тричі за життя. Однак за давньоруськими звичаями, кодифікованими Литовським статутом 1526 року, та Магдебурським правом "вільно кожному одружуватися стільки разів, скільки забажає, поки без жони зоставатися не зможе чи не схоче, хоча б їх умерло у нього три чи чотири; так само й жінці по смерті чоловіків своїх вільно піти заміж за іншого" [8, с. 139]. Цеще раз акцентує, що за часів Литовсько-Руського князівства, не втрачаючи свого значення "таїнства", шлюб набуває щоразу яскравіших ознак правового договору [5, с. 83].
Під час укладення шлюбного договору вже остаточно встановлювався посаг нареченої та віно, що вносив наречений. Посаг переходив у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини, що робило її матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало жінку на випадок смерті чоловіка. Але з поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами, а одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан. У Зводі цивільних законів було закріплено обов'язок нареченого повідомити священика свого приходу під час укладення шлюбу про своє ім'я, чин та положення, а також ім'я та соціальне положення нареченої (ст. 22), а також було встановлено, що головним доказом укладення шлюбу є приходська (метрична) книга (ст. 31) [6, с. 307].
Короткий історичний аналіз звичаїв і законодавчих актів у сфері регулювання сімейних відносин дає змогу зробити висновок, що звичаєво-правові норми і традиції завжди існували одночасно з діючим на певних етапах розвитку української держави законодавством, а інколи і всупереч йому. Хоча за певних історичних подій, які загрожували цілковитою втратою звичаїв та традицій українського народу щодо укладення шлюбів, давні традиції все ж збереглися і дійшли, нехай і не у первинному вигляді, і до наших днів. Вони увібрали лише позитивні сторони відносин, які формувалися віками та передавалися із покоління в покоління. На нашу думку, збереження звичаїв та традицій у різних аспектах життя українського народу, зокрема в сімейних обрядах (наприклад, звичаїв щодо укладення шлюбу) дає змогу відродити унікальність та автентичність української правової культури та відтворити традиції та звичаї у сучасному праві України.
Література
1. Бабенко Н. Б. Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми культурогенної життєдіяльності сучасної сім'ї // Український соціум. - 2005. - № 1 (6).
2. Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. - Ростов-на-Дону, 1995.
3. Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ-поч. ХХ ст. - К.: Арістей, 2006.
4. Ильинский И. Право и быт. - М., 1925.
5. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2003.
6. Іванов В.М. Практикум з історії держави і права України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: МАУП, 2006.
7. Івановська О.П. Звичаєве право в Україні: Етнот-ворчий аспект: Навч. посіб. - К.: ЕксОб, 2002.
8. Левицкий О. Обычные формы заключения браков в Южной Руси в ХVІ и ХVІІ вв. // Киевская старина, 1990. - № 1.
9. Миронова Г. Моральні засади Сімейного кодексу України // Право України. - 2004. - № 4.
10. Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. та ін. Культура і побут населення України. - К.: "Либідь", 1993.
Loading...

 
 

Цікаве