WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Укладення шлюбу за українським звичаєвим правом - Реферат

Укладення шлюбу за українським звичаєвим правом - Реферат


Реферат на тему:
Укладення шлюбу за українським звичаєвим правом
Первинним і основним осередком суспільства є сім'я. Це заснована на шлюбі і близькій родинності невелика група людей, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Унікальність сімейних стосунків у тому, що їх основу становлять міжосо-бистісні взаємини, які виникають на ґрунті кохання, любові, кровної спорідненості, тому специфіка шлюбно-сімейних відносин така, що вони не завжди регулюються правом.
У Сімейному кодексі шлюб визначено як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів громадянського стану. Цим положенням заперечена ідея одностатевого шлюбу. Але поряд із цим здійснюється узаконення так званого фактичного (цивільного) шлюбу. Це випливає із визначення у статті 3 ознак сім'ї, якими є спільне проживання, спільний побут та взаємні права і обов'язки. Так, узаконивши фактичний шлюб, Україна стала на дуже небезпечний шлях, який вже пройшли деякі європейські країни (яскравий приклад - Голландія). З часом і в нас, на думку Г. Миронової, можуть постати питання законодавчого врегулювання та узаконення одностатевих шлюбів, що в свою чергу порушить питання всиновлення такими "сім'ями" дітей тощо [9, с. 101]. Саме держава за допомогою законодавчого регулювання шлюбно-сімейних відносин повинна здійснювати захист національних традицій та моральних цінностей. Шлюб повинен бути основною, домінуючою, захищеною законом та мораллю формою організації сімейного життя жінки і чоловіка.
Корені шлюбу як правового інституту - у прадавніх часах. Він заснований на глибоких почуттях, подружніх і родинних, і існуватиме доти, доки вони існують. Загальновизнаним є факт, що саме християнська мораль історично мала значний вплив на формування українського національного світогляду. Саме завдяки її авторитету поширювався моральний досвід поколінь. Тому основними засадами моральної свідомості, що склалася в Україні у сфері шлюбно-сімейних відносин є те, що:
1) шлюб - це союз чоловіка і жінки;
2) шлюб є безстроковим зобов'язанням подружжя любити і поважати одне одного;
3) батьки мають утримувати та виховувати своїх дітей, а діти, незалежно від віку, мають слухатися і шанувати батьків.
Така сфера правового регулювання як шлюбно-сімейні відносини, мабуть, більше, ніж будь-яка інша, пов'язана зі звичаєвим правом. В Україні тривалий час, аж до кінця ХІХ ст., звичаєве право було основним засобом регулювання взаємовідносин між людьми, зокрема у родинному побуті, і в основному увійшло згодом у закони державного права. Багато звичаїв і обрядів українці зберегли дотепер. Саме норми звичаєвого права покладені у основу формування сучасного сімейного права. Тому дослідження історико-правових засад національного права, зокрема вивчення звичаїв у сфері шлюбно-сімейних (родинних) відносин, є дуже важливим на сучасному етапі відродження і розвитку української державності, становлення і ствердження України як соціальної, правової, демократичної держави, зміни та удосконалення законодавства.
Дослідженню правових звичаїв загалом, і зокрема сімейних, в Україні присвячено небагато юридичних праць. Домінують роботи історичного, етнографічного характеру, дослідження у сфері культури і побуту населення на території України, а також роботи з історії держави і права України. Велике значення мають праці дослідників і збирачів народних звичаїв ХІХ - початку ХХ ст., а саме П. Чубинського, І. Оршанського, М. Владимирського-Буданова, М. Гру-шевського, В. Мухіна, А. Костяківського, Н. Полонської-Василенко, а також сучасних науковців А. Пономарьова, М. Гримич, О. Івановської та ін.
Нині таке дослідження є актуальним, оскільки за роки радянської влади сімейне законодавство "заперечувало звичай і не турубувалось збереженням сімейних підвалин" і національних традицій [4, с. 13]. З часів здобуття Україною незалежності, відродження демократії і свободи віросповідання в Україні почали відроджуватися національні сімейні звичаї, зокрема обряд укладення шлюбу, повернулася традиція шлюбу, освяченого церквою. Прогресивним кроком серед цих позитивних змін, що став поштовхом для відродження традиційних для українців звичаїв, можна назвати ухвалення 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України. Цим кодексом здійснюється легалізація звичаю. Так, стаття 11 передбачає можливість врахування звичаю, у разі вирішення судом сімейних спорів. Як вважає О. Скуйбіда, звичай доповнюватиме закон і у врегулюванні сімейного спору допомагатиме утверджувати принцип верховенства права [12, с. 13]. Також новим Сімейним кодексом зроблено спробу поновити звичайний для української національної сімейно-шлюбної традиції, але забутий у радянські часи, обов'язок особи, яка відмовилася від укладення шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, яких вона зазнала у зв'язку з приготуванням до весілля (ст. 31).
На сучасні традиції та звичаї укладення шлюбу значно вплинув їх історичний розвиток. За часів Київської Русі сімейні відносини мали патріархальний характер, що утвердився завдяки монополізації чоловіком, як главою сім'ї, приватної власності і регулювалися як нормами звичаєвого права, так і чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства - ще й церковними уставами [7, с. 172]. Шлюбно-сімейне право дохристиянської доби допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що до хрещення князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте, якщо візантійські джерела трактували шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб - не договір, а таїнство. Установлювалася одношлюбність (моногамія) [5, с. 53]. Християнське право вступало у конфлікт із звичаями дохристиянської доби і визнавало шлюби освячені церквою, обрядом вінчання. Церква прагнула відмінити весільні обряди, що існували раніше, щоб люди брали шлюб лише за церковним обрядом і забули дохристиянські звичаї. Але поряд із обрядом вінчання все ж таки збереглися дохристиянські весільні звичаї і традиції. На думку М. Владимирського-Буданова, в ХVI - XVII ст. поряд із шлюбами "вінчаними" визнавали й "невінчані", але здійснені згідно зі звичаєвими нормами та з дотриманням весільної обрядовості. Ус і права членів сім'ї, створеної внаслідок такого шлюбу, визнавалися так само, як і членів сімей, заснованих на церковному шлюбі. Весільні обряди, що дійшли до нашого часу, є найбільш достовірними і точними історичними свідченнями про давньоязичницьку релігійну форму укладення шлюбу [2, с. 414]. Отже, утворення сім'ї з укладенням законного шлюбного союзу завжди вимагало публічного здійснення шлюбного ритуалу, що склався історично і переходив із покоління в покоління. За формою це були обрядодії, що склалися в дохристиянський час і збереглися в добу християнства: сватання, оглядини, заручини і власне весілля. Усі ці обряди,які за звичаєм мали юридичні наслідки, здебільшого збереглися і досьогодні.
Слід зазначити, що українці аж до початку ХХ ст. одружувалися у ранньому віці: звичайний вік нареченого становив 18-19 років, а нареченої - 16-17 років. За часів Київської Русі шлюбний вік визначався згідно з візантійським законодавством і становив для юнаків 14-15 років, а для дівчат - 12-13 років. Литовський статут 1566 року встановлював шлюбний вік для дівчини з 15 років, для юнаків - з 18 років. Але згодом ІІІ Статут 1588 року знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Така подія підтверджує те, що Великі князі литовські, проголосивши принцип: "старовини не рухати, новини не заводити", цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвитку [11, с. 406]. Звід законів цивільних (Х том Зводу законів Російської імперії) визначає граничні вікові рамки для вступу у шлюб: заборонено вступати у шлюб особам чоловічої статі, яким не виповнилося 18 років, а жіночої - 16 років; а також особам, які мають понад 80 років від народження [6, с 306].
Ще однією важливою традицією для укладення майбутнього шлюбу було отримання батьківського благословення. Дослідники ХІХ ст. акцентують увагу на тому що в Україні батьки звичайно прислухалися до вибору своїх дітей. Так, наприклад, П.Чубинський наводить наступний звичай: батьки, коли бачили, що сину вже час одружуватися, сповіщали його про це і пропонували йому наречену. Якщо, це не та дівчина, яку він обрав собі сам, то він
Loading...

 
 

Цікаве