WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історія розвитку системи органів державного управління України - Реферат

Історія розвитку системи органів державного управління України - Реферат


Реферат на тему:
Історія розвитку системи органів державного управління України
Доводити необхідність існування управління немає ніякої потреби. Так, усі сукупності живих істот існують за певними управлінськими законами. Людина теж не є винятком. За свідченням дослідників, які вивчали наскельні малюнки первісної людини, вже тоді почали зароджуватися підвалини порядку регулювання відносин, що виникли в цьому суспільному утворенні згодом. Звичайно, це регулювання було примітивне і його аж ніяк не можна назвати державним. Але з часом, коли з виникненням економічних відносин суспільство почало розшаровуватися, а взаємодія цих прошарків ставала дедалі складнішою, з'явилася держава і почало розвиватися державне управління.
Як відомо, територія сучасної України поряд з іншими землями входила до складу великої слов'янської держави - Київської Русі. Першочергово в Київській державі діяла так звана десятинна система, яка виникла з військової організації і полягала в тому, що князівство складалося з десяток і соток, що утворювали тисячу на чолі з тисяцьким або воєводою - найвищим воєнним урядником відповідної території. У Х ст. вона була замінена подвірно-вотчинною системою, найбільш характерною для ранньофеодальної монархії. При подвірно-вотчинній системі управління державою є нібито продовженням управління доменом великого князя. Тобто особи, які обслуговували особисті потреби монарха, одночасно були чиновниками держави (якщо цей термін можна застосовувати до тієї епохи). Якщо десятинній системі навіть не був властивий розподіл на центральні і місцеві органи, то подвірно-вотчинна система вже мала місцеві органи управління. Такими виступали місцеві князі, а також намісники і "волостелі" - посадові особи, які призначалися Великим Князем.
Починаючи з ХІІІ ст. територія сучасної України була розподілена між кількома державами і знаходилася під їхнім культурним впливом. Кожна із цих країн мала свою особливу систему управління, яка була обумовлена національно-історичною специфікою. Це Литовська держава, Польща та Російська держава.
На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. У його руках була сконцентрована вища законодавча, виконавча і судова влада. Важливим органом була рада при князі, яка отримала назву "пани-рада". Спочатку до неї входили тільки васали князя. Після Кревської унії до складу ради ввійшли католицькі єпископи, а пізніше і вищі посадові особи центрального управління: канцлер, підканцлер, гетьман, маршалки та інші. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя. Першою особою був маршалок земський, який за відсутності Великого князя головував на зборах пани-ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував земський підскарбій та його заступник - двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський та гетьман двірський.
Згідно з Люблінською унією 1569 р. Велике князівство Литовське та Польща об'єдналися у єдину державу - Річ Посполиту. Державний лад Польщі було поширено на українські землі - Волинь, Поділля, Київщину. Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і низка посадових осіб. Королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцелярією - канцлер, скарбницею корони - коронний підскарбій, військом корони - коронний гетьман.
У середині ХІV ст. виникла об'єктивна потреба у політичному об'єднанні руських земель, наслідком якого стало б створення централізованої держави. У цьому були зацікавлені широкі кола руського суспільства. Російська централізована держава була утворена навколо Москви, яка з часом стала столицею великої держави, приєднавши до себе частину земель лівобережної України. У Московській державі відносини між центром і периферією спочатку будувалися на засадах сюзеренітету-васалітету. Однак з часом становище поступово змінювалося.
Перетворення старої системи державного управління починається з її ускладнення. Вона поділяється на дві частини. Одна з них - це управління палацу, на чолі якого стоїть дворецький, що має у своєму розпорядженні численних слуг. Другу частину становили так звані пути, тобто відомства, які забезпечували спеціальні потреби князя та його оточення. Про призначення путів красномовно говорять самі їхні назви: ловчий, конюший, стольничий, чашничий. Для виконання завдань до їх відання виділялися деякі княжі села і цілі місцевості. Пути не обмежувалися при зборі тих чи інших продуктів з населення, яке було виділено у їх володіння. Вони виступали як адміністративні і судові органи для населення.
Органи, які обслуговували в першу чергу особисті потреби князя, його родини і двору, все більше перетворювалися на установи, які виконували важливі завдання з управління всією державою. Так, дворецький з ХV ст. починає завідувати зв'язками із землеволодінням церковних і світських феодалів, здійснювати загальний нагляд за місцевою адміністрацією.
Разом з тим виконання конкретних зобов'язань у державному управлінні втрачало попередній характер тимчасового князівського доручення і перетворювалося на постійну службу. Ускладнення функцій двірських органів потребувало створення великого і розгалуженого апарату. Чини палацу (дяки) спеціалізувалися у визначеному колі справ. З'явились як окремі установи великокняжа казна, велика двірська канцелярія з архівом та іншими придатками. Все це готувало ґрунт для переходу до нової, приказної системи управління. Цей процес почався наприкінці ХV ст., але як система приказне управління сформувалося у другій половині ХVІ ст. Тоді ж утвердився і сам термін "приказ".
Найбільшого розвитку прикази досягли у ХVІІ ст. Вони були центральними виконавчими і судовими органами держави. Чіткого розподілу адміністративних і судових функцій між ними не було, хоча в принципі прикази планувалися як відомчі органи, органи галузевого управління. Для діяльності приказів було характерне дублювання. Найважливішу роль відігравали такі прикази: у галузі зовнішньої політики - Посольський, у військовій справі - Розрядний, у галузі землеволодіння і прав феодалів на селян - Помісний, у справах про холопів - Приказ холопського суду. Вищий адміністративний орган - Боярська дума.
Наприкінці ХVІІ ст. приказна система еволюціонувала в напрямі її централізації - скорочення кількості приказів, більш чітке розмежування функцій між ними. Також у розвитку органів державного управління спостерігається бюрократизація. Виходячи з викладеного, можна дійти висновку, що розвиток державного апарату відбувався від установ, які обслуговують великокняже господарство, до приказної системи централізованої держави і від неї - до відокремлених установ абсолютистського типу (колегії). Цей процес супроводжувався формуванням чиновництва, підпорядкованого верховній владі, залежного від неї як у службовому становищі, так і в матеріальному плані. Чиновницька каста користувалася привілеями пануючих класів, однак після свого оформлення невходила до їх складу. Це надавало бюрократичному апарату видимість надкласовості.
Не можна стверджувати, що Україна весь час була провінцією, складовою інших держав, що вона не мала власної державності. Як відомо, у середині ХVІІ ст. український народ розпочав війну за незалежність. Вперше в ході визвольної війни територію незалежної України було закріплено Зборівським договором 1649 р. Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654 р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію.
Система управління
Loading...

 
 

Цікаве