WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Історія розвитку системи органів державного управління України - Реферат

Історія розвитку системи органів державного управління України - Реферат


Реферат на тему:
Історія розвитку системи органів державного управління України
Доводити необхідність існування управління немає ніякої потреби. Так, всі сукупності живих істот існують за певними управлінськими законами. Людина теж не є виключенням. За свідченням вчених, які вивчали наскальні малюнки первісної людини, вже тоді почали зароджуватись підвалини порядку регулювання відносин, що виникли в цьому суспільному утворенні згодом. Звичайно, це регулювання було примітивне і його аж ніяк не можна назвати державним. Але з часом, коли з виникненням економічних відносин суспільство почало розшаровуватись, а взаємодія цих прошарків ставала дедалі складнішою, з'явилась держава і почало розвиватись державне управління.
Як відомо, територія сучасної України поряд з іншими землями входила до складу великої слов'янської держави - Київської Русі. Першочергово в Київській державі діяла так звана десятинна система, яка виникла з військової організації і полягала в тому, що князівство складалося з десяток і соток, що утворювали тисячу на чолі з тисяцьким або воєводою - найвищим воєнним урядником відповідної території. В Х столітті, вона була замінена двірськово-вотчиною системою, найбільш характерною для раннє феодальної монархії. При двірськово-вотчиній системі управління державою є нібито продовженням управління доменом великого князя. Тобто особи, які обслуговували особисті потреби монарха, одночасно були чиновниками держави (якщо цей термін можна застосовувати до цієї епохи). Якщо десятинній системі навіть не був властивим розподіл на центральні і місцеві органи, то двірськово-вотчинна система вже мала місцеві органи управління. В цій якості виступали місцеві князі, а також намісники і волостелі - посадові особи, які призначались Великим Князем.
Починаючи з ХІІІ століття територія сучасної України була розподілена між кількома державами і знаходилась під їх культурним впливом. Кожна з цих країн мала свою особливу систему управління, яка обумовлювалась національно-історичною специфікою. Це Литовська держава, Польща та Російська держава.
На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. В його руках концентрувалась вища законодавча, виконавча і судова влада. Важливим органом була рада при князі, яка отримала назву "пани-рада". Спочатку до неї входили тільки васали князя. Після Кревської унії в склад ради ввійшли католицькі єпископи, пізніше і вищі посадові особи центрального управління: канцлер, підканцлер, гетьман, маршалки та інші. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах пани-ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував земський підскарбій та його заступник - двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський та гетьман двірський.
У відповідності з Люблінською унією 1569 року Велике князівство Литовське та Польща об'єдналися у єдину державу - Річ Посполиту. Державний лад Польщі було поширено на українські землі - Волинь, Поділля, Київщину. Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і ряд посадових осіб. Королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцелярією - канцлер, скарбницею корони - коронний підскарбій, військом корони - коронний гетьман.
В середині ХІУ століття виникла об'єктивна потреба політичного об'єднання руських земель, тобто в кінцевому рахунку створення централізованої держави. В цьому були зацікавлені широкі кола руського суспільства. Російська централізована держава була утворена навколо Москви, яка з часом стала столицею великої держави, приєднавши до себе частину земель лівобережної України. В Московській державі відносини між центром і місцями спочатку будувались на підставі сюзеренітету-васалітету. Однак з часом положення поступово змінювалось.
Перетворення старої системи державного управління починається з її ускладнення. Вона поділяється на дві частини. Одну складає управління палацу, на чолі якого стоїть дворецький, який має у своєму розпорядженні численних слуг. Другу частину складали так звані пути, тобто відомства, які забезпечували спеціальні потреби князя та його оточення. Про призначення путей красномовно говорять самі їх назви: ловчий, конюший, стольничий, чашничий. Для виконання завдань у їх відання виділялись деякі княжі села і цілі місцевості. Пути не обмежувались при зборі тих чи інших продуктів з населення, яке було виділено у їх володіння. Пути виступали як адміністративні і судові органи для населення.
Органи, які обслуговували в першу чергу особисті потреби князя, його родини і двору, все більше перетворювались в установи, які виконували важливі завдання по управлінню всією державою. Так дворецький з ХУ століття починає відати питаннями, зв'язками із землеволодінням церковних і світських феодалів, здійснювати загальний нагляд над місцевою адміністрацією.
Разом з тим виконання конкретних зобов'язань в державному управлінні втрачало попередній характер тимчасового князівського доручення і перетворювалось в постійну службу. Ускладнення функцій двірських органів потребувало створення великого і розгалуженого апарату. Чини палацу (дяки) спеціалізувались по визначеному колу справ. З'явились як окремі установи великокняжа казна, велика двірська канцелярія з архівом та іншими придатками. Все це готувало перехід до нової, приказної, системи управління. Цей процес почався наприкінці ХУ століття, але як система приказне управління сформувалось у другій половині ХУІ століття. Тоді ж був утверджений і сам термін "приказ".
Найбільшого розвитку прикази досягли у ХУІІ столітті. Вони були центральними виконавчими органами і судовими органами держави. Чіткого розподілу адміністративних і судових функцій між ними не було, хоча в принципі прикази планувались як відомчі органи, органи галузевого управління. Для діяльності приказів був характерним паралелізм. Найбільш важливу роль відігравали прикази: в галузі зовнішньої політики - Посольський, у військовій справі - Розрядний, в галузі землеволодіння і прав феодалів на селян - Помісний, по справах про холопів - Приказ холопського суду. Вищий адміністративний орган - Боярська дума.
Наприкінці ХУІІ століття приказна система еволюціонувала в напрямку її централізації - скорочення числа приказів, більш чітке розмежування функцій між ними. Також в розвитку органів державного управління спостерігається бюрократизація. Виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок, що розвиток державного апарату йшов від установ, які обслуговують великокняже господарство, до приказної системи централізованої держави і від неї - до відокремлених установ абсолютиського типу (колегії). Цей процес супроводжувався формуванням чиновництва, підпорядкованого верховній владі, залежного від неї як в службовому положенні, так і в матеріальному відношенні. Чиновницька каста користувалась привілеямипануючих класів, однак після свого оформлення не входила в їх склад. Це надавало бюрократичному апарату видимість надкласовості.
Не можна стверджувати, що Україна весь час була провінцією, складовою інших держав, що вона не мала власної державності. Це буде не вірно. Як відомо, в середині ХУІІ століття український народ розпочав війну за незалежність. Вперше в ході визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 року. Отже на час укладення українсько-російського
Loading...

 
 

Цікаве