WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Джерела міжнародного комерційного права - Реферат

Джерела міжнародного комерційного права - Реферат

норм міжнародного права у внутрішньому праві держав, стало формування в ХІХ - на початку ХХ ст. так званої доктрини інкорпорації міжнародного права у внутрішнє право. Її основу становлять принципи пріоритету міжнародного права над внутрішнім правом і визнання міжнародних зобов'язань держав частиною їх внутрішнього права.
Варто також зауважити, що в даній доктрині обумовлені особливості застосування у внутрішньому праві міжнародного звичаєвого права і міжнародного договірного права, оскільки вони різняться за своєю юридичною природою. Так, відповідно до англійського конституційного права норми міжнародного звичаєвого права, які мають універсальне значення і згоду на них країни, є частиною внутрішнього права. Міжнародні договори стають частиною права країни, коли одержують згоду представницького органу влади на їх виконання.
У США застосовується доктрина, згідно з якою міжнародне право є правом країни. Відповідно до Конституції США всі ратифіковані міжнародні договори, а також звичаєве міжнародне право, що одержало згоду країни, є обов'язковим для американських суддів навіть тоді, коли ці норми міжнародного права суперечать положенням закону. Як тільки міжнародний договір ратифікується, він одразу трансформується в американське право. Але міжнародні договори, положення яких потребують спеціального законодавства, не стають правом країни до тих пір, поки не приймається відповідний закон.
Доктрина інкорпорації прийнята європейськими, латиноамериканськими та іншими країнами.
Практика держав, які активно використовують доктрину інкорпорації, свідчить про те, що перехід норм міжнародного права з одного стану в інший у більшості випадків не відбувається як простий акт держави, що засвідчує її дію у внутрішньому праві. Це досить складний і суперечливий процес, пов'язаний з установленням, головним чином судами, змісту міжнародного права, яке має стати частиною національного права.
Таким чином, процес інкорпорації, далекий від механічного сприйняття міжнародного права, у тому числі й міжнародного комерційного права, є національною правовою системою. При цьому міжнародні норми можуть трансформуватися у внутрішнє право двома способами: шляхом сприйняття внутрішнім правом міжнародних правил без внесення поправок у національний закон або через сприйняття внутрішнім правом міжнародних норм поведінки з внесенням змін у норми цього внутрішнього права. Звертання до того або іншого способу залежить від конкретних умов застосування даної норми міжнародного комерційного права у внутрішньому праві і має за мету її практичне забезпечення в рамках юрисдикції держави. Виняток становить право ЄС, яке зобов'язує держави-учасниці застосовувати директиви безпосередньо, що означає їх пряму дію.
Слід зазначити, що норми міжнародного комерційного права створюються в інший спосіб. Наприклад, шляхом рецепції, тобто прямим запозиченням правових норм із правової системи іншої держави.
Наприклад, рецепція Цивільного кодексу Німеччини відбулася в Японії та Таїланді. У Туреччині у 1962 р. прийнято Швейцарський зобов'язальний закон (у редакції 1911 р.). А рецепція Цивільного кодексу Франції відбулася в Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Греції, Італії, Болівії, Чилі, Коста-Ріці, Панамі, Нікарагуа, Гондурасі, США (штат Луїзіана), Канаді (провінція Квебек). Поняття торгової угоди, закріплене у французькому Торговому кодексі, практично було запозичене всіма наступними кодифікаціями.
Рецептовані норми права з іншої національної правової системи стають внутрішньодержавним правом.
Слід підкреслити, що первісно рецепція права вважалася порушенням принципу абсолютного суверенітету, відповідно до якого кожна держава може вимагати, щоб у межах її кордонів діяли лише її закони [17, с. 38-45]. Класичним поясненням цього завжди було те, що іноземне право застосовується не внаслідок вільного рішення суду, а згідно з нормами внутрішнього права (або міжнародного договору), які зобов'язують його.
Норми іноземного права використовуються лише тоді, коли право даної країни спеціально передбачає це. Розрізняють два види застосування іноземних правових норм залежно від того, яка правова норма лежить у його основі.
Обов'язкове застосування ґрунтується на правовій нормі, що зобов'язує орган держави застосовувати у відповідних випадках іноземні правові норми.
В інших галузях права можливе факультативне застосування іноземних правових норм, коли правова норма передбачає, що орган держави може це робити.
У ХХ ст. виникло багато теорій застосування іноземного права. Так, у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Росії існує точка зору, що іноземне право, яке застосовується судом, розглядається як правова категорія, як норма права, а не як фактична обставина, що є істотною для даної справи.
У країнах загального права, а також у Франції, іноземне право не визнається як правова категорія, воно розглядається як факт. Цю обставину можна пояснити особливостями правової системи, особливо процесуального права цих країн, історичними традиціями.
Узагальнюючи дане питання, необхідно підкреслити, що оскільки будь-яка правова система діє, має юридичну силу в межах території держави, колізійна норма держави суду стає інструментом, завдяки якому законодавець робить дійсним іноземне право в межах дії власної системи права.
Іноземне право, що застосовується на основі колізійної норми, не змінює свого характеру, завдяки такому застосуванню воно не стає ні фактичною обставиною в конкретному випадку, ні частиною місцевого права.
Це забезпечується принципом, відповідно до якого суддя зобов'язаний застосовувати іноземне право так само, як його застосував би іноземний суддя. Цей принцип був закріплений Постійною палатою міжнародного правосуддя в 1929 р.
Таким чином, норми іноземного права самі по собі (без наявності колізійної норми) не мають для суду іншої держави обов'язкової сили, вони не є нормами права в тій державі, де обговорюються правовідносини з іноземним елементом. Лише колізійна норма надає чинності нормам іноземного права. Такий підхід склався у 20-х-30-х роках ХХ ст. і зараз домінує в юридичній науці і практиці [33, с. 43-76].
Одним з найважливіших джерел міжнародного комерційного права є звичаї. Зауважимо, що єдине визначення звичаю як правової норми практично відсутнє. Але найчастіше під комерційним звичаєм розуміють єдине, загально визнане правило, яке містить конкретне положення з питання, якого воно стосується.
Звичай трактується як норма, що доповнює закон у тих випадках, коли певні приписи або взагалі не існують, або вони відсутні в нормативних актах. Таким чином, звичай класифікується як умова договору.
Головні ознаки звичаю: однаковість, постійність дотримання, певна тривалість існування, несуперечливість усталеному публічному праву (порядку).
Звичаї часто застосовують у контрактах, особливо торгові звичаї. У разі, коли в контракті є пряма вказівка на застосування торгових звичаїв, вони можутьзаміняти відповідну правову норму, що регулює питання
Loading...

 
 

Цікаве