WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Принципи судочинства військової демократії в Запорізькій Січі - Реферат

Принципи судочинства військової демократії в Запорізькій Січі - Реферат

невинності підозрюваного були об'єктивними й очевидними (свідчення свідків, письмові документи, присяга, щире зізнання). Дозволялося використовувати й "викривання з допомогою доказів" , тобто логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів. Кожен із свідків міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього. Інакше кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і не визнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися "свядолом".
Свідками могли виступати й "свої", і "сторонні", тобто іногородні люди. Але кожен з них мав бути "гідним віри" та непідозрюваним у вчиненні протиправних дій. Крім того, вони мали бути "християнами", людьми серйозними. Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не було "єдиновірних свідків" і за умови "чесного стану". Не могли бути свідками також "картярі, п'яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні" . Вік свідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого.
Існував інститут відводу свідка за заявою однієї із сторін. Проте заявляти про відвід необхідно було до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої із сторін. Вони записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді. Якщо свідок був хворим і не міг з'явитися до суду, щоб дати показання - до нього вирушав спеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх суду. До XVIII ст. таким привілеєм користувалися й так звані "шановані особи". Показання по справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову від давання показань він притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалась, показання кожного з них вважалися рівноцінними.
У XVIII ст., коли почала утверджуватись теорія формальних доказів, відповідно до якої показання чоловіка вважалися ціннішими за показання жінки, а показання духовних осіб вагомішими за показання решти громадян, становище дещо змінилося: показанням почала приділятися підвищена увага. "Безсовісний" свідок підлягав покаранням: по-перше, він повинен був відшкодувати всі судові витрати; по-друге, міг бути заарештованим; по-третє, за неправдиві показання міг бути засудженим.
Великого значення надавалося письмовим доказам - різного роду договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінити показанням свідків, копіями загублених документів чи показанням під присягою. Особливе значення мало листування між звинуваченим та іншими особами з питань, що безпосередньо стосувалися справи. Безперечним доказом вважалась присяга, яку давав звинувачений тоді, як протилежна сторона або свідок від неї відмовлялись. Щоб присяга була щирою та добре обміркованою, особі давалося три дні на роздуми, "щоб вчинок не суперечив його совісті". До присяги допускалися лише "чесні і непідозрювані люди, тверезі, натщесерце, - в церкві перед святим Євангелієм, у присутності священика і посланого судом представника" . Тут же мала бути присутньою й сторона, яка приводила до присяги.
Якщо було доведено неправдивість присяги, рішення суду відмінялося, а тому, хто присягнув неправдиво, відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався "людиною, не гідною віри". Були випадки, коли винного в неправдивій присязі водили від села до села із зашморгом на шиї і записували до актової книги як злочинця. Серед усіх доказів на першому місці за їхнім значенням було добровільне зізнання винного у вчиненому злочині. Зізнання було "царицею доказів". До підозрюваних у вчиненні злочину, які вперто заперечували свою вину, дозволялося застосовувати допити "третього ступеня", тобто катування та квестію (витончене катування). Для цих тортур (батоги, різки, розпечене залізо) була розроблена спеціальна процедура, що закінчувалася квестією. Вона передбачала й винятки. Не повинна була застосовуватися квестія до важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого рангу, знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших 70 років, вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо вони звинувачувалися в політичних злочинах і навмисних убивствах та коли докази їхньої вини були дійсно очевидними й переконливими.
Принцип загальності був якнайтісніше пов'язаний з інститутом формального захисту, що надійшов з класичного римського права. В Малоросії XVII ст. інституту адвокатури не було, оскільки про неї не згадується в жодному з вивчених джерел. За свідченням Слабченка, її поява відноситься до середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися "пленіпотентами", "прокураторами". Вони "в чужій справі за дорученням і замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися". Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу "вести справу сумлінно" . На підтвердження того, що адвокат представляє в суді свого підзахисного, він повинен був представити належно оформлену домовленість. Та це було обов'язковим у "серйозних справах". У незначних - достатньо було усної заяви.
Закон розрізняв дві категорії адвокатів: згідно з договором та призначених. Призначені адвокати обмежували свою діяльність наданням юридичних консультацій простому неосвіченому люду. Матеріальної винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконання такого доручення не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою у повному обсязі, збирали та подавали до суду різні докази, що мали, на їх розсуд, довести невинність підзахисного, пом'якшити вирок. Не могли виступати адвокатами судді, члени (працівники) судової канцелярії, священики (за винятком канонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні злочину, люди з порушеною психікою, євреї, особи іншої віри (винятком були лише справи одновірців).
Якщо адвокат погоджувався захищати одну сторону в процесі, а потім змінював рішення йбрався захищати протилежну сторону, йому "врізували язика". За програну справу через недбале ставлення до своїх обов'язків адвокат повинен був оплатити судові витрати і, притому, його віддавали до в'язниці. Неявка адвоката в суд без поважних причин тягла оплату судових витрат.
Розглянувши основні принципи судочинства, як складової судової системи Запорозької Січі, можна дійти таких висновків:
1. Судочинство Запорозької Січі, ввібравши в себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського і Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис - українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва.
2. Нормативні документи, що визначали інститут судової влади Запорозької Січі, певною мірою стали джерелами і прообразом наступної системи судочинства, зокрема Російської імперії.
3. Яскраво виявлений жорстокий характер покарань у Запорозькій Січі, їх публічність сприяли нав'язуванню козацькому середовищу принципу жорстокої дисциплінованості та покірності, що, у свою чергу, є прийнятним для всіх військових демократій, але не сприяє розвитку "цивільного" суспільства.
4. Відсутність меж у застосуванні правових норм до певної соціальної групи суспільства (що не було характерним для всіх європейських держав того часу), принципи змагальності, гласності, наявність інститутів касації та адвокатури дозволяють говорити про право Запорозької Січі, як про одне з найдемократичніших і найгуманніших у Західній та Східній Європі того часу.
ЛІТЕРАТУРА
" "Інструкція судам" гетьмана Д. Апостола // Праці по вивченню історії українського права. № 11, К., 1928. С. 246.
" Там же. С. 272.
" Там же. С. 273.
" Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 1927. С. 75.
" Там же. С. 78.
" Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН, К., 1927. С. 26.
" Мишецький С. Історія про запорозьких козаків. К., 1927. С. 72.
" Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 1927. С. 69.
" Там же. С. 78.
Loading...

 
 

Цікаве