WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Питання добровільної відмови від вчинення злочину – завдання ефективної боротьби з організованою злочинністю і корупцією - Реферат

Питання добровільної відмови від вчинення злочину – завдання ефективної боротьби з організованою злочинністю і корупцією - Реферат

із них не подає, не відображає в повній мірі добровільну відмову від вчинення злочину.
Тут, крім усіх перелічених чи згадуваних елементів, які обов'яз ково повинні мати місце, необхідно згадати і про певні умови добровільної відмови. Тобто, повне і обґрунтоване визначення цього інституту не можливе без врахування таких умов (ознак).
Більшість теоретиків [9, с. 193; 10, с. 44] виділяють дві умови, які є необхідними для добровільної відмови від вчинення злочину: добровільність та остаточність. Хоча, наприклад, В.Д. Іванов [5, с. 104] як третю ознаку (умову) виділяє усвідомлення можливості довести злочин до кінця. А.П. Козлов [3, с. 312] стверджує, що добровільна відмова може включати різні ознаки, які поділяються на основні, що характеризують сутність поняття та додаткові, котры не торкаються його сутності. Так, він зазначає, що є три основних ознаки добровільної відмови: перша полягає в тому, що добровільна відмова наявна на певній стадії розвитку злочину; друга - в припиненні злочину на цій стадії; третя - полягає в існуванні специфічної причини припинення (за бажанням особи).
Не заперечуючи жодного із вказаних підходів автор все-таки вважає, що найбільш повною, обґрунтованою та доцільною є думка П.Н. Пан ченка [11, с. 37], згідно з якою відмова буде вважатись добровільною за умови, що її характеризує сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак. На його думку, це означає, що добровільна відмова повинна бути: фактичною, дійсною, повною і своєчасною (об'єктивні ознаки), а також добровільною, остаточною і безповоротною (суб'єктивні ознаки).
Так, зокрема, фактична відмова - це відмова, яка проявляється в конкретному факті зміни поведінки в напрямы від злочинної до незлочинної. Дійсна відмова - це відмова реальна, а не уявна, тобто така, яка має місце при наявності об'єктивної можливості продовжувати вчинення злочину. Повна відмова означає, що фактично вчинені діяння не містять складу іншого закінченого злочину. Своєчасна - це відмова, яка має місце до моменту, коли злочин буде вважатись закінченим. Добровільність характеризує власне бажання особи припинити розпочате посягання, тобто за особою залишається право приймати остаточне, кінцеве рішення. Остаточність як ознака (умова) полягає в тому, що особа припиняє своє посягання не на певний час, а цілком і остаточно. Безповоротність характеризується тим, що особа припиняє розпочатий злочин не з наміром скоректувати першопочатковий план, а зумовлюється це виключно прагненням не вчиняти злочин. Беззаперечно погоджуючись із переліченими умовами добровільної відмови, неабияку зацікавленість викликає і позиція авторів підручника із Загальної частини кримінального права (М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна та ін.) [1, с. 184], за якою одна із ознак добровільної відмови, а саме: остаточність припинення посягання трактується одночасно і як дійсна, і як безповоротна відмова, хоча, мабуть, об'єднувати всі ці умови є недоречним.
Отже, враховуючи вищевикладені аспекти, можна запропонувати таке визначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця - це фактичне, повне, своєчасне, добровільне, остаточне та безповоротне припинення особою злочинної діяльності, при усвідомленні нею наявної можливості її завершення. Така дефініція, як вважає автор, враховує ідеї та позиції більшості науковців, є більш вдалою, доступною, лаконічною та компромісною. Саме це поняття варто було б внести в ч. 1 ст. 17 кримінального закону України.
Врешті-решт, потрібно приділити увагу чи не найбільш проблемному питанню добровільної відмови від вчинення злочину, а саме: чи варто розглядати її як різновид незакінченого злочину? Як зазначалось вище, Кримінальний кодекс України передбачає лише два види незакінченого злочину - готування до злочину та замах на злочин. Тому, на перший погляд, це буде недоречним з двох причин. По-перше, це прямо суперечить чинному кримінальному закону. По-друге, добровільну відмову не можна вважати злочином, хоч і незакінченим, оскільки вона не є кримінально караною і не містить складу незакінченого злочину, тобто особа його не вчиняє або відмовляється вчиняти.
Однак, якщо розглянути цей інститут з іншого боку, то такий підхід видається цілком доречним. По-перше, інколи і незакінчений злочин кримінальним законом не карається (готування до злочину невеликої тяжкості), не говорячи уже про добровільну відмову. По-друге, вся регламентація добровільної відмови свідчить про те, що до моменту такої відмови реально існував злочин. Саме це засвідчує положення ч. 1 ст. 17 КК України, з якого випливає, що особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця а, отже, до добровільної відмови все-таки мало місце злочинне посягання, яке лише завдяки добровільній відмові не було закінченим. На підтвердження цього в ч. 2 ст. 17 КК України закріплено, що особа, яка відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого закінченого злочину. Отже, і тут закон не заперечує проти того, щоб добровільній відмові передував злочин, а відповідальність виключається лише завдяки цій обставині. По-третє, - наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації [12, с. 49] виділяє Главу 6. Незакінчений злочин, в якій серед видів незакінченого злочину має місце ідобровільна відмова від злочину. По суті й Кримінальний кодекс України розглядає інститути незакінченого злочину і добровільної відмови в їх сукупності, хоч і чітких положень з цього приводу не містить. По-четверте, - сама логіка розвитку злочину в часі й просторі, як зазначає А.П. Козлов [3, с. 307], свідчить про те, що ще до часу добровільної відмови вже мали місце злочинні дії, які спрямовувались на створення умов для вчинення злочину або безпосередньо полягали у його вчиненні. І останнє, на правильність цього підходу наштовхує і сучасна тенденція розвитку кримінального права, а також всезростаюча кількість науковців, які такий підхід визнають та обґрунтовують.
Отже, переважна більшість наведених аргументів свідчить про те, що добровільну відмову можна віднести до видів незакінченого злочину. Це, відповідно, дає можливість запропонувати врегулювання цього питання на законодавчому рівні, тобто прямо передбачити, що добровільна відмова є різновидом, хоч і специфічним, незакінченого злочину.
Виходячи із проведеного нами теоретичного аналізу, необхідно викласти такі важливі висновки.
1. Проблематика інституту добровільної відмови від доведення злочину до кінця в цілому та окремих її елементів була і залишається актуальною, а тому потребує подальшого більш суттєвого дослідження.
2. Автор, провівши відповідне дослідження, вважає, що при визначенні поняття добровільної відмови необхідно брати за основу її обов'язкові умови (ознаки).
3. Пропонуємо також в ч. 1 ст. 17 КК України закріпити поняття добровільної відмови від вчинення злочину такого змісту - це фактичне, повне, своєчасне, добровільне, остаточне та безповоротне припинення особою злочинної діяльності при усвідомленні нею наявної можливості її завершення.
4. Проаналізувавши усі "за" і "проти" щодо виділення добровільної відмови як виду незакінченого злочину, ми підтримуємо позицію провідних науковців вважати такий підхід справедливим та доречним, а також - запропонувати внести відповідні зміни в законодавчому порядку до ч. 1 ст. 13 КК України.
Список використаних джерел
1. Кримінальне право України. Заг. частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.
2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001.
3. Козлов А.П. Учения о стадиях преступления. - СПб.: Юрид. центр "Пресс", 2002.
4. Ситникова А.И., Назаренко Г.В. Неоконченное преступление и его виды: Монография. - М.: Ось-89, 2003.
5. Иванов В.Д. Ответственность за покушение на преступление. - Караганда, 1974.
6. Курс советского уголовного права. - М., 1970. - Т. 2.
7. Лясс Н.В. Стадии преступной деятельности по советскому уголовному праву: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. - Л., 1952.
8. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. - М., 1961.
9. Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву. - М., 1955.
10. Караулов В.Ф. Стадии совершения преступления. Учеб. пособие. - М., 1982.
11. Панченко П.Н. Стадии совершения преступления. - Нижний Новгород, 1995.
12. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. В.М. Лебедева, Ю.И. Скуратова. - М.: Норма, 2002.
Loading...

 
 

Цікаве