WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Влада аристократів - Реферат

Влада аристократів - Реферат

виконувати спеціальна група, до якої входили найбільш впливові представники суспільства. На час роботи над законами особам, що їх формували, було надано найвищі повноваження в державі. У 451 році робота над збіркою законів була практично завершена. Дванадцять таблиць, на яких були вирізьблені всі закони, стали основою римського права. Великий вплив на становлення писемного законодавства Стародавнього Риму мали ідеї давньогрецьких філософів.
У зв'язку з тим, що основи римського права повністю не вирівняли становище патриціїв і плебеїв, боротьба останніх за свої права стала більш активною. Поступово вони вибороли право обіймати посади військових трибунів, потім - державних скарбників, згодом - право брати участь у консулаті, преторах - судочинному органі. У 356 р. до н.е. вперше плебей Гай Марціл Рутіл зміг стати диктатором. У 351 р. до н.е. плебея вперше обрали цензором. У 300 році до н.е. плебеї відкрили собі доступ до членства в жрецьких урядах понтифіків й авгурів. Зросло значення народних трибунів, але в цілому правляча верхівка країни продовжувала бути суто аристократичною.
З часу закінчення боротьби плебеїв за свої права в Римі встановилась громадянська рівність. Рід і походження вже не відігравали такої великої ролі, як раніше, але натомість суспільство поділялося за майновою ознакою та доступом до влади. Нагорі соціальної драбини розмістилась аристократія до якої тепер належали здебільшого ті родини, члени яких обіймали найвищі державні посади : консулів, цензорів, преторів та ін. Ці посади були безоплатні, і обіймати їх могли тільки заможні люди. Після звільнення з цієї посади аристократ міг піти працювати в провінцію проконсулом чи іншим урядовцем і там отримати майно у вигляді земельної ділянки, худоби, рабів, споруд. Таким чином, Римська аристократія незалежно від родового походження знову створила замкнений заможний клас урядовців. Державна влада починає розглядатись як прямий засіб збагачення родини та утримання панівного положення в суспільстві. Серед аристократів на першому місці стояв сенаторський стан, до якого належали сенатори, далі йшов лицарський стан, до якого входили особи, що відбували військову службу і за рахунок участі у війнах інтенсивно збагачувались. Хоча в державі існувало невільництво, вже почали зароджуватися класи вільних селян і ремісників, але участь їх у державних справах була майже повністю обмежена.
Важливе значення для розвитку вчення про державу і право в Стародавньому Римі мали праці відомого римського державного діяча, оратора і мислителя Марка Туллія Ціцерона (106-43 рр. до н.е.). Виступаючи як ідеолог сенатської республіки, він розвинув учення давньогрецьких філософів щодо форм державної влади та їх трансформування.
За вченням Ціцерона, управління державою є поєднанням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань та доброчинності, й уміння використовувати їх в інтересах суспільного блага.
Сама природа, як визначав Ціцерон, залучає кращих людей до того, щоб зробити життя інших безпечнішим і більш заможним. Служіння державі він розглядає як найвище завдання мудрості, прояв доблесті. Мудрий державний діяч, за Ціцероном, має передбачати шляхи перетворень у державних справах. Головне завдання державних осіб - оберігати владу від негативних змін, сприяти міцності і стабільності держави як гаранта загального добропорядку.
Особа, яка відповідає за державні справи, має бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною, обов'язково володіти основами права, знати потреби громадян, задовольняти їх. Разом з тим, ідеальний громадянин також має дотримуватися принципів справедливості, величі духу, бути благопристойним, демонструвати повагу до інших, законослухняність. За Ціцероном, під дію закону мають підпадати всі громадяни країни незалежно від соціального чи майнового стану.
Вчення Ціцерона було значним внеском у розвиток філософської та юридичної думки тих часів. До його ідей згодом зверталися мислителі епох Відродження та Просвітництва, діячі Французької революції .
Поряд з республіканською формою правління в Стародавньому Римі спостерігалися періодичні "спалахи" диктаторських режимів. Переходи до диктатури здійснювались у різний спосіб, у тому числі й шляхом підкорення сенату, отримання одноосібних прав призначення урядовців. Досить яскраво це простежується у період правління Гая Юлія Цезаря, якого в 45 р. до н.е. сенат за значні військові заслуги проголосив імператором. Імператор на ті часи, незважаючи на попередню відмову від монархічної (царської) форми правління, користувався в країні необмеженою владою.
Суттєві реформи в управлінні Римською імперією було здійснено за правління Октавіана Августа. Шляхом реформування сенату він перетворив його з опозиційного, як це було раніше, на лояльний до імператорської влади, до головного правителя. Сенат тепер виконував завдання монарха, передусім здійснював адміністративну владу в провінціях, відданих йому в управління. До складу входили намісники (проконсули), які призначалися, як і раніше, на один рік. Для наповнення державної скарбниці в країні було введено систему податків з провінцій, створено земельний кадастр і запроваджено оцінку земельної власності. Податки збирали цісарські службовці. Поступово функції і влада державних представників на місцях розширювалися, але вони залишались представниками тільки елітного аристократичного прошарку суспільства і насамперед дбали про свій стан. Формально перебуваючи на службі в імператора або сенату, вони фактично забезпечували панівне становище своїх родин у суспільстві.
Занепад Римської імперії (ІІ-ІV ст.) супроводжувався частою зміною правителів та безрезультатністю поодиноких реформ, які були спробами виправлити становище та посилити державу.
Так, на початку правління Діоклетіана (284-305 рр.) було проголошено єдиновладця цісаря. Але згодом для захисту держави від одноосібних помилок та сваволі монарха Діоклетіан ввів систему колегіального управління чотирьох володарів - співрегентів-цісарів. Одночасно було посилено владу місцевих правителів. На чолі тогочасних провінцій стояли намісники, що мали різні титули відповідно до походження. Провінції об'єднувались у більші округи (дієцезії), якіочолювали вікарії, котрі підпорядковувались безпосередньо цесарям. Вікарії мали свій уряд й бюро із спеціальними урядовцями.
Це була спроба створити загальнодержавну систему організованої бюрократії, мережа якої поступово починала охоплювати всю державу. Центральна виконавча влада перебувала в руках цісарської ради - консисторії, члени якої виконували функції, подібні до міністерських. Але багато державних повноважень було передано на місцевий рівень.
З часом під тиском високих земельних і подушних податків, внаслідок загального зубожіння народ почав виявляти непокору урядові. Внутрішня політична нестабільність, відсутність злагоди в країні призвели до того, що в 305 р. Діоклетіан зрікся престолу. Згодом Римська імперія зазнала низки внутрішньополітичних криз і розпалась на п'ять частин, що між собою ворогували.
Одночасно досить драматичними були й релігійні перетворення. На зміну язичеству в більшості країн Європи активно впроваджується християнство, яке знайшло прихильників не тільки серед нижчих верств населення, й
Loading...

 
 

Цікаве