WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Норми які регулюють забезпечення права на доступ до правосуддя у кримінально-процесуальному законодавстві України - Курсова робота

Норми які регулюють забезпечення права на доступ до правосуддя у кримінально-процесуальному законодавстві України - Курсова робота

до кримінально-процесуального) судова форма захисту прав і свобод, а також охоронюваних законом інтересів людини та громадянина стала основною. Право на судовий захист - одне з конституційних прав людини та громадянина, і, на відміну від інших прав, воно є гарантією решти прав та свобод. У цьому полягає його особливість і соціальна цінність. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють попереднє розслідування справи. Реалізувати цю можливість особа може саме в суді, оскільки він є незалежним, не має відомчих інтересів у питаннях боротьби зі злочинністю і тому є найбільш надійним гарантом прав особи, яка потрапила до сфери кримінального судочинства. Під контролем суду повніше забезпечується додержання законів, при цьому досудове слідство стає прозорішим, прогнозованим [24, с.39]. Отож конституційні положення про те, що: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.3); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч.2 ст.124) та інші значно підвищують роль суду, яку він повинен відігравати у суспільстві та державі, покладають на нього особливо важливе завдання захисту прав і свобод людини.
Проголосивши Україну демократичною і правовою державою, Конституція України закріпила також положення (в ст.9), згідно з яким чинні міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи ("частиною національного законодавства України").
Комплекс прав і свобод людини, їх правові гарантії захищеності на сьогодні в Україні в цілому відповідають міжнародним стандартам, передусім Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародному пакту про громадянські і політичні права та Факультативному протоколу до нього, прийнятим 16 грудня 1966 р. Цей комплекс прав і свобод відповідає також Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод від 14 листопада 1950 р. і Протоколам №2, 3, 8 і 11 до неї, ратифікованим Україною [5, с.126-130].
Загальна декларація проголошує права людини-громадянина, які виражають рівність перед законом усіх суб'єктів права. Ця рівність повинна виявлятися передусім у судових процесах, гарантіях рівноправності перед державними інстанціями або щодо них з боку суспільства. У Загальній декларації сказано, що у випадку порушення основних прав людині слід звернутися до суду цієї держави; людину не можна безпідставно заарештувати або взяти під варту; у кожної людини є право на те, щоб її справа розглядалася незалежним і неупередженим судом.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права виділяє три основні напрями здійснення судового контролю за дотриманням прав, гарантованих цим міжнародно-правовим актом, а саме:
1. Право на справедливий суд, яке має два значення: право доступу в суд для визначення юридичних прав та обов'язків людини і право на справедливий суд, яке означає, що суд, до якого людина може звернутися, мусить відповідати певним стандартам у сфері прав людини в частині його устрою та функціонування.
2. Забезпечення встановлених Пактом деяких прав і свобод (наприклад, права на свободу від свавільного втручання в особисте та сімейне життя) досягається також певними гарантіями процедурного характеру. Наприклад, вимога про те, що будь-яка заарештована чи затримана за кримінальним обвинуваченням особа повинна бути негайно доставлена до судді або іншої посадової особи, яка має право здійснювати судову владу, причому доставляти необхідно незалежно від вимоги цієї особи (п.1 ст.9 Пакту). Згідно з практикою Європейського Суду, це положення поширюється на всі випадки обмеження свободи: затримання, арешт, порушення кримінальної справи, поміщення особи на стаціонарне лікування у зв'язку з психічним захворюванням та інші випадки [3].
3. Держави-учасники повинні забезпечити будь-якому громадянину, чиї права і свободи порушені, "ефективний захист незалежно від того, чи були ці порушення вчинені офіційними особами". Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка стала частиною законодавства України, закріпила ряд принципових положень, які мають особливе значення щодо питань захисту прав людини та громадянина. Це, зокрема:
1. Права людини й основні свободи є природними та належать кожному від народження; з огляду на це вони визнаються невід'ємними і невідчужуваними. У такому контексті обов'язок держави полягає в закріпленні цих правових норм у національному законодавстві та у створенні умов для їхнього забезпечення.
2.Визначені Конвенцією права та свободи гарантовані кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави - члена Ради Європи (ст.1). Відповідно Конвенція диктує державам необхідність створення внутрішньої системи ефективних засобів і механізмів захисту прав людини й основних свобод (ст.13 і 14).
3.Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або затримання, має право на звернення до суду, який негайно ухвалює рішення щодо законності його затримання і рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
4.Офіційна влада держав - членів Ради Європи зобов'язана дотримуватися законності і норм права. Тільки на рівні закону встановлюються обмеження прав і свобод, що відповідають принципам демократичного суспільства. Жодний підзаконний акт не може обмежувати права людини.
Відповідно до ст.124 Конституції України, функцію правосуддя у нашій державі здійснюють виключно суди. Разом з тим Основний закон покладає на суд обов'язок здійснити контроль за законністю та обґрунтованістю застосування органами досудового розслідування тримання під вартою як тимчасового запобіжного заходу (ст.29), проведення ними огляду чи обшуку у житлі чи іншому володінні особи (ст.30), перегляд кореспонденції чи прослуховування телефонних розмов (ст.31)[1,ст.124 ]. Суд також вправі розглядати будь-які скарги на дії і рішення органів, що ведуть кримінальний процес, визначаючи при цьому законність і обґрунтованість цих дій. Відтак цілком логічно постає запитання: чи зазначену діяльність суду необхідно розглядати як здійснення ним правосуддя, чи ця діяльність є суттю окремої від правосуддя функції - контрольної функції суду у кримінальному судочинстві?
У вітчизняній правовій літературі чіткої іоднозначної відповіді на це питання поки що немає, хоч низка авторів схильні вважати цю діяльність самостійною функцією судової влади. Наприклад, Ю.М. Грошевий, розкриваючи зміст (суть)
Loading...

 
 

Цікаве