WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Докази в цивільному процесі - Курсова робота

Докази в цивільному процесі - Курсова робота

доказів виявляється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.
Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який має обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), - це завершальна оцінка суду.
Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення для її вирішення (ст. 160 ЦПК).
Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).
Судовою практикою, що склалася, належність доказів зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість посилання на нього у судовому рішенні.[13;21]
За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який за законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.
Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЩІК містить положення про те, які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.
Достовірність - це показник доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування. Достатність - це така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зробити певний висновок і ухвалити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Висновок про достатність - підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб'єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.
Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них згідно зі ст. 212 ЦПК можна віднести такі:
o докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;
o докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;
o внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів;
o при оцінці доказів судці повинні керуватися законом;
o ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, тобто докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.[20;57]
2.3 Засоби доказування
Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати усні та письмові пояснення судові (ст. 27 ЦПК), однак засобом доказування є тільки пояснення, які подані ними у процесі їх допиту як свідків відповідно до ст. 65 ЦПК.
Пояснення сторін та їхніх представників в процесі доказування можуть надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж представниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і третіми особами право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. 3 ст. 338 ЦПК).
Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі, пояснення цих фактів, їх оцінку.[10;187]
Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання - це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.
В змісті поясненьсторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування іншої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове.[10;194]
Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді є одним з видів пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому не вважається судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування іншої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.
Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову (ст.ст. 31, 174 ЦПК). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову - лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання.
Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його
Loading...

 
 

Цікаве