WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Юридичний і медичний критерії й правові наслідки психічних розладів особи в період після здійснення нею злочину, але до винесення судом вироку (рефера - Реферат

Юридичний і медичний критерії й правові наслідки психічних розладів особи в період після здійснення нею злочину, але до винесення судом вироку (рефера - Реферат


Реферат на тему:
Юридичний і медичний критерії й правові наслідки психічних розладів особи в період після здійснення нею злочину, але до винесення судом вироку
Психічні розлади, що виключають карно-процесуальну дієздатність обвинувачуваного. Відповідно до закону, особа, у якого після здійснення злочину наступив психічний розлад, що позбавляє його можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, звільняється від покарання (ч. 1 ст. 81 КК РФ).
На відміну від несамовитих, не підлягаючої кримінальної відповідальності, особи, що занедужали глибоким психічним розладом після здійснення злочину, не підлягають покаранню. Діяння несамовитого не є злочином, у зв'язку із чим виключена й постановка питання про кримінальну відповідальність. Єдина її підстава - склад злочину. Особи, про які мова йде в ст. 81 КК, злочин зробили й відповідальності підлягають. Але вона не може бути реалізована в покаранні, що у цьому випадку незастосовно по двох підставах: 1) попереднє або судове слідство (залежно від часу початку захворювання) без участі захворілого, котрий займає в справі процесуальне положення обвинувачуваного, не можуть бути проведені, а справа не може бути кінчено винесенням вироку (карно-процесуальна перешкода); 2) саме покарання не можна не призначити, не виконати стосовно суб'єкта із глибоким психічним розладом (кримінально-правова перешкода).
Норма ч. 1 ст. 81 КК носить кримінально-правовий характер, але в ній не можна не бачити й істотного карно-процесуального компонента. Причому карно-процесуальна перешкода логічно й хронологічно передує кримінально^-правовому.
У зв'язку із цим утримується в КК формулювання юридичного критерію психічного розладу, покликане визначити його глибину (вага), представляється не занадто вдалої. Тому що в розглянутому випадку суть справи не в тім, що розлад не дозволяє обвинувачуваному усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними. Раз злочин був зроблений в осудному стані, те даний суб'єкт не був позбавлений зазначеної здатності. Але виникле після цього психічний розлад не дозволяє йому самостійно брати участь у судочинстві. Він не може в чинність хвороби адекватно сприймати имеющие значення для справи обставини, розуміти сутність своїх процесуальних прав і обов'язків, робити дії, у яких реалізуються його права. Так, обвинувачуваний із глибоким психічним розладом нездатний правильно зрозуміти суть пред'явленого обвинувачення й значення його доказів, що обґрунтовують; він не в змозі, захищаючи свої права, представити свої докази, заявити клопотання, принести скаргу та ін. Іншими словами, психічний розлад робить обвинувачуваного процесуально недієздатним.
В англо-американському праві подібні стани психічно хворого обвинувачуваного йменуються "нездатністю стати перед судом". Цим формулюванням користуються іноді й вітчизняні фахівці, у першу чергу судові психіатри, що варто визнати небажаним (або, принаймні, саме формулювання потрібно розглядати як дуже умовну). По-перше, такого найменування немає в російському законі. По-друге, слово "стати" асоціюється з пасивним станом. Тоді як звертання до категорії процесуальної дієздатності-недієздатності, тобто можливості-неможливості самостійно брати участь у справі, підкреслює активну роль особи й більше відповідає процесуальному положенню обвинувачуваного.
Трохи ускладнює правильне й однакове рішення розглянутого питання відсутність в УПК загальної норми про карно-процесуальну дієздатність, так само як і норм, що стосується її втрати у зв'язку із психічним розладом. У той же час відзначені недоліки законодавства не занадто значимі для експертної практики.
По глибині поразки психічних функцій психічні розлади як зумовлюючу неосудність, так і процесуальну недієздатність багато в чому тотожні (відповідаючи, як уже говорилося в попередньому параграфі, "психотическому рівню" порушення психічної діяльності). Тому єдина для них формула юридичного критерію, що позначає цю глибину, у принципі припустима*.
* Приміром, цілком прийнятної була б загальна для неосудності й недієздатності формулювання "нездатність розуміти значення своїх дій або керувати ними".
Наявні в обвинувачуваного під час виробництва в справі психічні розлади меншої глибини (ваги) не виключають для страждаючі ними особи можливості брати участь у справі. Однак такого роду розладу можуть спричиняти інші правові наслідки (див. нижче: "Психічні недоліки, що перешкоджають самостійному здійсненню права на захист").
Таким чином, стосовно до психічних розладів, що виключають процесуальну дієздатність обвинувачуваного (подібно неосудності й обмеженій осудності), діє принцип єдності юридичного й медичного критеріїв.
Медичний критерій виражений у ст. 81 КК лише одним найменуванням - "психічний розлад". Тим часом його характер, з погляду тривалості й оборотності (виліковності), має принципово важливе значення. Дана обставина враховується Кримінально-процесуальним кодексом.
У відповідності зі ст. 409 і 410 УПК у випадку, коли особа після здійснення їм злочину занедужало тимчасовим психічним розладом, кримінальна справа лише припиняється до видужання або такого поліпшення психічного стану захворілого суб'єкта, коли він знову знаходить можливість брати участь у справі. Після чого справа підлягає поновленню в загальному порядку (за умови, що не минули строки давнини, установлені ст. 78 і 83 КК). Якщо ж захворювання є хронічним, то захворілий підлягає звільненню від покарання. Видужання або значного поліпшення стану психічного здоров'я в цьому випадку вже не очікується, внаслідок чого питання про покарання відпадає.
У всіх перерахованих випадках до захворілого можуть бути застосовані судом примусові міри медичного характеру (ч. 1 ст. 81 і п. "б" ч. 1 ст. 97 КК).
Отже, у розглянутій області можна виділити щонайменше два принципово різних по своєму фактичному втримуванню й правовим наслідкам варіанта.
1. Особа після здійснення їм злочину занедужує тимчасовим психічним розладом. Кримінальна справа припиняється на тій стадії процесу, коли був виявлений тимчасовий психічний розлад - на попередій слідстві або в стадії судового розгляду. Але питання про призупинення справи вирішується судом (ст. 409 УПК). Тому, якщо тимчасовий психічний розлад був виявлений ще на попередій слідстві, то слідчий повинен направити матеріали справи в суд. Далі приймається одне із двох процесуальних рішень: а) при небезпеці хворого до нього застосовуються примусові міри медичного характеру (ч. 2 ст. 97 КК*); б) при відсутності небезпеки примусові медичні міри не застосовуються, а лікування здійснюється установами органів охорони здоров'я у звичайному порядку, передбаченому законодавством про охорону здоров'я ("на загальних підставах"). Після видужання або значного поліпшення психічного стану особи суд скасовує примусове лікування (або психіатрична установа органів охорони здоров'язакінчує лікування "на загальних підставах"). Далі вирішується питання про поновлення справи. При закінченні до цього часу строків давнини справа припиняється (п. 3 ст. 5 УПК). Якщо ж строки давнини не минули, то справа відновляється й по ньому ведеться подальше виробництво.
* Назвою "небезпека" тут і далі ми будемо користуватися для стислості. Розгорнуте формулювання закону звучить так: "примусові міри медичного характеру призначаються тільки у випадках, коли психічні розлади пов'язані з можливістю
Loading...

 
 

Цікаве