WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Юридичний і медичний критерії психічних розладів особи під час здійснення нею кримінально карного діяння. Проблема неосудності й обмеженої осудності ( - Реферат

Юридичний і медичний критерії психічних розладів особи під час здійснення нею кримінально карного діяння. Проблема неосудності й обмеженої осудності ( - Реферат


Реферат на тему:
Юридичний і медичний критерії психічних розладів особи під час здійснення нею кримінально карного діяння. Проблема неосудності й обмеженої осудності
Осудність і неосудність. У попередній главі відзначалося, що для настання звичайних юридичних наслідків поводження громадянина як суб'єкта права повинне бути осознанно-регулируемым (свідомим-вольовим). Суб'єкт повинен мати фактичну можливість розуміти дозволи, що втримуються в законі, і заборони й пристосовувати до них своє поводження. Для цього йому необхідно мати здатність адекватно оцінювати обстановку, у якій відбуваються юридичні дії, усвідомлювати їхню сутність і могти розпоряджатися ними (вибирати рід і характер учинку, утримуватися від якихось дій і т.д.).
У карному праві ці загальні умови, що дозволяють громадянинові бути самостійним суб'єктом права, конкретизуються в категорії осудності. Осудність є здатність особи розуміти чинене їм і керувати своїми діями. Вона відображає ту міру вимогливості до психіки суб'єкта, що дозволяє покласти на нього кримінальну відповідальність у випадку порушення їм кримінально-правової заборони, тобто при здійсненні їм діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
Осудним уважається будь-яка особа, що досягла віку настання кримінальної відповідальності*. Виключення становлять обличчя, що страждають під час здійснення кримінально карного діяння глибоким психічним розладом. Останнє робить порушника кримінально-правової заборони несамовитим. Несамовитий не підлягає кримінальній відповідальності. До нього можуть бути застосовані примусові міри медичного характеру.
* Вік, з якого наступає кримінальна відповідальність, установлений ст. 20 КК - з 16 років, а для найбільш тяжких злочинів - з 14 років.
Категорії осудності й неосудності є кримінально-правовими. Судова психіатрія має з ними справа остільки, оскільки неосудність обумовлюється хворобливими порушеннями психіки, наявність яких установлюється в ході виробництва по кримінальній справі експертно-психіатричним шляхом.
Експертизи, призначувані у зв'язку із сумнівами в осудності обвинувачуваного, становлять близько 90% всіх проведених у країні судово-психіатричних експертиз, а більшість хворих, що перебувають на примусовому лікуванні - це особи, визнані несамовитими. Тому проблема неосудності у вітчизняній судовій психіатрії традиційно розглядається як центральна.
Теоретичним обґрунтуванням юридичних категорій осудності й відповідальності виступає філософське вчення про волю волі. Із часів Сократа філософи ведуть суперечку про те, вільна людина у своїх учинках або його волі є мнимої, а характер поводження цілком обумовлений причинами, зовнішніми стосовно суб'єктивних намірів особи (його "волению"). У різних філософських системах такими зовнішніми причинами вважалися Божественне приречення, біологічна конституція індивіда, що формує особистість середовище та ін.
Правові доктрини кримінальної відповідальності середньовіччя й Нового часу, у тому числі класичної школи карного права, виходили з визнання людської волі вільної. Ці погляди опиралися на сучасну їм філософію й християнську теологію.
Відповідно до християнської традиції, всемогутність Бога не заперечує волі волі людини. Людина має досить влади над собою, щоб утриматися від здійснення зла. Якщо він все-таки його зробив, то повинен нести за це відповідальність (релігійну, моральну, юридичну).
Більшість філософів із числа прихильників волі волі трактували її в дусі ідеалізму й індетермінізму.
Ідеалізм визнає первинність свідомості й вторинність матерії. Ідеалістичні концепції співвідношення душі й тіла нерідко приводять прихильників цієї концепції до висновку про абсолютну волю людського духу й всіх його проявів (включаючи "ведення").
Індетермінізм відкидає можливість дії в сфері свідомості принципу детермінізму (причинності). Така постановка питання не випадкова. Детермінізм нелегко сполучити з волею волі. Тому що якщо допустити, що кожний наявний поведінковий факт обумовлений якимись причинами, які його закономірно, з неминучістю, породили, то доводиться визнати, що даний акт просто не може не відбутися. Раз є причини, виходить, неминуче настання всіх закономірне слідств, що випливають із них. Примусовій чинності причинно-наслідкових зв'язків людина не в змозі противитися своїм "велінням". Таким чином, послідовний детермінізм* веде до фаталізму, що повністю заперечує волю вибору, а з нею всяке виправдання справедливості покарання (як тільки будь-яка дія строго визначена й не може бути іншим, чим воно є, то його неможливо поставити ні в провину, ні в заслугу).
* Слід уточнити, що мова в цьому випадку йде про так званому "механістичний" або "твердому" детермінізмі, розповсюдженому серед філософів і натуралістів XVII-XIX вв. Він заснований на поданні про причинність як про чисто механічне зчеплення причин і слідств. У рамках таких поглядів протиріччя між принципом детермінізму й волею волі дійсно непереборні. Однак надалі для тлумачення детермінованості багатьох явищ всі частіше стали використати ймовірні (статистичні) і інші моделі, відмінні від "твердого" варіанта детермінізму колишніх часів.
Бурхливий розвиток протягом XIX-XX вв. естественнонаучных досліджень психічної діяльності й поводження людини сильно похитнуло в очах багатьох учених і практиків ідеалістичні, индетерминистские погляди. З'являлося усе більше наукових свідоцтв, що всі феномени свідомості производны від діяльності матеріального органа - головного мозку. Його функціонування піддається естественнонаучному вивченню й на нього поширюються основні наукові принципи, включаючи причинність. Це з новою чинністю загострило проблему "причинно-наслідкового фаталізму" поводження людини, несвободи його вчинків.
Відзначені процеси не могли не торкнутися сфери юриспруденції. Їхній вплив стало тут досить помітним з появою антропологічної й соціологічної шкіл карного права. Приміром, Ломброзо твердо дотримувався матеріалістичних позицій* і принципу детермінізму. По Ломброзо, "уроджений злочинець" має цілий набір матеріальних (біологічних) ознак, які можна виявити при антропологічному дослідженні. Здійснення їм злочинів обумовлено його біологічною конституцією й по суті неминуче ("так само природно, як народження або смерть"). Звідси зрозумілі заклики Ломброзо відмовитися від категорії провини, осудності, відповідальності, як від пережитків релігійної ідеології й середньовічної схоластики, несумісних з науковим знанням. Останнє, згідно Ломброзо, визнає лише дві безсумнівні кримінально-правові реальності - небезпека злочинця й заходи для її нейтралізації ("міри соціального захисту").
Ломброзо був прихильником того різновиду матеріалізму, що прийнято називати вульгарним. Його відрізняє спрощене рішення питання про співвідношення матерії й свідомості. Так, але думці вульгарних матеріалістів, мозок виділяє мислення точно так само, як печінка виділяє жовч.
Всупереч нападкам з боку радикально настроєних ломброзианцевкарне право зберегло свої основні категорії. Проте деякі положення антропологічної й соціологічної шкіл знайшли відбиття в карному
Loading...

 
 

Цікаве