WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії - Реферат

Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії - Реферат

заповідальних актів божевільних. Римське право розрізняло кілька видів божевілля. Божевільн і божевільні вважалися повністю позбавленими дієздатності й невідповідальними за свої вчинки. Відповідальність за неправомірні дії божевільних несли, відповідно до римського права, їхні опікуни або особи, що здійснюють за ними нагляд. Ідеї неосудності й недієздатності не були далекі феодальному праву. В "Саксонському зерцале" (XIII в.) вказувалося, що недоумкуват і божевільних не слід піддавати покаранню. Якщо ж вони кому-небудь заподіяли шкоду, то їхній опікун повинен відшкодувати його. В англійському законодавстві часів Едуарда II (1324) існували норми про охорону майна божевільних. В 1724 р. англійський суддя Трейси, опираючись на висловлення правознавця XIII в. Брэктона, запропонував як критерій неосудності так званий "критерій дикого звіра", відповідно до якого несамовитий лише той, хто повністю позбавлений розуму й пам'яті й не усвідомить того, що робить, подібно малолітньому, худобині або дикому звірові.
Перші згадування про душевнохворі в російському законодавстві ставляться до XII в. У Судному законі князя Володимира Мономаха в главі "Про заповіт" утримувалася вказівка про виключення "бесных" із числа свідків. Новоуказные статті про татебных, розбійних і вбивчих справах (1669) визнали "бесных" невідповідальними за вбивство. За два наступні сторіччя видаються вже десятки імператорських і сенатських указів, що стосується правові положення психічно хворих.
Незважаючи на те, що лікарі стали залучатися до психіатричного огляду ще із часів античності, їхня участь у встановленні психічних розладів по карних і цивільних справах визнавалося необов'язковим аж до XIX в. Уважалося, що психічне захворювання, що обумовлює неосудність або недієздатність, повинне бути настільки очевидним і мати настільки численні зовнішні прояви, що встановити його наявність можна й без допомоги лікаря. Погляди на божевілля як на одержимість дияволом приводили до того, що знаючими особами (експертами) по ряду справ про злочини божевільних довгий час залишалися священнослужителі. Наприклад, у Росії в XVII-XVIII вв. місцем огляду божевільних, що зробили злочин, минулого переважно монастирі. Душевнохворій, підлягаючій опіці, освидетельствовались Сенатом (Указ Петра I від 6 квітня 1722 р. "Про свідкування дурнів у Сенаті"). У Найвищій реляції в справі Юхимовича, що зробило в стані божевілля вбивство дружини (1776), як експерт названий чомусь учитель риторики. Лише до початку XIX в. функції психіатричного огляду обвинувачуваних були цілком покладені на лікарські управи.
XIX в. можна вважати часом, коли науково-медичні погляди на природу божевілля стають повністю домінуючими*. Тоді ж судова психіатрія знаходить, нарешті, цілком сучасний вигляд. Сказане ставиться до організації судово-психіатричної експертизи й примусового лікування психічно хворих, що зробила кримінально карні дії, розробці критеріїв неосудності й недієздатності та ін.
* Мова йде про передові в науковому відношенні країнах, насамперед країнах Європи й Північної Америки.
Але ще в першому десятилітті XIX в. запрошення експерта-психіатра в карний процес було справою відносно рідким. Переломним виявився період з 1810 по 1825 р., коли в ряді західноєвропейських країн великий суспільний резонанс викликала серія подібних між собою злочинів*. Це були особливо тяжкі діяння (в основному вбивства), зроблені у відношенні рідних, близьких, знайомих. Відмітною рисою була зовнішня безмотивность вчиненого. Злочини відбувалися не з користі, не під впливом сильної пристрасті або хворобливих ілюзій. Разом з тим у злочинців не виявлялося й ознак вираженого психічного розладу. У результаті, з одного боку, виникала підозра, що злочинець ненормальний, тому що він без видимих причин вчиняв дивовижний злочин, зазіхаючи на ті області людських відносин, які вважалися священними. Однак, з іншого боку, помітних симптомів божевілля не виявлялося. Більше того, злочинці, як правило, заздалегідь і ретельно готовили свої дії, проявляючи часом такий ступінь хитрості й спритності, на яку ненормальні вважалися нездатними. Зштовхнувшись із неможливістю раціонального пояснення відзначених протиріч, карна юстиція зазнавала серйозних труднощів. І тоді на допомогу суддям прийшли психіатри. Вони висунули концепцію мономанії, тобто божевілля, що проявляється майже винятково в здійсненні тяжкого злочину й не мав (майже що не имели) інших зовнішніх ознак. Проте, як заявляли самі експерти, ретельний клінічний аналіз кожного випадку дозволяв поставити вірний діагноз. Поняття мономанії було ненауковим, і психіатри від нього незабаром відмовилися. Але саме завдяки цій помилковій у науково-пізнавальному відношенні концепції психіатрії вдалося "закріпитися" у системі карної юстиції**.
* На значимість для розвитку судової психіатрії даного періоду й розглянутих нижче обставин звернув увагу відомий французький філософ Мішель Фуко (Фуко М. Про концепцію "соціально небезпечного суб'єкта" у судовій психіатрії XIX сторіччя // Філософська й соціологічна думка. 1991. № 7. С. 84-110).
** Фуко М. Указ соч. С. 87-99.
Значний вплив на подальше розширення сфери застосування психіатричних знань у карному судочинстві зробило вчення про дегенерацію французького психіатра Б. Мореля. Вчення про дегенерацію (виродженні) якоюсь мірою протистояло теорії еволюції Дарвіна (обидві теорії з'явилися в середині XIX в. майже одночасно). Говорячи про розвиток живої природи, дарвінізм звертав увагу на "прогрес у світі рослин і тварин". Морель зробив акцент на біологічних процесах протилежної властивості. В окремих людських популяціях, відзначав він, з покоління в покоління можна спостерігати наростаючі ознаки виродження - інтелектуального, морального, фізичного. Воно проявляється, зокрема, у безплідності, зниженій життєздатності дітей, глухоті, слабоумстві й інших психічних розладах, різноманітних відхиленнях у поводженні. Навчання Мореля мало успіх і вплинуло на багато областей наукового знання, включаючи психіатрію. Із цього часу подання про психічні розлади, що виключають осудність, сталі набагато більше різноманітними. Вони вже не обмежувалися випадками, коли зазначені розлади минулого занадто очевидними, або випадками, коли хвороба виражалася у формі мономанії (потяга до здійснення тяжких насильницьких злочинів). Тепер, маючи справу зі злочином, можна було припустити, що воно є свідченням дегенеративного процесу. А останній звичайно супроводжується іншими відхиленнями від норми, у тому числі психічними. Так що відтепер судово-психіатричні питання могли ставитися у відношенні обвинувачуваного в кожному (з погляду характеру й ваги) злочині.
В XIX в. були закладені основи сучасної психіатрії. Досить значні досягнення цього часу в сфері клінічного опису й діагностики психічних захворювань, їхньої класифікації, виявленні этиологии (причин) окремих форм психічних хвороб, а також в області змісту хворих і догляду за ними. Прогрес у гуманізаціїпсихіатрії до кінця сторіччя воістину величезний.
Але
Loading...

 
 

Цікаве