WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПравознавство → Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії - Реферат

Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії - Реферат


Реферат на тему:
Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії
Історично найбільш ранніми областями судової психіатрії, що передують усім прочим напрямкам діяльності судового психіатра, є його участь у рішенні питань цивільної дієздатності психічно хворих, а також виробництво експертизи по питанню про осудність.
Необхідність опіки над психічно хворими, вживання заходів по захисту від їхнього небезпечного поводження є об'єктивно існуюча соціальна потреба. Вирішувати подібні питання змушене будь-яке суспільство на будь-якому етапі свого розвитку, причому задовго до появи психіатрії в її сучасному розумінні. Вибір методів і засобів при рішенні цих завдань багато в чому визначається характером поглядів на сутність божевілля. Вони історично минущі й часом несхожі між собою. Разом з тим серед строкатого різноманіття цих поглядів, що існували протягом історії людського суспільства, можна виділити основні.
До глибокої стародавності сходить подання про психічний розлад як наслідку впровадження в людину стороннього духовного початку. Воно може бути злим або добрим, згідне чому божевілля розцінювалося або як одержимість нечистою силою ("бесные"), або, навпроти, як особлива милість бога ("блаженні"). Короткочасні, скороминущі психічні порушення нерідко розцінювалися як удавання, а нерізко виражені хворобливі порушення психіки, що супроводжувалися розладом потягів - як розбещеність і порочність. Нарешті, божевільними в очах навколишніх виявлялися іноді цілком здорові люди, чиє поводження виглядало незвичайним і незрозумілим (так, Демокрит був оглянутий Гіппократом на настійну вимогу своїх співгромадян, яким здалося дивним поводження філософа, що анатомував тварин).
Погляд на божевілля як на хворобу, викликану природними причинами, також має багатовікову історію. Ще античні лікарі як причини психічних захворювань називали розлиття жовчі, скупчення в організмі мокротинь і інших виділень внутрішніх органів, непомірне вживання провина та ін. Досить очевидно простежувався зв'язок деяких психічних розладів із сильними щиросердечними потрясіннями й травмами голови.
Багато подань про психічну хворобу, незважаючи на їхні розходження й навіть несумісність, існували одночасно, хоча в ту або іншу епоху переважної виявлялося, як правило, одне з них. Протягом багатьох століть панували релігійно-містичні погляди. У Новий час, у міру секуляризації суспільної свідомості, вони стали поступатися місцем науковим. Кожний погляд диктував свої засоби впливу на поводження психічно неповноцінних, що підпадають під відповідну категорію. Соціально безпомічних хворих поміщали в різні установи для притулку, а соціально небезпечних - для ізоляції. Душевнохворих містили в приватних будинках, громадах, будинку лікаря, монастирях, в'язницях, лікарнях. Застосовувалася до них і така міра, як вигнання із країни. У ряді випадків соціально небезпечні хворі піддавалися фізичному знищенню*.
* Соціальна небезпека могла трактуватися досить широко. У середньовічній Європі соціально небезпечним уважався кожний, чиї слова або вчинки не відповідали християнській догмі. Інквізиція відправила па багаття чимале число душевнохворих набродом, галюцинаціями й хворобливими фантазіями релігійного змісту. Протягом багатьох століть (крім, бути може, два останніх сторіччя) звільнення від відповідальності через наявність в обвинувачуваного важкої психічної хвороби майже не практикувалося по справах про церковні й державні злочини.
З появою держави й права засобу впливу на поводження душевнохворих прийняли державно-владний характер і почали наділятися в правову форму. Однак психічні розлади одержали статус юридично значимого явища, що тягне особливі правові наслідки, далеко не відразу.
Емпіричну основу для додання психічним розладам юридичного значення склав що з'явився, видимо, дуже давно погляд, відповідно до якого божевільні позбавлені здатності до розуміння й не віддають собі звіту у своїх учинках*. Цей простий емпіричний висновок з безпосередньо спостережуваних фактів, піддавався потім "теоретичної" (у самому широкому змісті) інтерпретації - релігійної, філософської та ін. У підсумку з'являлася можливість не тільки зафіксувати певне положення речей, але й спробувати пояснити його. Так, одержимість бісом - не просто експансія злого духу, але кара за гріхи. Людина сам покладався винним у навлечении на себе Божого гніву й вселенні диявола. Якщо в припадку божевілля він робив що-небудь негоже, то повинен був спокутати провину за допомогою релігійно-очисних обрядів, а в більше пізні часи - піддатися карному покаранню.
* Про стародавність згаданого погляду свідчить грецька міфологія. Геракл у припадку божевілля вбив своїх дітей. Герой Троянської війни Аякс, коли в нього скаламутився розум, напав на череду тварин і прийнявся їх убивати, думаючи, що вражає ворогів. Найбільший інтерес представляє викриття симуляції Одиссея, що, прикинувшись божевільним, запріг у плуг вола й осла й став зорювати піщані дюни, посипаючи їхньою сіллю. Щоб викрити вдавання, на борозну поклали малолітнього сина Одиссея. Батько не міг роздавити плугом дитини й цим видав себе.
Міфологічні, містичний^-містичні-релігійно-містичні, філософські й інші абстрактні узагальнення, що претендують на пояснення феномена божевілля й поводження божевільних, у ряді випадків не тільки не сприяли появі відповідних доктрин і інститутів (наприклад, неосудності), але, навпроти, перешкоджали цьому. У Древній Греції, де, як уже говорилося, чітко сформувалася теза про повне нерозуміння божевільних, карне право не містило норм про неосудність. По-перше, божевілля вважалося Божою карою за гріхи (за образу богів, невиконання їхньої волі та ін.), тобто першоджерелом божевілля виступало "винне" поводження людини. По-друге, у Древній Греції вважалося, що дух померлі від насильницьких дій або нещасного випадку обов'язково повинен бути відомщений. Інакше душу покійного, що не знайшла пристановища в царстві мертвих, буде вражати живих голодом, хворобами й іншими нещастями. Звідси випливало "покарання" навіть тваринних і неживих предметів, якщо вони покладалися "винуватцями" загибелі людей (забодавший людину бик умерщвлялся, що зірвався з гори камінь палили у воді та ін.). Таким чином, релігійний постулат про обов'язкову помсту переломлювався в карному праві у вигляді юридичного принципу обов'язково й автоматично наступного за злочином покарання, що блокувало появу категорії неосудності в давньогрецькому праві. Однак поставлена релігійним догматизмом перешкода не була непереборною. Її обійшли вже римські юристи, що оголосили, що душевнохворий, що зробив злочин, покараний самою хворобою.
Правові норми, що зв'язують із наявністю психічних розладів певні юридичні наслідки, з'явилися дуже давно. За законами Хаммурапи (XVIII в. до н.е.), договір купівлі-продажу раба міг бути розірвуть, якщо протягом місяця після його висновку в раба виявиться хвороба "бенну" (імовірно, епілепсія). У законодавстві Солона (VI в. до н.е.)були вказівки про невизнання
Loading...

 
 

Цікаве